Коли народну любов не втратиш, що не зроби, можна дозволити собі й безпрецедентно хамське ставлення до преси та телебачення – журналістів і фотографів: охоронці в буквальному сенсі вигнали з залу після трьох пісень, заважаючи фотографувати та знімати надалі весь концерт. І це при тому, що вже на 5-6 пісні натовп прорвався прямо до сцени, блимаючи спалахами цифрових фотоапаратів прямо в очі команді, чого сам Славко терпіти не може.
Понад те – декілька разів люди просто проривалися на сцену до Вакарчука, намагаючись доторкнутись до кумира. Настільки наполегливо, що Святославу приходилося навіть самому втихомирювати людей. Де були охоронці в цей момент – загадка. Мабуть, продовжували полювати на пресу, яка в цей вечір була головним їхнім ворогом.
Заради справедливості варто відзначити, що більшість пунктів з вищенаведеного переліку не стільки на совісті гурту, скільки на совісті концертного агентства «Аншлаг», яке було зазначено в якості головного організатора усього заходу. Що до власне, концерту, то його початок був трохи змазаний тими ж організаторськими ляпами – під час перших пісень «Океан Ельзи» ніби вкочувався у виступ, не відчуваючи звичного енергетичного обміну з залом через VIP-прошарок, що мертво сидів на своїх стільцях. «Допомагали» й ті ж таки охоронці, які намагалися не давати публіці вставати. Ця недоречність дошкуляла й самим музикантами, бо пан Святослав постійно повторював весь концерт, передаючи привіт фан-зоні, що йому її дуже не вистачає.
Як не крути, але саме симфонічний супровід для «океанів» – не найкращий варіант, адже він згладжує своїм просторово-гармонійним наповненням інтимність та не дозволяє статися вибуху емоційності, які так притаманні творчості Вакарчука & Co. Мабуть, саме через те, найбільш зворушливо прозвучали ті композиції, які виконувалися у супроводі джазового квартету та хлопцями з проекту «Вночі», або й взагалі під одні клавіші Мілоша – тобто, де замість цілого оркестру разом з гуртом грало не більше десятка інструментів. Програма виступу розмаїттям не вразила: гурт здебільшого виконував добре відомі хіти, в тому числі й ті, які принесли славу «Океану» ще в старому складі, до 2004-го року.
Але якщо все ж відкинути все наведене вище критичне бурчання, слід визнати – «Океан Ельзи» і надалі залишається фронт-гуртом української рок-музики. Насправді хочеться зробити величезний комплімент хлопцям – саунд був чудовий і в плані виконання, і в плані його якості. Як тільки Святослав Вакарчук з колегами включає фірмовий «надрив почуттів» – забуваєш про все, бо розумієш, що це – справжня музика з великої літери, від всієї душі та серця. Тож, хочеться побажати «Океану» творчої наснаги та внутрішніх сил й надалі залишатися на верхівці українського музичного «пелотону».