Я пам’ятаю ще стару українську військову форму – так званий дубок. Якість того камуфляжу була так собі, він швидко зношувався, втрачав вигляд, протирався. Яким би красенем не був солдат чи офіцер у тій формі, він викликав радше співчуття, ніж гордість. Нинішня «пікселька» значно краща, а ставлення до військових у нашому суспільстві стало чимось нагадувати локальний культ.
Під час кількаденної відпустки у Львові я мав потребу зайти у відділення банку, там була невелика черга, працівник установи звернувся до відвідувачів: «Давайте пропустимо військового без черги». Я відмовлявся, бо мав досить часу, тим більше в черзі були літні люди, але відвідувачі і персонал були наполегливі і довелося погодитися на цю несподівану «пільгу».
Вдячність, захват, гордість – важко передати увесь спектр емоцій, які викликає у більшості наших співвітчизників українське військо. Це цілком природно, так було в кожній країні, що вела визвольну боротьбу.
Читайте також: Том Купер: «У Соледарі триває суворий, жорстокий та несамовитий герць»
Важливо в тотальному обожнювані «наших котиків» не втратити зв’язок з реальністю і не розучитися чути військових. Є дві крайнощі. Перша: наші солдати хронічно голодні, позбавлені елементарних побутових вигід (окопне життя – суворе, але тямущі бійці облаштовують комфортними тилові бази, наскільки це можливо), не можуть придбати собі найнеобхідніше (чистий фейк, заробітна плата, особливо в зоні бойових дій, цілком достатня, щоб не просити волонтерів передавати вологі серветки чи інші гігієнічні засоби. Може бути проблема з доставкою, але аж ніяк не з купівлею). Друга: бійці ЗСУ – це супергерої з коміксів, які нищать ворогів одним порухом пальця. Недавно знайома, що живе далеко за кордоном, запитала мене, чи кришимо ми зайд у капусту? Я відповів: знаєш, війна – це зовсім невесело.
Священними є герб, гімн, прапор, можливо, навіть шеврон бригади. Але не варто «канонізувати» кожного носія форми ЗСУ. По-перше, це нечесно по відношенню до справжніх героїв. У кожного подвигу є військове звання, ім’я і прізвище. Люди мають знати про них. Реальна історія хлопця чи дівчини з вашого міста – це і є головний літопис цієї війни. В узагальненні і знеособленні наших перемог є щось радянське. В СРСР ставили монументальні пам’ятники абстрактним «альошам», але не надто переймалися тим, щоб відшукати і ніжно поховати мільйони полеглих бійців. Це точно не наш шлях. По-друге, армія – це живий організм, не побоюся повторити банальність, дзеркало суспільства. Тут є свої негаразди, і про них варто говорити, а не топити в оваціях і вигуках «слава».
Я свідомий того, що не варто виносити сміття з підрозділу, що є секретність, і не про всі армійські проблеми варто говорити публічно. Валерій Маркус дуже делікатно підійшов до такого чутливого питання як дезертирство. Хто воює в бойових підрозділах, знає справжній масштаб проблеми. Маркус перевів розмову у практичну площину, до причин і засобів усунення цього ганебного явища. Ролик за добу набрав під мільйон переглядів, що для, здавалося б, звичайної бесіди із сержантами вельми промовистий показник.
Читайте також: Будні бійця на фронті. Програні в карти у Бахмуті
Культ небезпечний ще й тим, що від нього вимагають всемогутності і чудотворності. Армія вміє воювати і здатна перемогти – це її символ віри. Однак сподіватися, що цей суспільний інститут здатен вирішити геть усі проблеми: від подолання бідності до відбудови наших міст – наївно. Не чекайте на момент, коли «повернуться хлопці і дівчата з фронту», дійте вже зараз. Щоб ми, ті, хто прийде з війни, могли так само подякувати тим, хто беріг Україну своєю працею.
Будь-яке кохання від доби романтики, віршів і осяянь з часом або згасає (це теж не наш шлях) або трансформується у більш зріле почуття і більш конструктивні стосунки зі своїми правами і обов’язками. «Роман» суспільства із ЗСУ триває вже достатньо, щоб перейти на цю стадію.