Усяка скрута неодмінно вимагає втручання того, кому майже ніколи не бракне сміливості, рішучості та винахідливості. Цей особливий тип особистості кардинально відрізняється від усередненої людини. Тому проявлена звитяга поміщає його десь поміж людським і божественним. А кожного такого непересічного індивіда споконвіку називають героєм. І навряд чи колись існувала розвинута культура без героїв, оскільки героїка є запорукою її піднесення.
Перші-ліпші згадки про героя неодмінно покликатимуться на сюжети міфології чи популярної культури. Хоча на героїчне нерідко натрапиш і в історії. Так, у доробку шотландського філософа Томаса Карлайла подибуємо розлогий есей «Герої, культ героїв та героїчне в історії» (1841), де подається доволі докладна класифікація Великих Людей, однак у дещо несподіваних іпостасях: божество, пророк, поет, священик, літератор і правитель. Але не тільки його типологія, а сам автор привертає до себе увагу, принаймні з декількох причин. По-перше, тому що феномен героїчного пронизує різні сфери культури і не стосується лише звитяги. По-друге, Карлайла, до речі, як і Ніцше, вряди-годи зараховували до натхненників крайніх правих ідеологій, які зухвало заявили про себе в ХХ столітті. З цієї причини, важливо придивитися, що ж такого несподіваного містить підхід Карлайла.
Власне, первісну форму героїзму він і пов’язує з образом божества. Втім і тут не обійшлося без міфу. Висуваючи на цю роль нордичного Одіна, Карлайл анітрохи не збентежився відсутністю про цього персонажа прийнятного документального свідчення. Філософові вистачило харизми цієї буцімто реальної особи, щоб упевнитись у непомильності її боготворіння.
Справді, у давнину гідну поклоніння Велику Людину спершу ототожнювали з силами божественної природи чи наділяли її трансцендентними характеристиками, аби згодом описати як носія моральних ознак. Так і виникає віра в героя, наділеного атрибутами духовної досконалості та наставництва, одне слово — віра у володаря життя. Без цього, постійно нагадує Карлайл, аніяке суспільство ніколи не зможе повноцінно функціонувати. Ба більше, це властиво людському буттю в цілому. При цьому героїчний учинок і захоплення ним годі сфабрикувати. Це здатність унікальна. Скажімо, така людина має бути, щонайменше, символом епохи, до якої вона належить.
Та з часом божественні чари з героїв опадають і ними вже не захоплюються надміру. З іншого боку, потреба в героєві не повинна зникати цілковито, щоб у світі не запанували рабські, фальшиві та боягузливі людські риси. Тож у її житті необхідно підтримувати натхнення, що вестиме до Вищої Сили, нехай і за допомогою жорстокої доблесті. Принагідно Карлайл формулює вагомий критерій героїзму, що справджується в усі часи: героїчна особа неодмінно мусить бути носієм щирої правди.
Щойно героя перестали визнавати за божество, настала друга фаза поклоніння, тепер уже героєві-пророку. Люди ставали критичнішими у своїх захопленнях, але не полишили догматизму. Втім, якщо говорити про конкретну персоналію, то цю роль у Карлайла відведено Магомету. Його характеризує відданість учинків і помислів, а також урівноваженість між гординею та смиренням, жорстокістю та милосердям. Від шарлатана його відрізняли сумніви, відданість своєму покликанню та відкидання примітивного ідолопоклонства. Це зовсім інший тип лицарства, бо пророк умів упоратися з конфліктами, ненавистю, неспокоєм і небезпеками. Тут самої фізичної доблесті замало. Необхідно було збудувати місток між воїнством та інтелектуалізмом. І, до речі, Магомет — лиш один із прикладів. На думку Карлайла, героїчне здатна пробудити будь-яка релігія.
Значно витонченішою ознакою культури є герой-поет — уже далеко не божество, проте натхненна Богом людина, котру вирізняє неабияка мистецька проникливість. А це означає, що фізичні чесноти затребуються дедалі менше, ніж інтелектуальні. Та поетичне розумування — то не інструментальна винахідливість, а радше сповнена неймовірною могутністю проникливість, яка йде від самої природи. З огляду на це, на позначення цього типу героїзму Карлайл і пропонує дві фігури — Данте та Шекспіра. У першого на передньому плані стоїть — віра, чи душа, тобто своєрідна теорія життя (грізна сила духу), у другого — справа, чи тіло, себто практика життя (спокій і далекоглядність).
Якщо середню ланку між божественним і поетичним героїзмом посідає пророк, то між поетом і літератором розмістився священик. Йому теж випадає нагода повоювати. Бо світлоносне поетичне прозріння змінюється в нього блискавкою реформаторства. Недарма прикладом такої особистості є Лютер. І чомусь не дивно, що в ньому домінує мужність і наполегливість. Отже, він є тим, кому до снаги здійснити переоцінку, звитяжити з ідолами та зруйнувати перепони, даючи шанси проявитися всьому новому. Знову таки, за Карлайлом, усякому правдивому героїзму властиві щирість і звернення до реальності, а герой — самодостатня та правдива людина. Це докорінно відрізняє його від решти.
Деяке спантеличення може викликати наступна героїчна фігура — літератор. Але ця Людина Слова відрізняється від поета тим, що здійснює поширення ідей засобами друкованої книги. Не буде помилкою визнати, що це вища стадія пророка чи просвітителя, проте не в зашкарублому розумінні. Він уміщає в собі цілу добу, як-от Ґьоте, Бернс або Русо. Всі ці письменники, на думку Карлайла, — героїчні шукачі світла. Їм доводилося наново торувати шляхи в світі буденної тривіальності, шарлатанства, заздрісного людського невдоволення та здрібніння. Вони наразилися на скептицизм і занепад віри. А віра для Карлайла залишається головною провідницею до повноцінного життя.
Врешті-решт, остання форма героїзму пов’язана з пануванням. Адже світ, у якому рояться масові заколоти (Карлайл явно недолюблює Французьку революцію), демонструє нестачу сильного правителя, на місце якого зазіхає негідник і нездара, постійно симулюючи силу та владу. Тому на зміну Сильної Людини (героями Карлайла тут є Кромвель і меншою мірою Наполеон), що завжди прагне порядку, приходять маріонеткові та фальшиві відчайдухи.
Дві непересічні фігури ХІХ століття, Карлайл і Ніцше, два провокативні теоретики, відповідно, Сильної Людини та Надлюдини, є дуже схожими, хоч і відмінними. Карлайл непокоївся втратою віри. Ніцше теж уважає це показником занепаду, щоправда, закликає не до збереження, а остаточного повалення старої системи ціннісних координат. Однак обидва філософи переконані в потребі героя. Для Карлайла — це поступове перетворення фізичних кондицій на духовні. Для Ніцше — має зберігатись єдність обох компонентів.
Та годі сперечатися про героїзм, оскільки герої ніколи не давали більшості пропасти в болоті байдужості та слабкості. Тож, очевидно, героїчні подвиги заслуговують належного пошанування, тільки не сліпого поклоніння. В іншому разі легко наразитися на культ особи чи вождизм, які лише поглиблюватимуть відстань між унікальною та середньостатистичною людиною. Тому місія героя — бути путівною зорею, а не тиранічною силою.