Кульгавий Гамлет і чорна кішка

Навряд чи хтось серйозно вірить у спроможність нинішнього президента зберегти своє крісло на наступні чотири роки. Можливо, крім нього самого, та й то під питанням. Водночас навряд чи хтось має сумнів у його здатності впливати на перебіг фінальної стадії перегонів. Ющенко залишається важковаговиком завдяки не лише посаді й адміністративному ресурсу досі вір­ного йому апарату, а й особистим якостям як політичного гравця. Себто людини, для якої влада є цінністю в собі. Не інструментом для досягнення другорядних завдань (наприклад, збагачення), а квитком в історію. У нашому випадку швидше контрамаркою.

 

Тим кумедніше спостерігати зіткнення амбіцій там, де варто було б обмежитися інтересами. Безумовно, політика – майданчик для пристрастей. Але кипіння емоцій спонукає не так до аналітики, як до почуття гумору. Дивлячись у минуле, ініціатором протистояння слід визнати Ющенка, хоча останнім часом прем’єрку, схоже, таки зачепило, і тепер країна разом із сусідами насолоджується проявами спонтанної дотепності. Звісно, до пацанської прямоти Путіна їм ще далеко, але те, як спритно підхопила Юлія Володимирівна в Криму жарт свого московського колеги, доводить, що принаймні вона на правильному шляху.

 

Хай там як намагалися в Секретаріаті президента подати це як конфлікт ідеологій, поза сумнівом, тут ми маємо справу саме з глибоко особистими розбіжностями. Не світоглядів, а характерів. Жінки з чоловічим характером і чоловіка з ознаками жіночого. Президента в прем’єрці дратує все: прагматизм і енергійність, популізм і популярність… Не виключено, що спусковим гачком для цієї глибокої антипатії були звичайні ревнощі, змагання за право залишитися в тому самому підручнику історії одноосібним лідером Майдану. А далі як у класичному розлученні, коли кожен рух невільного супутника життя провокує викид роздратування. Тому зараз важко сказати, що рухає Віктором Андрійовичем більше: жага власної перемоги чи бажання підставити ногу суперниці.

 

Останні виступи президента, зокрема в програмі Євґєнія Кисельова, вкотре наочно розвіяли забобон про маріонетку в руках оточення. Ющенко був і є цілком самостійний у своїх ставленнях та вчинках, він дозволяє на себе впливати будь-кому не більше, ніж будь-який інший політик включно з Кучмою, школу якого він так чи так успішно пройшов (до речі, тільки Кучма міг бути таким злопомним).

 

Щоправда, поведінку на фінішній прямій може визначати ще один чинник. Поки на Банковій вірять, що реальний президентський рейтинг мало не вдвічі більший за той, який йому малюють вітчизняні соціологи (тобто близько восьми замість заявлених чотирьох), зберігається ймовірність продовження «позитивної» кампанії, яка спирається на реальні та уявні досягнення персонально Віктора Андрійовича. Щойно ж стане зрозуміло, що до другого туру йому не потрапити, доведеться дбати про певні гарантії недоторканності. Адже наступного дня після інавгурації четвертого президента третьому можуть згадати хай не його власні провини, але щонайменше гріхи найближчого оточення. Враховуючи те, як далеко зайшла хвороба, доведеться домовлятися з імовірним переможцем.

 

Авжеж, єдиний гріх, який визнає за своїм лідером президентський штаб, – це невдала кадрова політика. Довірливість можна розглядати як позитивну рису, тільки навряд чи наступний лідер нації виявиться таким поблажливим, як попередній, і найобразливіше, що втомлена громадська думка його підтримає. Таємничий народний барометр непередбачуваний. Чому Ющенкові вибачили союз із Януковичем, а Морозу – ні?

 

До речі, про союз із Януковичем. Про таку імовірність гросмейстери – теоретики віт­чизняної політології почали говорити з осені: мовляв, на певному етапі можливе об’єднання зусиль із регіоналами. Несприйняття українського, схоже, є питомою рисою лідерів Партії регіонів. Тому підтримка Януковича на президентських виборах була б найбільшим цинізмом з боку Ющенка, який декларативно позиціонує себе провідником українських цінностей. Утім, повірити в цю екзотику (вся українська політика – територія екзотики) складно, тому що з боку донецьких такий союз ні з ким укладати. Сварки у штабі регіоналів, фактична відмова частини олігархів фінансувати подальшу кампанію, загальний стиль спілкування із зовнішнім світом роблять Януковича недоговороспроможним партнером. Зрештою, регіонали можуть радо скориста­тися підтримкою Віктора Андрійовича, але почуватимуться вільними від будь-яких зобов’язань зі свого боку.

 

І це означає, що, найімовірніше, після низки істеричних жестів Віктор Андрійович буде змушений піти на спочинок із почуттям образи за те, що нація його не зрозуміла, не оцінила, отже, до нього не доросла. Дехто скаже, що президент особисто – непогана людина. Але цього так мало для такої великої країни.