Історична довідка: до революції в Російській імперії так називали представників «нижчих» верств, які не були обтяжені шляхетним походженням. Наприкінці XIX століття навіть увели ганебні обмеження щодо вступу таких дітей до навчальних закладів. Давно це було…
Хочу попередити, що жодним чином не маю на меті образити представників гордої професії кухарів, тим більше що останнім часом цей фах нарешті здобув гідне визнання. Шеф закладу з трьома мішленівськими зірками нині є героєм світської хроніки, має шестизначну платню й славу нарівні з провідними дизайнерами та представниками шоу-бізнесу. Навпаки, з аристократами на більшості нашої території остаточно розібралися років 90 тому (на Заході України на 20–30 років пізніше, але теж остаточно). Тож тут радше йдеться не про генеалогію, а про специфічний тип плебейської свідомості, тим більше що є ганебні ситуації, коли снобізм – єдина рятівна реакція.
У чому сенс останніх операцій влади: повернення до Великої сталінської… пардон, кучмівської Конституції, зміни регламенту Верховної Ради, майбутнього нового закону про Кабмін тощо? Навіщо так незграбно й брутально брати під контроль Конституційний Суд, ліквідовувати опозицію як парламентську інституцію, готувати низку подальших вельми сумнівних кроків? Вони не додають жодних практичних переваг, натомість викликають незадоволення світової громадської думки, яка до останнього толерувала вибрики президентської команди. Чекайте, прем’єр свій? Свій. Прокурор свій? Свій. У парламенті більшість? Більшість. На місцях свої? Майже скрізь, а після майбутніх взірцевих виборів і поготів буде вельми любо поглянути. Чи є бодай одне якесь рішення, важливе чи дрібне, масштабне чи локальне, дороге чи дешеве, яке навіть теоретично не вдалося б провести за п’ять хвилин цим настирним хлопцям? Здавалося б, не буди лихо… Ні, бачите, знадобилася легітимність!
Ну що таке легітимність? За формою це відповідність складним і зрозумілим лише фахівцеві нормам права, за суттю – впевненість основних політичних сил, серед яких, власне, у справжніх демократіях не останнє місце належить виборцям, що влада поза будь-якими сумнівами має підстави для здійснення своїх повноважень. Ось де ключове слово: нинішня наша влада приховує свою глибоку невпевненість у собі, у праві розпоряджатися Україною. Свої – назвімо речі своїми іменами – комплекси. Парадокс? Ось ці – фундаментальні, блискучі, засмаглі, відгодовані, у своїх бріоні та лексусах господарі життя – комплексують? Авжеж!
Можливо, це не їхня провина: важке дитинство, дерев’яні іграшки. Важке сходження до Олімпу, «із грязі в князі», що вимагало готовності стиснути зуби, терпіти приниження, крутитися, приймати ризиковані рішення, йти ва-банк і, головне, зневажати всіх тих, хто волею долі опинився нижче. Ось вона, компенсація, винагорода: солодка влада, необмежені можливості, ріки грошей, підлабузливі підлеглі, які ловлять твій погляд. А на дні свідомості – жалюгідна хата у слобідці, страшний побут, украй прості звичаї, злидні, бруд. З такого тіста ліплять однаково прапорщиків і диктаторів.
Із цим, даруйте, бекграундом – не в крісло на Банковій, а на диван до психоаналітика. Печерські пацієнти навіть не здогадуються, наскільки вони вразливі й смішні, коли виставляють на позір свою жагу до підтвердження соціального статусу, впливу, заможності. Плебейські звички не приховати ані нібито аристократичним гольфом (оскільки справді аристократична опера їм не по зубах), ані батальйонами охорони, вони просвічують у кожному кроці, кожному жесті. Особливо коли йдеться про владу: таку бажану, таку солодку, таку сексуальну. Плебейське нутро (ще й ще раз підкреслюю, йдеться не про походження, а про ментальність) приховує в собі страх. Первісний, дитячий, тваринний. Ось звідки такі намагання убезпечити себе від будь-яких загроз, а формальні атрибути демократії тут лише інструменти.
Просте запитання: нам тут що робити? Завдання «перехамити хама» безнадійне за своєю суттю. Продемонструвати силу – єдиний аргумент, із яким здатен рахуватися переляканий плебей, – найближчим часом навряд чи вдасться, ну не зберуть українці нового Майдану.
Я напевне знаю принаймні одну річ, якої страшенно боїться плебей. Сміх. Ми звикли демонізувати можновладця. Тож, може, варто його показувати таким, яким він насправді є? Голим. Тим більше що він аж ніяк не король. Так собі, кухарча.