Близько сьомої над верхівками далеких дерев сходить сонце. Але темне плесо ще лишається в тіні густих заростей верболозу, що вибрідає з води або видирається крутим берегом угору. Течія глибока й швидка, то тут, то там з’являються і зникають чорториї — то під одним берегом, то під іншим, то під однією гілкою над водою, то під іншою. Повсякчас дзеркальну поверхню розтинають швидкі стріли, від яких навсібіч розсипається мальок, й один за одним з води вистрибує хижак — може, жерех, а може, і судак. Здається, у цій річці є вся риба — від чорнуватих дрібних бичків і колючих йоржів до сомів і щук. Хижака, здається, дуже багато, але впіймати його спінінгом надзвичайно важко.
Трохи далі в один бік — мілина, в інший — міст, який підірвали росіяни перед відступом.
Усі прогалини в прибережному чагарнику позаймали рибалки. Кілограмовий карась клює близько восьмої ранку, але майже всі приходять раніше, щоб зайняти місце. Звісно, карась може клюнути й раніше чи пізніше. Або не клюнути зовсім. Хтось ловить на черв’яка, а хтось — на кашу. Підліток закидає спінінгом велику строкату блешню — не віриться, що на неї може спокуситися якась риба. Але хтозна, він місцевий — йому видніше. Потім підходить і простягає візитку рибальського магазину.
— Усе якісне й недорого, — каже.
Мабуть, це магазин його батька. І, мабуть, він знав того дванадцятирічного хлопця, який загинув навесні 2022-го після того, як скалка влучила йому прямо в серце. Адже вони приблизно одного віку, і той хлопчина, що загинув, жив на сусідній з рибальським магазином вулиці.
Читайте також: Дар писати й читати
З кущів, де русло річки роздвоюється, вилазить дядько в камуфляжі — десь за годину тягне вудкою щуку. Каже, що клюнула на черв’яка…
Час від часу вдалині лунають вибухи або постріли — найімовірніше, навчання. Хоча хлопець зі спінінгом каже, що це мисливці (полювання під час воєнного стану заборонене).
У вихідні берегом прогулюється багато народу. Дві чорнявки років двадцяти обговорюють чоловіків:
— Це жахливо, коли людина за створену нею ж сім’ю вище ставить ту, у якій зростала. І постійно каже: «А в нас було так і отак…» — мовить одна іншій.
За ними повільно йде парочка. Обоє в білих шортах і футболках. Хлопець крокує на протезі.
У березні 2022-го, під час окупації, люди приходили сюди по воду. А вночі перебрідали крижану течію на мілині, щоб дістатися до рідних у сусідні села, адже біля мосту був блокпост росіян. До речі, новий міст будують довго й повільно, тому місцеві жартують, що там у річці миють золото…
Якщо піднятися схилом трохи вище, можна опинитися в парку з розбомбленим краєзнавчим музеєм, з якого — фактично з вогню — один місцевий виніс картини Примаченко. Неподалік — спілка ветеранів, там же на стіні — світлини загиблих військових із квітами, біля яких постійно хтось зупиняється й згадує знайомих. А от кінець лютого й березень минулого року люди тут намагаються не згадувати — немов у приказці, яку проговорюють після нічного жахіття: куди вода, туди й сон. Куди ріка, туди й сон.