Гаразд, у нас атмосфера на дорогах ніколи не нагадувала палату лордів. Паркуватися, де завгодно, поперек смуги «ялинкою», розвертатися крізь вісьову, підрізáти, «вишивати» в потоці, не вмикати поворотників принципово (Боже, хіба так важко?) – це все нудні українські будні, наш, так би мовити, couleur locale. Його зміни в той чи інший бік можна оцінити лише на око, тобто суб’єктивно, отже, ніяк.
Новина в іншому: стрімко зростає рівень агресії. Водії не лише схильні до хамства, вони дедалі більше намагаються підкріпити свою грубість вербально, перевести конфлікт у площину безпосередньої фізичної сутички. Я сам за останні кілька місяців мало не побився тричі. Рятували дві речі: згадки про навчання у далекій юності в одного непересічного в’єтнамського Рембо, а також почуття гумору. Коли замість того, щоб і самому розпалюватися, надиматися, лізти в бій або, навпаки, лякатися, нишкнути, піджимати хвоста, ти стоїш і чекаєш, що буде далі, позаяк тобі передусім смішно, це збиває потенційного нападника з пантелику. Але ж не всі такі, перепрошую, дорослі.
Заводять сварку переважно ті, хто дивиться на світ крізь вітрове скло чогось такого важкого, як у сенсі габаритів, так і ціни. Серед них, як можна зрозуміти з рівня елоквенції під час миттєвого обміну люб’язностями, є самі власники важкого, є наймані водії власників важкого, а є охоронці власників важкого. У кожного – своя мотивація. Переважно така: як мені, такому крутому, з таким дорожнім просвітом, не дав дорогу той нищеброд на Aveo? Чого це він не поїхав на червоний, коли я йому ззаду блимаю? Чого це він головною їде, не зупиняється, коли тут на другорядній сам я?
Не треба бути психоаналітиком-фрейдистом, щоби погодитися: мірятися кузовами авто – це все одно, що мірятися… ну, зрозуміло чим… годинниками, коханками-моделями, парканами, унітазами. Звичайне чоловіче змагання за роль альфа-самця. Понад те, звичайне міряння сил не дуже дорослих чоловіків. Воррен Баффет не має нікому доводити, що він Воррен Баффет. А Барак Обама – що він Барак Обама.
Учасники мого опитування висунули кілька гіпотез щодо причин жорсткішання звичаїв замість їхнього пом’якшення. Перша: машин побільшало. Вулиць стільки само, скільки за СРСР, тож конкуренція за квадратний метр посилюється. До того ж он та, що поперек смуги, а до неї ззовні пристала ще одна, на аварійці. Ну як тут не показитися? Припустімо.
Причина друга: понаїхали. До нас, білих і пухнастих, приєдналися нові кадрові ресурси з Горлівки та Єнакієвого, а в них, бачите, виховання страждає. Ось тут я категорично не згоден.
Третя ймовірна причина: совок повертається. Для мене це найпереконливіше пояснення. Щасливе покоління «після 1991-го» не уявляє, які пристрасті палали в кожному радянському «гастрономі», на кожній зупинці громадського транспорту, в кожній поліклініці – скрізь, де були черги, а черги були скрізь. Радянські люди сварилися буквально щохвилини (інколи билися, до речі, точнісінько, як нині у Верховній Раді), й не лише тому, що на всіх не вистачало ковбаси, автобусів чи отоларингологів. Вони казилися, тому що нічого не могли змінити у своїй долі, ні на що вплинути в долі країни. Безсилля – ось психологічний діагноз минулої епохи.
Сучасний українець усвідомлює, що від нього знову нічого не залежить, байдуже, чим він пересувається – маршруткою чи лімузином. У вибори він не вірить, начальству (а в кожного з них, навіть господаря Mercedes G65, є свій начальник) також, утім, як міліції й навіть телевізору. І має рацію. Бо вибори підрахують, начальство здасть, міліція не наїсться, телевізор збреше. А як зробити, щоби комусь вірити, за 21 рік він так і не навчився.
Нинішній дорожній корок – реінкарнація радянської черги. І там, і там – накопичене шалене роздратування безвихіддю. Тож дорога – всього лише термометр суспільного настрою. Тому всі й згадують Майдан, що на ньому не штовхалися, а не штовхалися, бо на хвилинку повірили. Звісно, це паскудно, що ту віру зрадили, але це не означає, що вірити взагалі не варто.