У березні – квітні 1918 року вояки Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, випереджаючи неспішні частини союзників-німців, гнали з рідної землі загони більшовицьких загарбників. Командував ними тоді грузин-аджарець полковник Олександр Натієв. На чолі з ним запорожці звільнили Слобожанщину, Донбас, Наддніпрянщину та Крим.
Через багато років по війні її ветерани шукали своїх перших командирів. Вони знайшли на еміграції генерала Прісовського (див. Тиждень, № 3/2013) і налагодили з ним переписку. Проте від генерала Натієва не було й сліду. Після падіння гетьманського уряду командувач запорожців таємничо зник.
Від запорожців до запорожців
У біографії генерального хорунжого Олександра Натієва чимало загадок. Однією з них зостається точне місце його народження. Єдине, що зазначають усі без винятку його сучасники, – за походженням він був грузин з Аджарії, а за військовим фахом – артилерист.
Про службу майбутнього командувача запорожців до початку Визвольних змагань даних мало. У 1910 році штабс-капітан Олександр Натієв проходив службу в 1-й Туркестанській артилерійській бригаді. Служив, певно, недовго, позаяк того самого року її розформували. Відомо також, що наприкінці Першої світової полковник Натієв перебував на службі в 6-му армійському корпусі російської армії, що входив до складу 11-ї армії Південно-Західного фронту.
Призначений для українізації 6-й корпус іще влітку 1917-го почав отримувати значні поповнення солдатами та офіцерами українського походження. Українську корпусну раду очолив відомий громадський діяч Петро Трофименко. Співвідношення українців до представників інших національностей серед солдатів сягнуло 4:1. Однак процес наразився на шалений опір із боку офіцерів-росіян.
Річ у тому, що військовий міністр Алєксандр Кєрєнскій мало не навмисно обрав для українізації частини з багатими російськими військовими традиціями. 62-м Суздальським полком свого часу командував Алєксандр Суворов, 16-та дивізія під час російсько-турецької війни перебувала під командуванням генерала Скобєлєва. Росіяни шалено опиралися українізації цих частин. У результаті складних переговорів було досягнуто компромісу. Корпус вирішили розвести на дві частини, всі українці мали перейти до нового підрозділу, який за російською системою нумерації було названо 51-м армійським корпусом, а за українською – 2-м Січовим Запорізьким. На жаль, окрім гучної назви похвалитися було нічим: формування його так і не закінчилося, через брак офіцерів у частинах упала дисципліна, солдати стали чутливі до пропаганди лєнінців і невдовзі корпус розбігся так само, як і більшість бойових одиниць російської армії.
Історію Січового Запорізького корпусу Натієв пережив особисто як командир 6-го мортирного дивізіону корпусного підпорядкування. Вир подій закинув полковника-аджарця до села Гнатівка, де
9 лютого 1918 року за ініціативою підполковника Болбочана й генерал-майора Прісовського військові частини, що відступили з Києва, були переформовані в Окремий Запорізький загін. Полковник Натієв був призначений інспектором артилерії загону. Фактично він мусив створити українську артилерію наново.
На чолі дивізії
Після звільнення запорожцями Києва Центральна Рада зіштовхнулася з повним неприйняттям у військових колах своїх безумних ідей заміни армії народною міліцією. Дійшло до відвертих конфліктів. Порозуміння між військовиками-патріотами із Запорізького загону та політиками-соціалістами з ЦР не складалося. Влада панічно боялася військового путчу, тому генерала Прісовського від керування частиною усунули, а на його місце був призначений лівий есер штабс-капітан Шинкар, останній командувач Київського військового округу, який під час боїв у Києві фактично дезертирував. «Шинкареві передали, що коли він з’явиться в дивізії, то буде розстріляний. Уряд, довідавшись про настрій запоріжців, запропонував підполковника Капкана, а потім Петлюру», – засвідчив Борис Монкевич. Запорожці не прийняли жодного із запропонованих варіантів – вони жадали, щоб ними командував фаховий військовий, а не політичне базікало.
Як компромісна фігура був запропонований полковник Натієв. Центральну Раду він влаштовував саме тим, що не був українцем, а отже (як гадали соціалісти), ніколи не мав стати для запорожців своїм. Соціалісти помилилися. Запорожці чудово порозумілися з новим очільником. «Загін розвинуто в зміцнену бригаду під командою артилериста генерала Натієва, з походження грузина, симпатика і приятеля України», – згадував учасник подій, сотник Никифор Авраменко. Відтоді в документах Запорізьку бригаду часто стали називати «бригада Натієва», хоча вже 12 березня вийшов наказ про формування Окремої Запорізької дивізії.
Читайте також: Центральна Рада: початок шляху
Дивізія просувалася попереду німецьких частин і швидко очищувала українські терени від червоних. 27 березня була звільнена Полтава, 4 квітня – Люботин. Тут дивізія розділилася на дві групи – Костянтиноградську та Харківську. Перша, під командуванням полковника Володимира Сікевича, гнала на схід більшовицьку Донецьку армію і звільняла від червоних Донбас. Друга, підполковника Петра Болбочана, 6 квітня викинула більшовиків із Харкова й рушила на Катеринослав та Олександрівськ (сучасні Дніпропетровськ і Запоріжжя), визволяючи від комуністичних військ Південну Україну.
У цих умовах полковник Натієв був змушений не стільки командувати діями частин, скільки займатися організацією поповнення, впорядкування тилу й суспільного ладу на зайнятих теренах: Центральна Рада такі деталі лишала поза увагою. Ця невдячна робота не віщувала гучної слави, але командувач дивізії за лаврами й не ганявся. Можливість керувати наступом він повністю передав своїм підлеглим – полковникові Сікевичу та підполковнику Болбочану. Як зазначав у мемуарах сотник Монкевич, «Натієв як вищий начальник був позбавлений хоробливого честолюбства, яке було невід’ємною прикметою багатьох наших отаманів. Натієв умів оцінити заслуги і здібності своїх ближчих помічників. Не будучи кар’єристом, він не боявся суперництва тих, що своїми заслугами і хистом підіймалися вище загального рівня».
У Кримській пастці
Під час переговорів із німцями та австрійцями у Брест-Литовську Центральна Рада відмовилася від претензій на Крим та Одесу, позаяк не вважала ці території українськими. Дійшло до смішного: на приєднанні півострова та Південної Пальміри до України наполягали німці, а соціалісти з вітчизняної делегації стояли на своєму: «Мир без анексій та контрибуцій». Мовляв, ці території мають самі визначитися зі своїм майбутнім. Проте австрійці вступили в Одесу й фактично долучили її до складу України. Стало очевидно, що Крим буде також зайнятий німцями. Назріло суто політичне питання: кому дістанеться півострів – українській владі чи німецькій політичній адміністрації? Тут слово взяли українські військові…
Група підполковника Болбочана успішно форсувала Сиваш і 22 квітня зайняла Джанкой, а 24 квітня – Сімферополь та Бахчисарай. Запорожцям лишався останній ривок для взяття Чорноморського флоту. Аж тут на перешкоді їхнім намірам стали союзники.
Читайте також: Як Центральна Рада втратила шанс створити українське військо
Вказівка Центральної Ради змушувала Петра Болбочана провадити операцію із захоплення Криму таємно від німців, показувати їм письмовий наказ українського міністерства було суворо заборонено. Тож, коли командування 15-ї дивізії ландверу дізналося про успіхи запорожців, а Болбочан не зміг надати письмового наказу свого уряду, німці розцінили цю операцію як самочинний акт. Сотник Монкевич пригадував: «Коли Болбочан пробував протестувати, начальник штабу (німецького. – Ред.) зимно зазначив: «Я зовсім не знаю, до якої армії належить ваша група й можна передбачить, що ваша група йде на з’єднання з більшовиками, бо Українське Військове Міністерство на моє запитання, з якою метою воно посилає вашу групу на територію Криму, відповіло, що абсолютно нічого не знає за таку групу і жадних завдань для операцій у Криму ніякому відділові не давало; Український уряд рахує Крим цілком самостійною державою».
Спалахнув конфлікт. Німці категорично вимагали від запорожців скласти зброю і покинути півострів. Підполковник Болбочан наказав бійцям зброї не віддавати, зайняти кругову оборону біля своїх ешелонів, а сам повідомив про ситуацію полковникові Натієву. Командувач дивізії негайно вирушив на місце подій.
Обстановка була вкрай непевна. «26 цвітня в 12 годин дня прибула на двірець (вокзал. – Ред.) делегація від генерала Коша, в склад якої входив і поручник Отто Кірхнер. Вони в імени німецької команди пред’явили слідуючі вимоги: по-перше, здача зброї і всього військового майна німцям, по-друге, залишення границь Криму на положенню цивільних інтернованих, а не як українське військо, і по-третє, звільнення усіх добровольців, набраних на території Криму», – згадував сотник Борис Монкевич. Запорожці категорично відмовлялися приставати на умови німців і навіть розглядали варіант захоплення Керченського півострова та зайняття на ньому оборони водночас і проти німців, і проти більшовиків. У той час уряд у Києві мовчав. На всі спроби командувачів запорожців зв’язатися зі столицею, їм відповідали, що урядовці перебувають на важливому засіданні, тож, мовляв, зачекайте.
Аби простимулювати уряд, полковник Натієв наказав повідомити про ситуацію в Криму харківську пресу. Зчинився скандал. «В 2 годині ночі до апарату підійшов військовий міністр полковник Жуківський і розпочав цілу промову, зміст якої спроваджувався до того, що, мовляв, Україна ніколи не забуде тої жертви, яку принесуть для неї Запоріжці і т. д. Одним словом, треба було німців «провчити», але що потім мали робити Запоріжці, яка їх доля мала бути, про це нічого не говорилося». Лише 27 квітня після надзвичайно складних переговорів між запорожцями, німецьким командуванням та урядом Всеволода Голубовича Київ визнав, що сталося непорозуміння і наказав своїм військовим частинам залишити Крим. При цьому урядовці висловили невдоволення поведінкою полковника Натієва.
Про те, наскільки серйозною була ситуація, говорять свідки події. «Несолідна постава нашої влади мало не довела до кривавого бою і, правдоподібно, ліквідації нашої групи», – визнавав сотник Авраменко. Дивна поведінка уряду та його байдужість до долі запорожців наводить на думку, що соціалісти з Центральної Ради цілком свідомо намагалися підставити аж надто норовливих бійців під німецький удар. Але це питання досліджене не було, позаяк 29 квітня Центральна Рада була усунута, а влада перейшла до гетьмана Павла Скоропадського.
Генеральний хорунжий
У своїх мемуарах гетьман залишив украй несхвальний відгук про Окрему Запорізьку дивізію, що бачиться дивним на тлі високої боєздатності й мужності, проявленої запорожцями в боях із більшовиками та білогвардійцями. «Коли ж прийшли німці і більшовики остаточно зникли, у бригаді почалися, як це завжди буває з такими частинами, набраними як збірна дружина, коли вони стоять без бойової справи, скандали та розкладання. Я часто отримував попередження що в Натієва кояться якісь негаразди, що там готується бунт і повстання проти мене, але з посиланням туди для розслідування завжди все обмежувалося порівняно несерйозними вчинками».
Очевидно, в Скоропадському говорила образа за те, що запорожці згодом долучилися до антигетьманського повстання. Однак цілком можливий інший варіант – хтось із оточення гетьмана добряче «ворожив» проти Запорізької дивізії. Скажімо, через те, що вона була сформована за Центральної Ради, й через наявність у її полках прибічників соціалістів із ЦР (особливо у Гайдамацькому, сформованому з Гайдамацького коша Слобідської України Симона Петлюри та в полку кінних гайдамаків імені Костя Гордієнка).
Так чи так, але полковник Олександр Натієв дізнався про намір гетьманського уряду розформувати дивізію. До цього насамперед схиляли німці, які вимагали розпуску всіх українських частин. Та гетьманові вдалося таки вибити в Німеччини згоду на створення його власної гвардії – Сердюцької дивізії.
2 травня 1918 року Натієв подав гетьману доповідь, у якій запропонував сформувати Сердюцьку дивізію на базі Запорізької. В якості аргументу полковник наводив факт загибелі в боях із червоними близько 100 й поранення до 400 запорожців. Однак проект Натієва був відхилений. Для запорожців у той час готували інше завдання: гетьман планував приєднати до України Кубань, тож Запорізька дивізія мала бути перекинута саме туди. План залишився нереалізованим через опір німців, а дивізія була значно скорочена чисельно і стала відповідати назві «бригада Натієва».
Насторожене ставлення гетьмана до запорожців, що цікаво, не поширювалося на їхнього командувача. Його Павло Скоропадський цінував дуже високо як фахового військового. 20 травня 1918 року Олександр Натієв був підвищений до генерального хорунжого – звання Армії Української Держави, що відповідало російському генерал-майорові. Командиром Запорізької дивізії/бригади Натієв залишався до жовтня 1918-го. Саме під його орудою запорожці охороняли українські кордони, відбиваючи напади більшовицьких сил. Також у цей час за згоди генерала Натієва до 2-го Запорізького полку підполковника Петра Болбочана змогли влитися галичани – бійці куреня Січових стрільців. Останній було розформовано на вимогу австро-угорської влади, а його воякам, колишнім громадянам держави Габсбургів, загрожував суд за дезертирство. Служба у Запорізькій дивізії врятувала їх від переслідувань.
14 жовтня 1918 року Олександр Натієв був звільнений із посади командувача Запорізької дивізії, очевидно, через бажання повернутись у рідні краї, до вже незалежної Грузії (проголошеної
26 травня 1918 року. – Ред.). Повстання проти гетьмана захопило його в Києві. Після прихильного до українців та української справи Натієва командувачем Запорізької дивізії був призначений генерал Бочковський – людина, яка не говорила українською мовою і відверто презирливо ставилася до національного руху. Це кадрове рішення збурило запорожців, які повірили заявам соціалістів про те, що він готує приєднання України до оновленої імперії, і перейшли на бік Директорії УНР.
Генерал Натієв не міг вплинути на своїх колишніх підлеглих, натомість разом із першим командувачем запорожців генералом Прісовським він намагався створити Окремий загін вірних запорожців, як альтернативу Запорізькій дивізії. Із цього задуму нічого не вийшло – підрозділ за першої ж нагоди перебіг на бік Директорії, а генерал Натієв потрапив у полон і його утримували в будівлі Педагогічного музею. Командувач Запорізького корпусу Армії УНР полковник Петро Болбочан просив уряд направити Натієва до штабу запорожців, однак Директорія на це не пішла.
Зниклий безвісти?
Що сталося з Олександром Натієвим далі? Його імені не було серед жертв і поранених під час загадкового вибуху в Педагогічному музеї 27 грудня 1918 року, коли загинули двоє вартових і були травмовані 60 офіцерів гетьманської офіцерської дружини (міфічної булґаковської «Білої гвардії»). Полонених офіцерів, які категорично відмовилися служити в українській армії, петлюрівці відпустили до Німеччини. Проте на еміграції сліду генерала Натієва знайти також не вдалося. Що й не дивно.
У вирі громадянської війни люди зникали часто. Колишній генерал-гетьманець міг бути вбитий більшовиками як колишній царський та український офіцер чи розстріляний дєнікінцями за зраду «общєрусского дєла». Міг також доїхати до рідної Аджарії і вести тихе приватне життя на окупованій більшовиками території, приховуючи факт служби в збройних силах України. Подібно, наприклад, учинив колишній командир Богданівського полку, полковник Степан Лазуренко. Тривалий час обговорювали версію, згідно з якою генерал Натієв, не прийняв влади соціалістів із Директорії і вирушив воювати з більшовиками в лавах Добровольчої армії генерала Дєнікіна. Не всі в це повірили: у дєнікінській армії справді служила людина на прізвище Натієв, але не Олександр, а Зураб. Ознайомлення з біографіями двох офіцерів засвідчує, що це були абсолютно різні особи.
Нині історики встановили: генеральний хорунжий Олександр Натієв дістався-таки своєї рідної Аджарії. Згідно з однією версією, за наказом Дєнікіна він був призначений інспектором із формування білогвардійських військ на Кавказі. Відповідно до другої, він із власної ініціативи створив у Батумі Закавказький добровольчий батальйон і на його чолі виступив проти більшовиків. Обидві гіпотези сходяться в одному: влітку 1919 року генерал Натієв загинув у бою з червоними на батумських вулицях.