Нова програма розширеного фінансування між Україною та Міжнародним валютним фондом, якій передувало ухвалення нашвидкуруч низки законів, необхідних для її підписання, викликала в суспільстві неоднозначну реакцію та дискусії. Влада каже, що без кредитів МВФ українська економіка обійтися не може, бо на неї чекатиме повний колапс. І що фінансування, яке разом із Фондом нам виділятимуть інші міжнародні донори, має стати матеріальною опорою, використовуючи яку можна буде здійснити ринкові перетворення й за кілька років перейти до стійкого зростання економіки. Її опоненти відповідають, що, мовляв, не треба українців лякати. Вважають, що заходи, ужиття яких передбачає співпраця з МВФ, занадто жорсткі й болючі, а реформувати народне господарство можна за допомогою м’якших кроків. Але головне, чим вони часто дорікають владі, – те, що і в минулому, і тепер величезні зовнішні вливання неефективно використовують, ці гроші кудись просочуються як вода крізь пальці. Цей аргумент варто дослідити докладніше.
Так склалося, що кредити, які виділяє МВФ Україні, зазвичай розподіляються між двома реципієнтами: Нацбанком і бюджетом. Наприклад, у травні минулого року ми отримали від Фонду $3,2 млрд, із яких $1,2 млрд дісталося НБУ, а $2 млрд надано урядові для потреб державного бюджету. У вересні від МВФ надійшло $1,4 млрд, із яких $1 млрд було спрямовано в бюджет, а решту – центробанкові. Така практика відносно нова для МВФ, початковою метою якого було допомагати країнам долати тимчасові труднощі саме платіжного балансу. Однак останнім часом такі проблеми дедалі частіше з’являються в парі з різким зростанням бюджетного дефіциту. Особливо це актуально для проблемних країн єврозони, які, не маючи змоги провадити власну монетарну політику, змушені абсорбувати зовнішні шоки, що призводять до погіршення стану платіжного балансу, саме бюджетною сферою за допомогою збільшених дефіцитів. Відтак МВФ дедалі частіше практикує надання позик як центробанкам проблемних країн, так і їхнім урядам для фінансування бюджетних дефіцитів.
Кожен із двох фактичних отримувачів використовує гроші в кардинально відмінний від іншого спосіб. Центробанк просто кладе отриману валюту на баланс, поповнюючи нею золотовалютні резерви (ЗВР). Ці кошти суворо обліковуються, тому розтратити їх практично неможливо. Єдина проблема, яка теоретично може виникнути, – їх можуть інвестувати в не зовсім якісні цінні папери та інші активи (хоча законодавчі вимоги до таких вкладень дуже високі, та й МВФ перевіряє структуру активів). Тому багато експертів сумнівалися в якості ЗВР Нацбанку після кризи 2008–2009 років. Але, як бачимо, їхні сумніви були марними, адже зменшення резервів до $5,6 млрд відбулося через здійснення численних зовнішньоекономічних платежів, а не списання проблемних закордонних активів центробанку.
Читайте також: День розплати
Отже, регулятор отримує позики від МВФ для компенсації дефіциту валюти на внутрішньому ринку (тобто ключову роль у таких кредитах НБУ відіграє саме їх валютна форма). Але чи здатні нам допомогти ці гроші й чи ефективно вони використовуються? По-перше, якщо порівняємо їх обсяг із темпом скорочення ЗВР, то побачимо цікаву картину. Торік НБУ одержав від МВФ загалом $1,6 млрд. При цьому резерви 2014-го зменшилися на $12,9 млрд, 2013-го – на $4,1 млрд, а в 2012-му – на $7,2 млрд. Тобто допомога Фонду не така вже й велика порівняно з реальними потребами України. А значні зовнішні виплати не залишають сумнівів у тому, що отримані позики були використані за призначенням (передусім шляхом прямого продажу валюти на потреби Нафтогазу). І ця картина не змінилася б, якби транші надходили вищими темпами за початково затвердженим графіком, реалізації якого завадила бездіяльність уряду та парламенту.
По-друге, окрім збалансованості платіжного балансу кредити МВФ, видані Нацбанку, мають на меті стабілізувати курс національної валюти. З огляду на його динаміку цієї мети не досягли. Тут виникає низка запитань. Передусім голова НБУ Гонтарева не раз заявляла, що коли НБУ вилучить Нафтогаз із міжбанківського валютного ринку, продаючи йому долари безпосередньо, то ринок має зрівноважитися, позаяк на це вказують параметри торговельного балансу (рахунку поточних операцій). Але ж проблема курсу гривні торік була здебільшого спричинена відпливом капіталу, який обліковується за фінансовим рахунком платіжного балансу. Відтак рівноваги на тому рівні курсу гривні не було й не могло бути, і регулятор про це мусив знати, маючи доступ до оперативної інформації за зовнішньоекономічними контрактами. Тому НБУ повинен був або активно використовувати отримані кредити для стабілізації гривні, виходячи на валютний ринок з інтервенціями (але це призвело б до швидкого виснаження резервів), або миттєво, одноразовим рішенням ще в середині 2014-го встановити курс, скажімо, 20 грн/$ й підтримувати його меншими сумами інтервенцій (що мало б значно менший негативний вплив на ЗВР). Натомість центробанк і курсу не втримав, і резерви не зберіг, невдало й під примусом МВФ здійснюючи інтервенції, і кредити використав неефективно. Звичайно, хтось скаже, що заднім числом легко давати поради, але згадаймо, як Гонтарева постійно казала, мовляв, війна ось-ось закінчиться, паніка спаде, погляньмо на міжнародні приклади державної політики в таких випадках – і ми зрозуміємо, що було зроблено занадто багато помилок. Сподіваємося, що в майбутньому їх стане значно менше.
Крім того, голова НБУ стверджує, що нова програма співпраці з МВФ та початковий транш, який доставить Україні близько $5 млрд, мають стати психологічним фактором стабілізації валютного ринку. Але якщо на ринку хронічна нерівновага, підживлювана, як писав Тиждень, зовнішніми агресивними силами, а НБУ не планує виходити з інтервенціями, то про яку стабілізацію можна говорити? Звичайно, нещодавні спад ажіотажу та зміцнення гривні нібито суперечать такій думці. Але це може бути лише корекція перед новими злетами й рекордами. Принаймні якщо не вживати адекватних заходів (не тільки й не стільки з боку НБУ, а й з боку уряду та РНБО), то так воно й буде.
Читайте також: Курсова атака на державність
Другий, на сьогодні головний отримувач коштів МВФ – бюджет. Він використовує одержані позики по-іншому. Передусім слід розуміти, що цільового використання цих грошей немає (на відміну від позик, які під конкретні проекти надають ЄБРР, Світовий банк та інші донори). Тобто вони йдуть у загальний «котел», який має багато входів та виходів. І в цьому основна проблема, адже за відносно спокійної ситуації в економіці ті кошти справді можуть «розчинитися» подібно до того, як зникали величезні суми від приватизації Криворіжсталі, попередніх програм із МВФ чи того ж таки російського кредиту в 2013 році. Приводів та інструментів для цього можна знайти цілу низку. За словами експертів, навіть на різниці в правилах обліку реально відмити велику кількість бюджетних грошей. Наприклад, колишній віце-прем’єр-міністр Словаччини Іван Міклош в одному з інтерв’ю заявив, що коли в його країні 2003-го запровадили нову, європейську систему оцінки стану державних фінансів (ЕСС-95) і перерахували за нею дефіцит бюджету 2002-го, то він зріс із 3,4%, про які звітувала офіційна статистика, до 12,3%. Не дивно, що місії МВФ так довго затримуються в Україні, адже їм потрібно вивчити всі параметри кошторису країни й перекласти їх доступною їм «мовою», тобто на інший стандарт обліку.
Читайте також: Слідами вивезеного капіталу
Водночас теперішня складна ситуація в економіці та державному бюджеті полегшує роботу Фонду в контексті контролю за використанням наданих нам кредитів. Річ у тому, що протягом наступних трьох років Україна повинна обслужити й погасити валютного боргу майже на $25 млрд (див. «Час розплати»). Тому практично всі гроші з нової програми підуть на погашення старих боргів. Недаремно МВФ часто приурочує транші своїх кредитів до чергових великих виплат за зовнішнім боргом, принаймні так було торік. Це дає підстави бути впевненими, що отримані кошти уряд використав за призначенням. Тож наразі українцям не варто хвилюватися, а критиканам програми МВФ слід краще продумувати свої аргументи. Але чи буде так завжди? Сподіваємося, що так.