Офіційно історія Української православної церкви (Московського патріархату) починається з Архієрейського собору Російської православної церкви 1990 року, коли українській церкві було надано «незалежність і самостійність в управлінні». Присвоєнням статусу з таким нечітким формулюванням Москва прагнула нейтралізувати бажання вітчизняних церковних діячів отримати канонічну автономію або автокефалію. Тоді ж таки було скасовано попередню назву церкви – «Український екзархат».
Фактично ж історія УПЦ Московського патріархату почалася з Харківського собору 1992 року. За активної підтримки Москви частина українського єпископату відійшла від «розкольника» – тодішнього митрополита Київського та всієї України Філарета – і обрала заочно (сам він був за кордоном) нового предстоятеля – митрополита Ростовського та Новочеркаського Володимира (Сабодана). Останній, котрого певний час багато хто сприймав як руку Москви, обрав цілком самостійну, хоч і доволі обережну позицію.
СТАНОВЛЕННЯ САМОУПРАВЛІННЯ
Діставши від РПЦ статус «самоуправної церкви з широкими правами автономії», УПЦ Московського патріархату має змогу вести всі свої внутрішні справи незалежно. Зокрема, без згоди Москви відбувається призначення або звільнення не лише священників, а і єпископів та митрополитів. Також і обрання глави церкви – митрополита Київського та всієї України – повинне відбуватися серед ієрархів УПЦ й самими українськими священнослужителями, без втручання Москви або погодження там кандидатури.
Поки був живий Патріарх Алєксій ІІ, російський плив на внутрішнє життя УПЦ МП залишався обмеженим. Це пов’язували як із внутрішньополітичними проблемами в самій РФ, так і з начебто наявними домовленостями між Патріархом та митрополитом Київським. За минулі 20 років у середовищі УПЦ МП виросла й закріпилася на посадах ціла когорта священнослужителів, не пов’язаних прямо з РПЦ ще радянського вишколу, котрі прихильніше ставляться до ідеї закріплення автономії (якщо не автокефалії) УПЦ де-юре. Але це здебільшого молоді люди, які тільки-но починають підніматися в церковній ієрархії. Водночас у найвищих кріслах в УПЦ МП та серед членів Синоду залишились ті, хто активно боровся з «розкольниками» з УПЦ Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви, й ті, хто бачить своєю місією збереження повної єдності з РПЦ.
ПОШУКИ ПРЕДСТОЯТЕЛЯ
Митрополит Володимир зумів так поєднати відмінні, а часто й протилежні інтереси різних угруповань усередині церкви, що будь-який, навіть найменший поштовх може призвести до ефекту доміно, коли завалиться вся її відлагоджена структура.
Улітку цього року, під час проведення Собору УПЦ МП, деякі представники РПЦ остерігалися, що Володимир задумав вирішити це питання превентивно: провести операцію «наступник» і обрати нового митрополита Київського. Завдяки впливу й авторитету владики могла бути обрана кандидатура, яка повела б УПЦ МП шляхом унезалежнення. Але на Соборі нічого такого не відбулося (див. Тиждень, № 30/2011).
Водночас від того, хто саме очолить митрополію, залежатиме напрям розвитку церкви. Серед найімовірніших Володимирових наступників називають митрополита Донецького Іларіона, митрополита Одеського Агафангела й митрополита Вишгородського та Чорнобильського Павла. Перші два мають чітку проросійську позицію, а намісник Києво-Печерської лаври Павло (Лебідь) хоча й не був помічений в українських патріотичних настроях, проте намагається дистанціюватись і від Москви. І це може бути пов’язане не стільки з бажанням боронити самостійність українського православ’я, як із розумінням, що будь-яка особа, підтримана Кремлем, рано чи пізно поставить питання про те, щоб контролювати Лавру. Тож він, як і багато інших ієрархів УПЦ МП, які знайшли власне місце в церкві, зацікавлений, щоб усі її проблеми вирішували в Україні, а не за кордоном. Адже саме тут вони мають вплив у церкві й знають, як домовлятися з владою щодо всіх питань, зокрема й про бюджетну допомогу на «реставрацію» або «відбудову» храмів. Якщо ж прийде безпосередній ставленик Москви, зі своїми зобов’язаннями та завданнями перед Білокам’яною, то багатьом доведеться позбутися своїх поважних місць.
Що ж стосується саме тих ієрархів, яких прийнято називати проросійськими (або прокремлівськими), то серед них, окрім уже згадуваних Іларіона та Агафангела, є ще митрополит Дніпропетровський Іриней, «великий друг Путіна» архієпископ Тульчинський Іонафан, архієпископ Львівський Августин та архієпископ Сумський Євлогій. До промосковських діячів, але з особливою позицією, зараховують митрополита Чернівецького Онуфрія. Всі вони можуть стати претендентами на кафедру й конкурують за підтримку Москви.
Якщо російське лобі в УПЦ є достатньо численним, впливовим та успішним у просуванні своїх (а точніше чужих) інтересів, проукраїнська позиція бачиться куди слабшою. Єдиним ієрархом, який дозволяє собі відкрито виступати за автокефалію УПЦ й на захист усього українського в церкві, є митрополит Черкаський Софроній. Він та деякі інші православні ієрархи, яких підозрюють у симпатіях до «самостійників», мають мінімальні шанси бути обраними на посаду предстоятеля.
Є також група найбільш наближених до митрополита Володимира ієрархів, котрих хоч і не розглядають як основних претендентів на наступництво, але за певних розстановок можуть ними стати як «компромісні» фігури. Серед таких називають голову відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ архієпископа Переяслава-Хмельницького та Вишневського Олександра й керуючого справами УПЦ архієпископа Білоцерківського Митрофана. Саме вони можуть зберегти в церкві теперішній статус-кво, в наявності якого зацікавлені багато священнослужителів. Щоправда, ці претенденти ще відносно молоді.
А більшість церковних діячів в УПЦ МП намагаються ніяк не афішувати своєї особистої позиції і готові підтримати (за певних гарантій) того, хто виявиться сильнішим.
Читайте також: Митрополит всієї України
ЩО СКАЖУТЬ У КИЄВІ?
Головне для Російської православної церкви є не стільки нейтралізація можливого руху УПЦ МП до автономії, ба навіть не стільки промосковський митрополит, скільки взяття під контроль усіх процесів та внутрішнього життя церкви. У канцелярії Кірілла і в Кремлі розуміють, що час грає не на їхню користь. Ще 5–10 років самостійного плавання – і Українська православна церква стане українською не лише за назвою, а й за змістом.
Та якщо в Москві зважаться на радикальні кроки й нададуть Кіріллові титул «Патріарха Московського, Київського і всієї Русі» або проштовхнуть на Київську митрополію праву руку глави РПЦ митрополита Іларіона Алфєєва, то це може не тільки посилити напруження всередині УПЦ МП, а й призвести до чергового розколу. Хоча ситуація навколо призначення нового митрополита Харківського, яке вже кілька разів анонсували і так само відкладали, свідчить як про серйозну боротьбу всередині УПЦ МП, так і про «глухий спротив» відвертому тискові РПЦ. Бо ж саме на посаду в Харкові може бути призначений із Москви митрополит Іларіон щоб потім, як «український» ієрарх, претендувати на Київський престол. Однак визначальними можуть виявитись не ці чинники.
Позиція української влади й особисто президента – ось те, що може мати вирішальний вплив на долю УПЦ МП. Зрив останньої запланованої зустрічі між Віктором Януковичем та Кіріллом під час візиту останнього до Чернівців наочно показав, що сторони не доходять порозуміння.
Пробуючи передбачити найближче майбутнє УПЦ МП, слід пам’ятати й про незриму, але все-таки присутність в Україні інтересів та впливу Вселенського Константинопольського патріархату. Про те, що Україна не є «канонічною територією» Москви, було вже багато сказано, зокрема й на Соборі п’яти найдавніших православних церков. Своєю чергою, в жовтні цього року президент України зустрічався із Вселенським Патріархом Варфоломієм і запрошував його відвідати з візитом нашу державу. Якщо Москва буде вже занадто наполегливою в проштовхуванні своїх інтересів, у Києві мають до кого звернутися, щоб митрополія повернулася до свого справді канонічного стану, в якому вона існувала й розвивалася від 988 до 1686 року.
За останні два роки Янукович мав би зрозуміти, що УПЦ МП використовують саме як інструмент російської політики і впливу. А це прямо суперечить планам влади контролювати всю країну, адже, на відміну від Банкової, церкві довіряє до 70% її населення.
КОМЕНТАРІ
Євстратій (Зоря), єпископ Васильківський УПЦ КП, голова Інформаційного управління Київської патріархії:
Від того, хто буде наступником Володимира, залежить, чи існуватиме сама УПЦ МП. Теоретично може розглядатися варіант, коли пришлють і продавлять якогось наближеного до Патріарха кандидата. Проте й у самій церкві Московського патріархату в Україні є десятки єпископів, достойних обійняти цю посаду.
Митрополит Володимир не тільки зберігає баланс сил усередині УПЦ МП, він іде на діалог з іншими українськими православними церквами щодо подолання поділу, а це багато хто в Москві сприймав негативно. Але він вважав за потрібне спілкуватися зі своїми співбратами й шукати шляхи для примирення. Якщо ж зараз Москва поводитиметься занадто грубо в Україні, то може виникнути ще один поділ, тепер уже всередині УПЦ МП.
Потрібно враховувати вплив на церкву з боку не тільки влади, а й великого бізнесу. Наприклад, усім відомий Віктор Нусенкіс (донедавна був спонсором УПЦ МП. – Ред.), який бачить свої місію в тому, щоб тримати Україну в єдності з Росією. А з огляду на свої фінансові можливості він (а також інші) здатні спробувати якимось чином вплинути на майбутні вибори митрополита.
Архієпископ Iгоp (Ісіченко), керуючий Харківсько-Полтавською єпархією УАПЦ (о):
Некоректно переоцінювати національний чинник у неминучих інтригах довкола вибору предстоятеля УПЦ МП. Політична риторика, якою масковано амбітні цілі учасників змагання за владу, – це лише засіб здобути підтримку або, принаймні, прихильність позацерковних середовищ. Реальні перспективи суспільного служіння УПЦ МП, все ще вельми залежної від кон’юнктури, безпосередньо пов’язані з майбутньою політичною доктриною Києва та потужністю впливу на Україну Кремля.
Позиція УПЦ МП в осяжному майбутньому навряд чи стане справді самостійною. Навряд чи можна говорити про промосковське лобі в церкві, належній до Московського патріархату. Вона вся, в усякому разі її єпископат, об’єктивно становить промосковське лобі.
Із кон’юнктурних міркувань декому з кліриків вигідніше вдавати в певні моменти прихильників посилення незалежності від Москви, та це не більш як, за вдалим висловом Шевченка, «вольнодумствування в шинку».
Хоча Московський Патріарх та його кремлівські покровителі матимуть безперечний вплив на визначення предстоятеля УПЦ МП, сподіваюся, що все-таки вирішальною буде позиція українського єпископату.
На моє глибоке переконання, найоптимальнішим для України й Православної церкви загалом є повернення здорової частини УПЦ МП під омофор Вселенського Патріарха, а відтак входження до єдиної Української православної церкви без додатків «КП» чи «МП».