Ретроспективно це крок до народження сучасної, принаймні західної, політики розділення релігійних і політичних влад, відомої як «секуляризація», або «відокремлення релігії від держави». Якщо тоді імператорові й довелося смиренно проповзти на колінах в самій сорочці до Папи, то зробив він це не марно: його відлучення від церкви, за яким могла б настати ізоляція у середовищі германських князів, було скасовано.
Імператор, щойно відновивши свою владу над імперією, заходився з новими силами боротися з Римом. Вислів «піти в Каноссу» залишився популярним, але його первинний зміст забувся. Буквально він означає принижуватися перед вищим керівництвом чи переможцем. Як і поширеніший вислів «схилити голову», який, утім, не дуже пасував би імператорові Генріху, чиє вдаване приниження було майстерним політичним кроком. Пропоную, отже, замінити застарілий та невідповідний вислів на «поїхати до Гавани», посилаючись на іншу важливу релігійно-політичну подію, а саме зустріч та Спільну декларацію Папи Римського Франциска й голови Російської православної церкви Патріарха Кірілла від 12 лютого 2016 року на Кубі.
Очевидно, Франциск зазнав у Гавані більшого приниження, ніж імператор у Каноссі. Результат «діалогу» з Кіріллом катастрофічніший за найгірші очікування. Папа зробив багато поступок, починаючи від української греко-католицької церкви, і нічого не отримав натомість, окрім обіцянок на кшталт перенесення Пасхи, «обіцянок, які зобов’язують лише тих, хто їх отримує». Він повівся наче політик у слабкій позиції, а зовсім не як очільник найбільшої християнської церкви. Поступився власними принципами та довірою частини своїх вірних заради домовленості, що видається розподілом сфер впливу між конкуруючими бюрократіями під прикриттям «спілкування» та «діалогу» між частинами розколотої релігійної спільноти.
Читайте також: Папа Франциск і Патріарх Кірілл зробили спільну заяву щодо України
Попри пасторську та релігійну форму, як і належить такому документові, декларація насичена канцеляризмами політичних радників, які рідко коли знаються на богословських питаннях. Нині я втручаюся в справи, які мене не стосуються, бо не є ані католиком, ані віруючим, але все ж скажу: як так сталося, що Папа — єзуїт, який, нехай і не жив, на відміну від двох своїх попередників, за тоталітаризму, але все ж вважає себе «хитрим»; як так сталося, що кардинали, які знаються на догматичних тонкощах і християнській герменевтиці, відчули себе зобов’язаними підписатися під такою корисливою маніпуляцією та побожною брехнею?
Інакше, ніж політиканською поступкою, не можна назвати твердження, що російська церква представляє всіх православних. Це неправда. Віддавна існує чимало інших православних церков, — лише у Франції їх не менш як десяток, — і не можна сказати, щоб усі вони жили з російською церквою, якої навіть не було на момент розколу в 1054 році, у мирі та злагоді.
Інакше, ніж політиканською поступкою, не можна назвати згоду на спільний фронт із Москвою нібито в ім’я «християнської душі» Європи й проти «войовничого секуляризму» процесу європейської інтеграції, що буцімто загубила своє «християнське коріння», забувши про відкриту агресію проти ЄС з боку Кремля та його західних спільників (у більшості своїй язичників по суті: угорських, грецьких та німецьких неонацистів, французького «Національного фронту» тощо), про сектантство Московського патріархату (але не православ’я загалом), що вважає католиків і протестантів «єретиками», а не «братами».
Інакше, ніж політиканською поступкою, не можна назвати згоду на офіційну російську версію подій, що стверджує, ніби війна в Україні є виключно внутрішнім конфліктом, до якого Росія не має жодного стосунку, і звинувачує українські церкви, насамперед греко-католицьку, у підкладанні дров до багаття та підтримці свободолюбних настроїв.
Два параграфи декларації заслуговують на повне цитування: «Вболіваємо з приводу протистояння в Україні (який гарний евфемізм), що вже спричинило багато жертв, завдало незліченних страждань мирним мешканцям та привело суспільство до важкої економічної та гуманітарної кризи. Закликаємо всі сторони конфлікту до розсудливості, суспільної солідарності та до діяльного будування миру. Заохочуємо наші Церкви в Україні трудитись над досягненням суспільної гармонії, утриматися від участі в протистоянні та не підтримувати його подальший розвиток» (Росія та її церква, звичайно, нічого не зробили, навіть не благословили анексії Криму. Натомість греко-католики — жахливі промайданівці!).
«Висловлюємо побажання, щоб було подолано схизму між православними вірними в Україні на основі існуючих канонічних норм, щоб усі православні християни України жили в мирі та гармонії і щоб католицькі спільноти країни сприяли цьому, щоб наше християнське братерство ставало дедалі видимішим». Ця закодована фраза не просто асоціює будь-які дії греко-католицької церкви, навіть звичайні дискусії з православними, з уніатством, тобто привласненням вірян однієї церкви іншою (що Рим чітко заперечує з 1993 року), а й позбавляє її статусу церкви, кажучи лише про «католицькі громади» (це видається дрібницею, але диявол ховається в дрібницях… коли йдеться про релігію). Яскравий і детальний аналіз можна прочитати у статті Мирослава Мариновича «Зустріч епохальна. Наслідки також» в «Українській правді».
Читайте також: Папа Римський прийняв запрошення Порошенка відвідати Україну
Усі ці формулювання — на перший погляд, примирливі — насправді є елементами класичної мови сталінізму: «Все, що моє, — це моє, все, що твоє, — предмет переговорів». Своєрідне пост’ялтинське трактування релігії: єдина дозволена церква — православна, решта забороняються, переслідуються, змушені розчинятися в російській церкві через організовані НКВД засідання псевдо-Синоду. Все це триває: у незалежній Україні православна церква (Московського патріархату. — Ред.) має повну свободу, у неї проблеми хіба що з власними вірянами, яких дратує її пропутінська позиція. Тим часом на територіях, контрольованих сепаратистами та російськими військами, католицька церква заборонена, будівлі пограбовані, її члени — як священики, так і парафіяни — зазнають переслідувань. Патріарх Кірілл — це лиш один із російських попів. Під його керівництвом традиція «симфонії» цезаре-папізму була поставлена на службу не так держави, як Путіна. Кірілл є ключем до неймовірного ідеологічного синтезу совєтизму, православ’я та ненависті до Заходу, що визначає режим Путіна (див. працю французького філософа Мішеля Єлчаніноффа «У голові Владіміра Путіна»). Російський президент долучається до реабілітації Сталіна: нещодавно заявив, що, попри негативні аспекти, не обов’язково забувати про все добре, що сталося у двадцяті та тридцяті роки, а також прославляє ядерну могутність своєї країни.
Декларація церковних лідерів, на жаль, більше ніж величезний прокол напередодні Всеправославного Собору, який має відбутися цього року. З огляду на надзвичайну важливість відносин між східною та західною церквами не лише в релігійному, а й у політичному контексті нещодавній жест Папи є несправедливим і нестерпним для українських християн. Їм знадобиться багато холоднокровності, великодушності та мудрості, а також сили духу, щоб вийти із ситуації без втрат. Тієї сили духу в усіх значеннях цього слова, яку завжди демонстрував очільник греко-католицької церкви архієпископ Святослав (Шевчук), котрий перейнявся питанням про «зустріч, яка не відбулася», бо ж настільки «обидві сторони перебували у двох різних вимірах і ставили перед собою різні завдання»: пастирське у випадку одного з учасників та політичне у випадку іншого.