Якихось півгодини їзди на орендованому скутері від туристичної «резервації» – півострова Варадеро – і ви опиняєтеся в портовому місті Матансас, адміністративному центрі однойменної провінції. Лише 30 км розділяє світ 5-зіркових готелів, білосніжних пляжів та прогулянкових яхт від світу занедбаних, з облізлою тинькуванням, будинків, 30-річних «москвичів» і «копійок», які дивним чином досі «на ходу», порожніх полиць магазинів та «піонеріо» в білих сорочках, шортах і червоних краватках, які після школи не поспішають додому.
Матансас – місто радше промислове, ніж туристичне, – не дивлячись на пообідню сієсту, пожвавлений рух. Хоча і тут достатньо нероб, які вештаються вулицями або просто сидять на призьбах власних помешкань. Один із них, зауваживши появу іноземців біля кафедрального собору, негайно прямує до нас і більш-менш зрозумілою англійською пропонує екскурсію. Спершу відмахуємося, вже знаючи, що після «екскурсійної» пропозиції почнеться «впарювання» дешевих сигар, самопального рому та інших кубинських принад. Але Араміс, так виявляється звати нашого нового знайомого, не чекаючи згоди починає розповідь про своє місто, засноване колоніалістами ще наприкінці ХVII ст. Оцінивши таку наполегливість, ми просто змушені прийняти пропозицію прогулятися вуличками, тим більше, що ще один нудьгуючий тип за долар погоджується приглянути за скутером.
Залишаємо транспорт без особливих побоювань – Куба одна з найбезпечніших країн світу. Звичайно, туристи іноді можуть постраждати від побутового шахрайства та дрібних крадіжок, але лише, якщо дадуть привід. Про будь-яке насилля чи грабунки не може бути і мови. Кубинці своїх будинків взагалі не зачиняють, але, відверто кажучи, і красти там нічого.
Кубинці не поспішають переймати американські цінності не лише тому, що 70% населення не знає що таке життя «без Фіделя». Просто їх цілком задовольняє стан речей. Держава гарантує хоч мінімальне, але обов’язкове забезпечення. Дві булочки і склянка бобів на день, одна курка на місяць – все це можна отримати за талонами, доплачуючи копійки. Інший провіант росте на деревах і плаває у морі. Хоч на вилов лангустів та інших делікатесів встановлено державну монополію, усі потихеньку браконьєрять. Та й безкоштовна освіта і медицина визнана однією з найкращих у світі – на кожні 140 осіб має бути один лікар.
За великим рахунком, правий був Араміс, коли стверджував, що кубинцям небагато потрібно. Життєрадісний характер, літо 12 місяців на рік і чарівність та розкутість місцевих жінок допомагають безжурно переживати всі негаразди. І звичайно, музика. Запальні мотиви переслідують вас скрізь, і щойно їх почувши, старі і молоді починають неймовірно пластично рухати в такт стегнами. Кубинці жартують над власною слабкістю і розповідають бувальщину: «Біля вуличних музик ридає і одночасно танцює дівчина. Її запитують: «Чому плачеш?» – «Мама хворіє». – «Так чому тоді танцюєш?» – «Так музика ж гарна!».
Втім це стосується не лише кубинців. Атмосфера неймовірної легкості буття захоплює будь-кого, хто ледве залишив літак і на повні груди вдихнув вологе і з запахом океану повітря.
До іноземців кубинці ставляться привітно, завжди готові прийти на допомогу, хоч і будуть натякати на скромну винагороду. Вони ніколи не відмовляють у жодному проханні, навіть, якщо не в змозі його виконати. У таких випадках вони просто запевнять вас, мовляв, не хвилюйтеся – все обов’язково буде «маньяна», що в перекладі з іспанської означає «завтра». Але не тіштеся – на Кубі «завтра» – це «ніколи». Тому, коли офіційний Вашингтон каже, що «завтра Куба буде іншою», кубинці у слово «завтра» вкладають власний зміст.
Араміс продовжує свою оповідь. Цікавлюся звідки він так добре знає історію країни. Виявляється – студент філософського факультету.
– І як філософу живеться на Кубі? – провокую його я.
– Куба чудова країна, – серйозно відповідає кубинець, і, стишуючи голос і озираючись, додає, – тільки свободи тут немає.
Не зважаючи на те, що за розмови про «несвободу» на Острові Свободи мужна дуже легко потратити в буцегарню, починаю розпитувати нашого дисидентвувальника про те, що кубинці думають про Кастро.
– Ніхто його тут не любить, всі тільки і чекають, коли він вріже дуба, – продовжує пошепки Араміс.
Але всупереч всім «побажанням» і прогнозам Коменданте не поспішає покидати цей світ. І хоч фізично він не з’являвся на публіці досить давно, він кілька разів давав телеінтерв’ю і навіть проголосував у лікарні на нещодавніх виборах до Кубинської асамблеї. Не дивлячись на значно посивіле волосся і бороду, Фідель виглядає доволі адекватним, хоча, ймовірно, до виконання своїх обов’язків він вже не повернеться. Кубинці навіть жартують: «Фіделю подарували черепаху, яка живе 300 років. Той відмовився. «Біда, – каже, – з тими черепахами. Я постійно сумую, коли вони помирають».
Наступником Фіделя вважають його молодшого (лише на 5 років) брата Рауля. У цьому легко переконатися, дивлячись місцеве телебачення: ось чорно-біла хроніка – молодий Рауль із братом та ще живим Че Геварою на привалі схилися над мапою бойових дій, ось сучасні кадри – Рауль у військовій формі та обов’язковій фідельці відвідує військову частину або в костюмі та краватці зустрічається з лідерами інших «дружніх» держав. Але, якби не силувалася офіційна пропаганда – харизма в Рауля не та. Більше хочу дізнатися від Араміса:
– А що Рауль?
– О, Рауль – це ще гірше, – для більшої переконливості наш співрозмовник проводить ребром долоні по горлу.
Час прощатися. Дякую Арамісу п’ятіркою конвертованих песо (спеціальною валютою для іноземців – один до одного прирівнюється до долара). Наш випадковий екскурсовод виявляється не таким вже й альтруїстом, натякаючи, що його послуги коштують дорожче. Накидаю ще кілька песо, і, як сатисфакцію задаю останнє запитання:
– А коли на Кубі можуть відбутися зміни?
– Мабуть, ніколи. Кубинцям, за великим рахунком, потрібні три речі: ром, сальса і секс, – відповідає Араміс, супроводжуючи свою відповідь характерними жестами, що ілюструють кубинську шкалу цінностей. Мабуть, щоб було зрозуміліше.
– А це добре чи погано? – не заспокоюсь я.
Після коротких роздумів, Араміс зробив висновок:
– Мабуть, добре.
Соціалізм з антиамериканським обличчям[110]
«Це вам якийсь нетиповий кубинець трапився. Або звичайна «розводка» для іноземців. Студенти таке практикують. Беруть, так би мовити, на «жалість», щоб потім отримати якусь копійчину», – реагує на мою розповідь Володимир, українець з Білої Церкви, який вже 15 років живе на Кубі. Ми сидимо в прохолодному холі гаванського готелю, потягуючи найсмачніший у світі мохіто. Володимир, як справжній кубинець, надає перевагу чистому рому, а не коктейлям. Єдине, в чому він погоджується з Арамісом так це в тому, що Куба іншою стане не скоро: «Людям, зрештою, все одно Фідель чи Рауль, головне, щоб не було різких змін, – продовжує мій співрозмовник. – Місцеві люблять повторювати вираз «поко а поко». Це означає помалу, не поспішаючи, без «напрягу».
У справедливості цього твердження переконуєшся на кожному кроці. На Кубі взагалі ніхто не поспішає. Тому що поспішати, власне кажучи, нікуди. Шалений темп інформаційного суспільства десь далеко звідси, за морями-океанами. Молоді і старі кубинці, які тиняються вулицями або повсідалися на парапеті гаванської набережної Малекон – звична для цих широт картина. «Близько 40% населення взагалі не працює», – розповідає Володимир. «За рахунок чого ж вони живуть», – не перестаю дивуватися я. Володя лише знизує плечима.
Дійсно, часи революційної романтики на острові давно минули. Про них нагадує лише пісня «Команданте Че Гевара», що проймає до сліз і лунає з вікон ледве не кожного гаванського ресторанчика, в якому ховаються від спеки добропорядні буржуа-туристи. У всьому іншому Куба зараз нагадує швидше Радянський Союз середини 1980-х. З одного боку – офіційна пропаганда, яка з екранів стареньких совкових телевізорів і сторінок єдиної газети «Гранма» постійно рапортує про успіхи революційного уряду і підступність американських імперіалістів. З іншого – карткова система, чорний ринок, проституція.
Хоча кубинці стверджують, що найгірші часи вже позаду. Найтяжче було на початку 1990-х, коли країни зниклого СРСР, забувши про свій інтернаціональний обов’язок, залишили Кубу на призволяще, відмовившись купувати за завищеними цінами тростинний цукор і просто допомагати матеріально. Країна опинилася на межі голоду.
Тоді Фідель і послабив віжки. Було дозволено дрібне підприємництво: відкриття майстерень, невеликих готелів і кав’ярень. Але період кубинського «НЕПу» тривав недовго. Кастро дуже швидко знайшов собі нових товаришів, у першу чергу, Уго Чавеса з необмеженими запасами венесуельської нафти. Дрібному бізнесу, що ледве звівся на ноги, почали знову перекривати кисень. Тим не менше, мінімальні ринкові свободи на таки залишили, хоч і затиснули в лещата численних податків та обмежень.
Але як би там не було, Куба зараз залишається більш відкритою для інвестицій. Переважно, в нафтодобувну промисловість та туризм. Канадські компанії вже давно освоюють нафтові родовища у Варадеро та претендують на освоювання нових родовищ у Флоридській затоці. Ще стрімкіше розвиваються кубинські курорти, своєю дешевизною приманюючи туристів з Європи та Канади.
От лише американці поки-що їхати на Кубу бояться. Офіційний Вашингтон сподівається, що після смерті Кастро Куба повернеться в лоно демократії, в американському її розумінні. А поки що торговельне представництво США у Гавані оточене лісом чорних прапорів та плакатів, на яких між портретами Буша і Гітлера стоїть знак «дорівнює». Це так звана трибуна антиімперіалізму. Працюючи у представництві, американці змушені замість сонця і океану, щодня з вікон спостерігати гнітюче-чорні прапори. «Так можна і збожеволіти», – ділюся враженнями з таксистом. Він мене заспокоює: «Нічого страшного. Воно лише називається «торговельним представництвом». Представництво насправді займає лише один поверх. Всі інші – ЦРУ». Американців тут, схоже, ніколи не полюблять.
Диво-острів. Жити на ньому легко і просто
Кубинці не поспішають переймати американські цінності не лише тому, що 70% населення не знає що таке життя «без Фіделя». Просто їх цілком задовольняє стан речей. Держава гарантує хоч мінімальне, але обов’язкове забезпечення. Дві булочки і склянка бобів на день, одна курка на місяць – все це можна отримати за талонами, доплачуючи копійки. Інший провіант росте на деревах і плаває у морі. Хоч на вилов лангустів та інших делікатесів встановлено державну монополію, усі потихеньку браконьєрять. Та й безкоштовна освіта і медицина визнана однією з найкращих у світі – на кожні 140 осіб має бути один лікар.
За великим рахунком, правий був Араміс, коли стверджував, що кубинцям небагато потрібно. Життєрадісний характер, літо 12 місяців на рік і чарівність та розкутість місцевих жінок допомагають безжурно переживати всі негаразди. І звичайно, музика. Запальні мотиви переслідують вас скрізь, і щойно їх почувши, старі і молоді починають неймовірно пластично рухати в такт стегнами. Кубинці жартують над власною слабкістю і розповідають бувальщину: «Біля вуличних музик ридає і одночасно танцює дівчина. Її запитують: «Чому плачеш?» – «Мама хворіє». – «Так чому тоді танцюєш?» – «Так музика ж гарна!».
Втім це стосується не лише кубинців. Атмосфера неймовірної легкості буття захоплює будь-кого, хто ледве залишив літак і на повні груди вдихнув вологе і з запахом океану повітря.
До іноземців кубинці ставляться привітно, завжди готові прийти на допомогу, хоч і будуть натякати на скромну винагороду. Вони ніколи не відмовляють у жодному проханні, навіть, якщо не в змозі його виконати. У таких випадках вони просто запевнять вас, мовляв, не хвилюйтеся – все обов’язково буде «маньяна», що в перекладі з іспанської означає «завтра». Але не тіштеся – на Кубі «завтра» – це «ніколи». Тому, коли офіційний Вашингтон каже, що «завтра Куба буде іншою», кубинці у слово «завтра» вкладають власний зміст.
НОТАТКИ ТУРИСТА
Делікатеси з-під поли
З Києва прямих рейсів на Кубу немає, тільки чартерні або транзитні. Переліт (туди і звідти) коштує:
· «Москва – Гавана – Москва» економ-класом – $890;
· «Москва – Париж – Гавана – Париж – Москва» – $979.
У повітрі потрібно буде провести 13–18 годин.
Квиток на потяг до Москви – 375 грн.
Проживання в 5-зірковому готелі у столиці Куби вартуватиме за добу €90–115 за одномісний номер та €100–135 – за двомісний. Якщо домовитися з кубинцями, то можна зняти помешкання у будинку колоніального стилю за $20 на місяць.
Ром «Гавана клуб» на Острові Свободи вам продадуть за ціною від $7 до $25 за пляшку. А справжні гаванські сигари – від $20 до $500 за коробку, залежно від якості тютюну та способу скручування.
Креветки, лангусти й інші делікатеси продають іноземцям у спеціальних магазинах за цілком європейськими цінами, проте їх можна придбати набагато дешевше з-під поли на базарі. Там також можна купити безліч екзотичних фруктів і чотири види картоплі.
