Ви є однією з ініціаторок створення Центру ментального здоров’я та реабілітації ветеранів у структурі МОЗ. Як народилася ця ініціатива, чому це важливо?
– Для мене все почалося з вересня 2014 року, коли я ще працювала не у цьому шпиталі, а в ДУ “Інституті медицини праці ім. Ю.І.Кундієва НАМН України” в Києві. До допомоги пораненим бійцям спочатку під’єдналися колеги інших профільних інститутів НАМН, переважно хірургічного профілю, а ми займалися професійними захворюваннями та не дуже розуміли, чим можемо бути корисними. Тоді директор інституту, академік Юрій Ілліч Кундієв, який, на жаль, вже помер, виступив з ініціативою створити на базі нашого інституту центр психологічної допомоги військовим, що повертаються з фронту. Але на початку війни ніхто навіть не уявляв, що це за пацієнти і як з ними працювати. Тоді ми уклали договір з Інститутом психології імені Г.С.Костюка, який знаходиться просто навпроти нашої будівлі. І до нас зайшла група психологів, разом з якими ми почали брати перших хлопців з Центрального військового шпиталю, де на той час відділення психіатрії було просто переповнено. Бо далеко не всі потребували суто психіатричного лікування. Їх там трохи стабілізували, і ми забирали до психотерапевтів, реабілітологів та психологів. Власне, з цього почалася робота — ми намагалися вчитися всьому, розвивати цей напрямок, об’єднуватися з різними ініціативами, створювати коаліції для формування спільного бачення системи допомоги.
А потім виникла ідея щодо винесення цієї роботи на загальнонаціональний рівень. Бо це не може працювати тільки в Інституті медицини праці, а відділення реабілітації — розташовуватися у звичайному терапевтичному відділенні та мати тільки 30 ліжок. Ветеранський госпіталь “Лісова поляна”, куди я подала свою кандидатуру на головного лікаря, тоді займався виключно ветеранами-“афганцями”. Але у 2018 році статут закладу було змінено і він став обслуговувати всіх ветеранів, тому я зрозуміла — тут можна розширити та покращити нашу ініціативу. У 2019 році ми заснували базовий лікувально-реабілітаційний центр. Окрім цього запланували та вже на 50% реалізували ідею створення навчально-методичного центру, де б готували фахівців, які працюють з ветеранами в усіх куточках України, а також самі ветерани. Вважаю, це важливо — об’єднати фахівців різного профілю з усієї країни, що допомагають військовим та ветеранам. Щоб ми знали, кого куди можна перенаправити, до кого звернутися, щоб налагодити супровід наших пацієнтів після виписування додому. Хочеться зробити цю роботу “безшовною” – щоб допомога надавалася безперервно та вчасно.
Читайте також: Запобігти втягуванню дітей у збройний конфлікт: чи достатньо тільки звернення до ЮНІСЕФ?
Центр ментального здоров’я та реабілітації ветеранів на базі “Госпіталю ветеранів війни “Лісова поляна” — єдиний спеціалізований заклад, де ветерани можуть отримати всебічну комплексну допомогу при наявності стресасоціованих розладів та постконтузійного синдрому. Звісно, є інші приклади такої роботи. Є шпиталі, де можна відвідувати психолога або взяту участь у групових заняттях, але ця допомога не є вузькоспеціалізованою. Є психотерапевти в громадських організаціях, які працюють у цій сфері. Або санаторії, де поміж відпочинку можна пройти психологічні сеанси. А у нас створений цілий відділ, в якому працює 11 спеціалістів: від неврологів та психіатрів до реабілітологів та соціального працівника чи юриста. І кожного пацієнта ми ведемо системно — потрібні спеціалісти працюють в коаліції та на спільну мету. Ми уникаємо ускладнення шляху до нас тих, хто потребує термінового лікування. Щоб потрапити в Центр, зараз потрібно тільки направлення від сімейного лікаря. Але, враховуючи досвід, ми застосовуємо самозвернення — це складний крок сам по собі, тому відштовхувати таку людину ми не маємо права. Буває, що ветеран у складному психологічному стані приїздить без жодного медичного папірця, тільки з посвідченням УБД, тоді ми комісійно його оглядаємо, і, якщо немає серйозних протипоказань, беремо на лікування.
Нас офіційно фінансує МОЗ — наразі нам вдалося порозумітися і зараз міністерство всіляко підтримує Центр. За цей час ми створили окреме положення, прописали програму реабілітації, якій самі хлопці, котрі проходили у нас лікування, дали назву “Check Point” — тобто точка відліку, точка перевірки свого стану. Але, звісно, ми постійно намагаємося залучати додаткові кошти — співпрацюємо з бізнесом, благодійниками, беремо участь у проєктах разом з міжнародними організаціями.
Чи існує на сьогодні в Україні офіційна структура психологічної та психіатричної допомоги ветеранам після або під час несення служби?
– На жаль, на зараз у нас немає повноцінної скринінгової системи, через яку кожний ветеран та військовий має пройти, щоб вчасно виявити найменшу проблему та отримати фахову допомогу. У нас немає практики навіть якогось первинного, поверхневого огляду людини, яка заходить у соціум після занурення у війну. Хоча, звісно, ці процеси не такі вже й прості: дуже часто наслідки травматизації ми бачимо не з перших днів, а через місяці та роки. Бо на військовий стрес накладаються дуже багато чинників у мирному житті. Зараз постає елементарна проблема — хто це має робити? Бо це величезна кількість людей, які мають пройти через це “сито”. Програма психологічної реабілітації, яка нещодавно перейшла від Міністерства соціальної політики до Міністерства ветеранів, це зазвичай про ті санаторії, в які “з боєм” раз на рік може потрапити ветеран. Хотілося б мати мережу первинної допомоги, яка наближена до кожного ветерана в його населеному пункті — не раз на рік, а тоді, коли існує гостра потреба. Але поки це не система, а окремі приклади громадських організацій або свідомих державних соціальних інституцій. Ветеран у гострому стані навряд чи буде вишукувати, чи є у нього в області ті, до кого можна звернутися. Ця інформація має бути узагальнена, доступна та відома кожному ветерану, лікарю чи соціальному працівнику.
Читайте також: Новий крок. Як змінюється військова освіта в Україні
Розумієте, ветерани навіть з діагнозом постравматичного розладу, про який зазвичай кричать на кожному куті, у більшості випадків не потребують психіатричного лікування у клініці, обмеження свобод чи спеціального режиму. І маємо констатувати: наша психіатрична допомога тільки на початку шляху наближення до світових практик, де це рутинне лікування, як і всіх інших хвороб, а в закритий стаціонар люди потрапляють тільки в особливих випадках, коли вони можуть нашкодити собі чи іншим. Добре це працює в тих країнах, які вже пройшли свій шлях трансформації, створили мережу центрів допомоги у громадах. Але навіть Британія над цим працювала 50 років і зрозуміло, що швидко цього не зробиш.
Вважаю за потрібне наголосити, що взагалі психічне здоров’я, згідно сучасного трактування в усьому світі — це можливість отримувати радість від життя, приносити щастя тим, хто поруч, адекватно реагувати на різні життєві ситуації. Це зовсім не про психіатрію, це ширше поняття, і за ці стандарти в життя кожного ветерана треба боротися.
Яка система допомоги ветеранам, створена у світі, зараз вважається зразковою і працює найбільш продуктивно?
– Ми вивчали багато країн, але скопіювати та просто відтворити їхній досвід у наших реаліях просто неможливо. Є й певні соціокультурні особливості, і ситуація гібридної війни, і те, що вона ще триває, і те, що війна точиться на нашій території. Ну і звісно, це реальні можливості фінансування. Ми ж не можемо створити таку систему, як у США, бо вона фінансується майже на рівні з Міністерством оборони: кожний штат має до п’яти спеціалізованих шпиталів та величезну кількість амбулаторних центрів допомоги. Наша система зараз рухається у напрямку інтеграції. Ми пробуємо брати якісь елементи, котрі можна застосувати у нас. До прикладу, зараз наше Міністерстві ветеранів розробляє реєстр ветеранів, аналогічний тому, за яким у Хорватії відбувається моніторинг та допомога колишнім військовим. Є цікавий досвід Нідерландів, де прописано законодавчо, що в перші півтори року після повернення зі служби ветеран мусить пройти психологічний огляд та тестування. Також йому мають розповісти про всі можливості, які він може використовувати для соціалізації. Мені подобається той рух, який я зараз бачу в Міністерстві ветеранів — не сприймати ветерана як отримувача пільг, а допомогти йому у профорієнтації та повноцінному поверненні у мирне життя.
На початку пандемії ви прийняли рішення не припиняти лікування ветеранів, які потребували термінової психологічної та психіатричної допомоги. Чому це рішення довело до суду? Що з цією справою зараз, чи працюєте ви на повну силу?
– Невідома особа подала скаргу на наш Центр, який, на його думку, мав би припинити лікувати ветеранів, бо на той час була заборона на ургентні госпіталізації. Таке зверхнє ставлення до ветеранів та їхнього самопочуття дуже показове для нашого суспільства. Була перевірка, жодних порушень не знайшла — всі пацієнти перебували у закладі з негативними ПЛР-тестами, хворих серед персоналу не було. Суд не виявив у наших діях порушення, бо ми довели, що лікування гострих ментальних порушень не може бути відкладене “до кращих часів”, тому допомагати нашим пацієнтам ми маємо завжди. І мушу зазначити, що пандемія та карантин теж додали стресу — втрата роботи, ізоляція, власне, інфікування та переживання за близьких стали тригерами та загострили стан багатьох ветеранів. На разі ми повноцінно працюємо, згідно зі всіма санітарними нормами.
З огляду на прикрі випадки, які часто стають причиною знецінення ветеранської спільноти в очах суспільства, чи потрібно щось змінювати для якіснішого супроводу колишніх військовослужбовців?
– Ми усвідомлюємо, що ще далекі від справжнього системного підходу. Бо працюємо з тими, хто звернувся — до лікаря, до волонтера, безпосередньо до нас. І такої роботи вистачає: тут і соматичні патології, і наслідки контузії. Але складніші випадки часто бувають саме з тими, хто ззовні нібито сильніший, має роботу, друзів, родину і не подає сигналів SOS. А потім через якийсь тригер гостро реагує — на несправедливість, на образливі слова, на бюрократичну систему. Ми зараз розробляємо буклет для сімейних лікарів, до яких з різними питаннями часто звертаються й ветерани. Щоб вони не тільки вміли почути “дзвіночки”, які сигналізують про потребу в допомозі та коригуванні, а й знали, куди та як спрямовувати людину. Поганий настрій — це не завжди про тимчасові проблеми у житті, високий тиск та тахікардія- не тільки про проблеми з судинами, відсутність мотивації у житті — не про лінощі та свідомий песимізм. Все це показники того, що війна залишила в організмі людини такі зміни, з якими краще змагатися разом зі спеціалістами.
Читайте також: Олександра Матвійчук: «Усі полонені, на жаль, були впевнені в безкарності тих, хто вчиняв над ними тортури»
Але є і більша біда. Не менш важливим є усвідомлення того, що проблема потребує правильного медійного супроводу. Ми бачимо інколи таку маніпуляцію узагальнення, коли у недоброчесних ЗМІ усіх ветеранів змальовують, як психічно нестабільних, “контужених”, небезпечних та хворих. Бо ця стигматизація заганяє ветеранів у глухий кут, змушує відмовлятися від звернення за допомогою, лікування, визнання своєї проблеми. Тому впевнена, що, в першу чергу, треба фокусуватися на тому, що ветерани — це люди з унікальним досвідом. У переважної більшості ветеранів — за умови правильної соціалізації та реабілітації — унікальний досвід війни призводить до феномену зростання. Це визнаний у світі феномен: люди, які пройшли війну, змінюються та розвиваються — стають більш ініціативними, відповідальними, активними та творчими.
Можливо, коли стаються якісь гучні інциденти, варто звертати увагу не стільки на реакцію та особу ветерана, скільки на те, що саме призвело до неї: бюрократичні перепони, несправедливість, брак інформації чи відсутність допомоги?
– Так, і це виглядало б більш об’єктивно та давало б можливість не просто засуджувати людину, яка щось скоїла, а й розпочати роботу над помилками. Можливо, варто подивитися у бік створення ветеранських спільнот, на кшталт тих, що є в США, які б виїжджали на такі гострі ситуації. Були б люди, навчені говорити як рівний з рівним, розуміти почуття та вимоги особи, бути авторитетом, проводити ветеранські суди. Але й зараз фахівцям варто аналізувати кожний трагічний випадок, щоб зрозуміти, як налагодити систему адекватної допомоги та не втрачати з поля зору тих, хто її потребує.
Ми тільки на початку цього шляху. Те, що війна триває, означає не лише зростання кількості ветеранів, а й ретравматизацію тих, хто вже не воює. Кожна звістка про загибель бійців, те чи інше політичне рішення щодо війни будуть роз’ятрювати ці “невидимі рани” бійців. Хтось зможе впоратися сам, хтось вирішить повернутися на фронт, не знайшовши себе у мирному житті, когось це змусить вдатися до радикальних акцій чи суїциду. І налагодити правильне ставлення до ветеранів у суспільстві та грамотну систему допомоги, як на мене, набагато важливіше, ніж надати якісь пільги на проїзд чи комуналку.
Ксенія Возніцина народилась в Харкові у 1974 році, закінчила Харківський державний медичний університет за фахом невролога. Головна лікарка ДЗ “Госпіталь ветеранів війни “Лісова поляна” МОЗ України. Має особистий досвід лікаря-невролога у лікуванні понад 1,5 тисяч ветеранів та членів їх родин. Підготувала довідник “Невидимі поранення”. В рамках проєкту ОБСЄ в Україні провела серію Національних тренінгів із психосоціальної реабілітації ветеранів. Член робочих груп МОЗ та Мінветеранів. Розробила авторську програму лікування коморбідних розладів психічного здоров'я.