За словами Ксенії Возніциної, у нас немає повноцінної обов’язкової скринінгової системи, через яка б виявляла перші ознаки проблем ментального здоров’я у ветеранів та військових: “У нас немає практики навіть якогось первинного, поверхневого огляду людини, яка заходить у соціум після занурення у війну. Хоча, звісно, ці процеси не такі вже й прості: дуже часто наслідки травматизації ми бачимо не з перших днів, а через місяці та роки. Бо на військовий стрес накладаються дуже багато чинників у мирному житті. Зараз постає елементарна проблема — хто це має робити?”
Необхідна мережа первинної допомоги, яка б допомагала ветеранам у ситуації гострої потреби, а не окремі разові поїздки до санаторію на зразок програми психологічної реабілітації, яка нещодавно перейшла від Міністерства соціальної політики до Міністерства ветеранів. Поки така мережа – не система, а окремі приклади громадських організацій або свідомих державних соціальних інституцій, стверджує неврологиня.
Возніцина вважає, що наразі ми далекі від системного підходу, однак ми повинні проаналізувати закордонний досвід: “Маємо констатувати: наша психіатрична допомога тільки на початку шляху наближення до світових практик, де це рутинне лікування, як і всіх інших хвороб, а в закритий стаціонар люди потрапляють тільки в особливих випадках, коли вони можуть нашкодити собі чи іншим. Добре це працює в тих країнах, які вже пройшли свій шлях трансформації, створили мережу центрів допомоги у громадах. Але навіть Британія над цим працювала 50 років і зрозуміло, що швидко цього не зробиш”, – пояснила лікарка.
Читайте також: Юрій Руденко: «Адаптуватися до армії простіше, ніж до мирного життя»
За словами Возніциної, складніші випадки часто трапляються саме з тими, хто не подає сигналів SOS одразу, але потім гостро реагує через певний тригер — несправедливість, образливі слова, бюрократичну систему. Наразі в розробці спеціальний буклет для лікарів із порадами, як розпізнати перші проблеми та куди спрямувати людину в разі необхідності.
“Можливо, варто подивитися у бік створення ветеранських спільнот, на кшталт тих, що є в США, які б виїжджали на такі гострі ситуації. Були б люди, навчені говорити як рівний з рівним, розуміти почуття та вимоги особи, бути авторитетом, проводити ветеранські суди, – зазначила Возніцина і додала, що треба аналізувати кожний трагічний випадок, – щоб зрозуміти, як налагодити систему адекватної допомоги та не втрачати з поля зору тих, хто її потребує”.