Минулого тижня представники української громади, котрі проводили культурно-просвітницький захід у стінах Мадридського університету, стали жертвами жорстокої поведінки радикально настроєних молодих іспанців. Це аж ніяк не перший напад на українських активістів у королівстві. Схожа історія трапилася з італійським публіцистом Массіміліано Ді Паскуале, який мав презентувати свою книжку «Uсraina terra di confine» («Україна. Держава на межі») у місті Вітторіо-Венето. Facebook-сторінку зібрання заповнили неприємними повідомленнями про учасників дискусії, називаючи їх фашистами, що й змусило Ді Паскуале та журналістку видання La Stampa Анну Зафесову, яка також повинна була брати участь у презентації, відмовитися від участі в цій події.
Ліві проти правих
Щоб зрозуміти теперішні настрої громадян і політичних еліт Іспанії, Італії та Греції, достатньо проглянути їхню історію після Другої світової. У першій зі згаданих країн це насамперед протистояння правих і лівих та ера Франко. Рівень неприязні до останнього в сучасній Іспанії накладає помітний відбиток на суспільний дискурс усередині країни: в політичній палітрі краще триматися лівого боку.
Це підтверджується останніми тенденціями в державі, де виникають потужні ліві рухи, партії та об’єднання. Яскравим прикладом служить партія «Подемос», яка існує лишень від січня 2014 року, але вже під час травневих виборів до Європейського парламенту набрала майже 8% і дістала 5 із 54 іспанських місць у ньому. Не дивно, що нові соціалісти королівства, яким традиційно притаманний євроскептицизм, проголосували проти Угоди про асоціацію України з ЄС. Так само характерна для них опозиція до «сучасного західного імперіалізму». Відповідним чином це підживлює вже давню нелюбов до США й певне захоплення Росією на міжнародній арені. А перекручена журналістами РФ інформація про українські події – особливо під час Майдану – має серед іспанської аудиторії вдячних слухачів. Вони розглядають це крізь призму приходу до влади право-радикальних сил.
Симпатії до Росії в певної частини населення Іспанії є даниною ще одному історичному епізоду – підтримці республіканців під час місцевої громадянської війни 1936–1939 років Радянським Союзом. Хоча ліві сили тоді й зазнали поразки, елемент вдячності Москві залишився.
Для Італії характерним було переважання прорадянського та проросійського дискурсу в гуманітарній сфері. «Після Другої світової війни в італійському суспільстві склався певний компроміс між Християнсько-демократичною та Комуністичною партіями. Попри те що християнські демократи були керівною політсилою, питання освіти й культури передали комуністам», – каже Массіміліано ді Паскуале. Італійські комуністи в 1960-х були найбільшою такою партією по західний бік залізної завіси й отримували серйозне фінансування з СРСР. Тому, за словами публіциста, сформувалися цілі покоління, які знають і розуміють історію та Україну через прорадянське й промосковське тлумачення. Ці викладачі або вже і їхні учні досі мають вплив і працюють в університетах.
Читайте також: Лобізмократія
В Італії, подібно до Греції, підтримку Кремлю забезпечують популістські партії як крайньо лівого, так і крайньо правого спрямування. Складна економічна ситуація забезпечує популістам відчутну підтримку на виборах. В Італії до таких належить «Рух 5 зірок» на чолі з відомим коміком Беппе Ґрілло, який на минулих перегонах посів третє місце, набравши аж 25,5%. Іншим таким представником є «Північна ліга», яка дістала 4,1% голосів. «Дії Брюсселя та НАТО підривають наші відносини з Москвою, які тепер доведеться відновлювати», – заявив лідер «Ліги» Маттео Сальвіні, який нині є депутатом Європарламенту, напередодні свого візиту до столиці РФ. Звідти він12 жовтня полетів до анексованого Росією Сімферополя для зустрічі із Сергієм Аксьоновим.
«У Греції є три прокремлівські за своєю суттю політсили: це Комуністична партія, яка збереглася ще з тих часів, коли її фінансував СРСР, неонацистський «Золотий світанок» та антинатовська «Сіріза», – каже Костянтин Федоренко, аналітик з Інституту євроатлантичного співробітництва. Усі вони офіційно висловлювалися про події в Україні як про щось на зразок імперіалістичного вторгнення Заходу. Чи дослухаються до їхніх думок? За даними останніх опитувань, ліворадикальна «Сіріза» може на наступних виборах обійти партію нинішнього загалом проєвропейського прем’єра Антоніса Самараса «Нова демократія» на 2,5–8%.
Дружба гаманцями
Південні країни Євросоюзу – одні з найбідніших його членів. Світова фінансова криза разом із негараздами єврозони боляче вдарили по цих і без того не передових економіках ЄС. Питання демократії, свободи та прав людини в Україні мало хвилюють іспанців, котрі саме переживають не найкращі свої часи: рекордні показники безробіття (25%), зростання еміграції, особливо серед молоді (країну покинуло близько 500 тис. осіб, що на 80% перевищує показник 2012 року), постійна інфляція, бюджетний дефіцит (5,5% ВВП) тощо. Допомоги від Мадрида чекати годі. Греції шість років рецесії та середнє падіння зарплат на 30% теж не додають бадьорості й віри у світле майбутнє ЄС.
Понад те, суспільні настрої свідчать про нерозуміння необхідності бодай фінансово допомагати Україні, якщо в самому Євросоюзі безліч «нужденних». Тим паче це стосується гіпотетичного розширення ЄС на схід: при вступі менш розвинених країн «страждають» такі, як Іспанія та Греція, котрі вже звикли отримувати величезні фінансові вливання із центрального бюджету Союзу.
Читайте також: У ведмежому куті
На цьому тлі Росія, котра (хоч і з сумнівним успіхом) поки що вдає із себе економічно сильного гравця на міжнародній арені й не просить грошей у Брюсселя, бачиться привабливішою. Та й торгівля з нею в Іспанії, наприклад, більша, ніж з Україною. Особливо значно вона зросла останніми роками (€11 млрд у 2013-му), додавши 37% порівняно із 2010-м. У греків Росія взагалі основний торговельний партнер, а обсяги торгівлі з нею ($12,5 млн) навіть більші, ніж із Німеччиною. Рим, своєю чергою, другий у ЄС бізнес-партнер для Москви після Берліна. Хоча інвестиції РФ до італійської економіки перевищують італійські до російської майже вдвічі (особливо це стосується енергетичної галузі). Так, ЛУКОЙЛ володіє нафтопереробною компанією ISAB, «Газпром нефть» – заводом із виробництва мастильних матеріалів Chevron Italia.
Є питання, в яких нинішній грецькій владі потрібна Росія. За словами Федоренка, вони стосуються приватизації підприємств, бо це одна із ключових цілей для Греції. «Зокрема, «Газпром» був зацікавлений у тому, щоб придбати газову компанію, залізницю й порт Салоніки», – каже експерт. Втім, на його думку, з огляду на теперішню ситуацію в ЄС жодну з цих оборудок не буде доведено до кінця.
Грецька економіка достатньо постраждала від санкцій, які застосувала у відповідь на обмежувальні заходи ЄС Росія, бо ж остання була доволі значущим ринком для греків. Це, на думку Федоренка, дещо змінило тон дискусій у медіа, які стали критичнішими до Кремля. Крім того, Євросоюз пообіцяв компенсацію втрат, спричинених санкціями, фермерам Півдня ЄC.
Читайте також: Тоомас Ільвес: Росія буде вже зовсім іншим партнером
Важливим фактором є російський туризм у всіх трьох країнах. 1,5 млн росіян відвідали Іспанію 2013 року, витративши рекордні €2,35 млрд, що відповідає 4% усіх доходів цієї країни від туризму. Додаймо до цього купівлю громадянами РФ нерухомості, що частково рятує королівство від проблеми надлишку житла, масово побудованого під час буму, що став одним із каталізаторів банківської, а потім і фінансової кризи в Іспанії. Близько 1 млн російських туристів відвідали торік Грецію та Італію.
М’яка сила
Історичні паралелі й потужні ліві рухи в Іспанії та Італії дають кремлівським технологам змогу проводити досить вдалі маніпуляції зі сприйманням ситуації в Україні. Наприклад, на Іберійському півострові росіяни ставлять акцент серед місцевої аудиторії на правому радикалізмі, що дає безперечні результати. У великих містах проводять «просвітницькі» заходи антиукраїнського спрямування, досить ефективно працює інформаційний відділ російського посольства у Мадриді, журналісти деяких іспанських провідних видань сидять в офісах Москви й висвітлюють звідти події в Україні, проводиться систематична робота з розумовими центрами.
Потужної української відсічі, на превеликий жаль, немає. Ні державної, ні громадської. У дипломатичних представництвах нашої держави – скорочення й суцільне недофінансування, а діаспора надто слабка. Попри те що українська громада Іспанії одна з найчисленніших у Європі, вона є досить молодою, а її силу та можливості лобіювання не порівняти з тими, що в США або Канаді. З українською спільнотою в Італії ситуація cхожа. Хоч і є кафедра україністики в римському університеті «Ла Сап’єнца». Також там існує Італійська асоціація українознавчих студій. Утім, їхніх зусиль замало, щоб подолати панівний проросійський дискурс у суспільстві та вплив у політиці.