У буремні часи певну заспокійливу дію має вигляд керівника, що впевнено сидить за столом, поринувши в щоденну роботу. Саме такий імідж офіційні державні китайські ЗМІ створили Сі Цзіньпінові, транслюючи його новорічне звернення до китайського народу 31 грудня. Випромінюючи впевненість, він повідав своїй аудиторії, що 2016 рік стане «початком вирішального етапу» намагань країни побудувати «суспільство поміркованого процвітання». Цієї мети Комуністична партія сподівається досягнути до кінця десятиліття. Не згадавши про темпи зростання економіки (найнижчі за чверть століття), лідер Піднебесної заявив, що її перспективи «обнадійливі».
Але з останніх подій випливає, що управлінську впевненість Сі Цзіньпіна поділяють аж ніяк не всі. Струси на фондовому та валютному ринках Китаю проявили поширені побоювання, що країну чекає справді небезпечне плавання, а капітанові та його колегам бракує інструментів для навігації. Вирішення ними широкого спектра політичних і економічних питань підтверджує: такі страхи можуть виявитися обґрунтованими.
Через чотири дні після ефіру із Сі Цзіньпіном по закінченні новорічної перерви відкрилася Шанхайська фондова біржа. Але за півтори години перед закриттям транзакції було припинено до кінця дня: індекс опустився на 7% і спрацював «запобіжник», щойно запроваджений для призупинки торгів, аби не допустити неконтрольованого падіння ринку. Відтоді активний розпродаж цінних паперів посилився: у 2016-му індекс знизився приблизно на 15% — це був найгірший за всю історію початок нового року. Водночас заштормило колись стабільну китайську валюту. Центральний банк думав, що може підштовхнути юань до девальвації, аби хоч трішки зарадити втомленим експортерам, але без особливих ускладнень. А натомість запустив відплив капіталу й переполошив інвесторів у цілому світі, які почали готуватися до ще сильнішого падіння. Світові ринки охопив страх перед фінансовим крахом у Китаї, тож уряд країни відмовився від непродуманого «запобіжника» й кинувся зміцнювати свою валюту та ринки, наказавши своїм банкам і брокерам купувати.
Паніка з приводу спроможності Піднебесної зберігати стабільне зростання необґрунтована. Справді, борг країни викликає занепокоєння: державний і приватний борг становив приблизно 160% ВВП вісім років тому, а нині перевищує 240% (близько $25 трлн). Але влада все ще прогнозує зростання економіки в середньому на 6,5% за рік до кінця десятиліття. Це може виявитися важким завданням і потягнути за собою набагато витратніші інвестиції. Але в принципі зробити це реально.
Тож проблема, по суті, не в економіці, а в тому, що уряд, який усі колись вважали супермогутнім (навіть у справі ринків), можливо, втрачає контроль.
Потрясіння останніх часів не перші такого штибу (див. «У нетвердих руках?»). Керівництво Китаю зараз намагається провести гігантські за складністю реформи фінансової системи, валютної політики та держпідприємств. Очевидно, не маючи чіткого плану дій, воно кидається то в один, то в інший бік і робить помилки. Влада ризикує втратити довіру людей і в країні, і за кордоном, а це вплине й на багато чого іншого крім бірж та ринків.
Сі Цзіньпін та його колеги, схоже, бояться загубити контроль над економічними важелями, якими користувалися, щоб утримати свою партію при владі. Керівництво КПК віддає перевагу державним банкам: можна бути впевненим, що вони прямо кредитуватимуть потрібні компанії та проекти лояльних чиновників. Партійців лякає необхідність випустити зі своїх рук державні важелі впливу на критичні галузі економіки, як-от енергетика, транспорт і телекомунікації: хіба можна довірити керівництво ними комусь іншому, а не лоялістам?
Проте, якщо партія зволікатиме з реформами, Китаю доведеться вдаватися до тимчасового стимулювання економіки. Не виключено, зрештою він сповзе в економічну стагнацію, як Японія в 1990-х. Це може спричинити ризик соціальних і політичних заворушень. Не можна виключати й повномасштабну економічну кризу. Китайський стиль керівництва, яким колись так захоплювалися авторитарні уряди інших країн (і деякі оглядачі на Заході) через спритне балансування між вільними ринками й партійним контролем, може ось-ось утратити блиск.
Очоливши 2012 року державу, Сі Цзіньпін та його колеги зрозуміли, що засади тієї моделі, котру покійний Ден Сяопін почав розвивати наприкінці 1970-х і котра в 1990-ті набула своїх прав, потрібно радикально перебудовувати. Її раптовий успіх спирався на два чинники: швидке зростання достатку й — після кривавого придушення протестів на площі Тяньаньмень 1989 року — незвично довге перемир’я серед зазвичай недружної партійної еліти. В основі обох цих рушіїв було стійке зростання, яке забезпечувало казкові дивіденди еліті й заможність сотням мільйонів людей. Але у 2012-му ВВП Китаю зростав найповільніше за 13 років. До того ж прихід Сі Цзіньпіна до влади відбувся на тлі надзвичайно запеклої боротьби всередині державного керівництва з часів Тяньаньменя. Партійний діяч із південно-західного міста Чунцин Бо Сілай, якому небувалого збагачення власної сім’ї виявилося замало, захотів також дістатися на самісіньку вершину державної влади. Це не сподобалося Сі Цзіньпінові, але деякі інші впливові політики підтримали Бо Сілая. Зараз він відбуває довічне ув’язнення за корупцію і зловживання владою.
Хоча економічне зростання й мир на партійному Олімпі забезпечили стабільність країни, вони не залишили її статичною. У роки керівництва попередника Сі Цзіньпіна — Гу Цзіньтао середній клас зростав феноменальними темпами (див. «Не кожному до снаги»). А його прагнення до стабільного середовища, у якому можна ще більше покращити свій добробут, було основною опорою партійного управління. Але дехто в уряді вже не міг миритися з примхливим курсом партії та неприхованою корупцією в її лавах. Понад те, цей середній клас тепер мав нову могутню зброю: інформацію.
Стрімке поширення інтернету відкрило всенародний форум для дисидентів. Sina Weibo — китайський еквівалент Twitter — було засновано лише за три роки до вступу Сі Цзіньпіна на посаду; але до того моменту мережа вже мала 46 млн користувачів щоденно. Соціальні медіа дали партії змогу стежити за громадською думкою і виявляти проблеми ще до того, як вони почнуть загрожувати владі КПК. Та водночас — пришвидшили розвиток громадянського суспільства: неурядові організації, християнські церковні громади, незалежні юридичні фірми, готові стати на захист покривджених і розорених у битві з державною машиною, — усі вони широко користувалися соціальними медіа. Непідвладні партійному контролю групи, нехай навіть дрібні й розрізнені, почали з’являтися скрізь і всюди.
Почала вимальовуватись і демографічна криза. Різке зниження рівня народжуваності позбавило Піднебесну надлишку працездатних громадян, який був її «демографічним дивідендом»: населення швидко старіло. Молодь почала непокоїтися через перспективу майбутнього, у якому на її плечі ляже тягар піклування про старше покоління, не кажучи вже про захмарні ціни на нерухомість і зростання безробіття серед випускників. На додачу до всього цього почалася ще й екологічна катастрофа: індустріалізація принесла не лише зростання, а й ядучий смог у міста; п’ята частина річок перетворилася на отруйні для людини стоки. Навіть партійні лідери почали називати свою вітчизняну економічну модель «нестабільною, незбалансованою, неузгодженою і надзвичайно нестійкою».
Зіткнувшись із необхідністю змінити або й докорінно перебудувати китайську економічно-політичну систему, Сі Цзіньпін намагається показати себе реформатором на зразок Ден Сяопіна. Він здобув більше влади, ніж будь-який інший лідер після Дена, очоливши всі найважливіші відомства й відійшовши від системи «колективного керівництва», запровадженої останнім. І справді, багато в чому Сі Цзіньпін значно міцніше за Ден Сяопіна тримає в руках механізми державної влади, поступаючись хіба що Мао Цзедунові. Спираючись на таку силу, очільник держави веде мову про реформу, яка піде ще далі, ніж здійснювана Ден Сяопіном. Наприклад, у 2013 році він попросив пленум Центрального комітету (370 членів) підтримати його заклик і відвести ринковим силам «вирішальну» роль в економіці (що й було зроблено). Нещодавно Сі Цзіньпін почав закликати до «реформи пропозиції», натякаючи, що на порядку денному мають стояти структурні зміни в економіці, а не масштабні урядові інвестиції. Головний рупор партії, щоденна газета «Женьмінь жибао», називає ці реформи «китайська модель, версія 2.0».
Головна мета цього підходу — забезпечити збереження прихильності середнього класу навіть тоді, коли встановиться «новий стандарт» (термін, який Сі Цзіньпін любить вживати на позначення сповільненого зростання). Звідси його «фірмові» заклики будувати «китайську мрію». Це неоднозначний термін, який частково має нагадувати про заможний середній клас американського зразка і про життя без втручання держави. Та водночас гасло було задумане для підігрівання патріотичних гордощів, зокрема і «мрії про сильну армію». Оновлена китайська модель Сі Цзіньпіна ще більше спирається на націоналізм, ніж попередні.
Конституційно неспроможний
Проте стиль керівництва Сі Цзіньпіна виявився перешкодою для його амбіцій. Його антикорупційна кампанія (найтриваліша й найглибша після захоплення влади партією в 1949 році) зустріла гарячу підтримку не лише поміж середнього класу, а й поміж менш заможних співвітчизників, які вважають, що плодами їхнього економічного дива несправедливо насолоджуються лише владоможці. Але разом зі специфічними вказівками не піддавати сумніву партійний курс цей рух проти хабарництва ще дужче налякав чиновників, відбиваючи в них бажання йти на ризики, необхідні для запровадження реформ.
У царині політики Сі Цзіньпін говорить про те, щоб зробити правову систему справедливішою та ефективнішою. Лише через місяць після свого приходу до влади він узявся до справи, про яку давно мріяли ліберальні інтелектуали, вирішив надати більше ваги Конституції. «Жодна організація чи особа не має привілейованого права переступати через Конституцію і закон», — сказав лідер. Він намагався внести певну дисципліну в авторитарну модель, взявши під контроль зловживання владою та привілеї всередині партії, які вже викликали озлоблення серед середнього класу й людей, котрі прагнули до нього потрапити.
Одначе ті, хто вбачив тут можливість проводити глибокі реформи, швидко позбулись ілюзій. Коли партійна газета провінції Гуандун «Південний тижневик» спробувала виступити за конституційний уряд у редакційній статті під заголовком «Китайська мрія: мрія про конституціоналізм», цензура її закрила. Журналісти видання оголосили страйк; дисиденти збиралися під стінами відділень редакції в Гуанчжоу. Влада терпіла це кілька днів, але зрештою картини натовпів на вулицях великого міста, які слухали промови із закликами до свободи преси й навіть до багатопартійної системи, виявилися завеликим випробуванням. Поліція заарештувала промовців-дисидентів. Торік трьох із них засудили до різних термінів ув’язнення: від двох із половиною до шести років. Цей епізод став початком таких тривалих і нещадних репресій проти громадянського суспільства, яких не було з чорних днів після протестів на площі Тяньаньмень.
Сі Цзіньпін усе ще рекламує Основний закон. На зборах ЦК партії 2014 року було вирішено приводити чиновників до присяги на ньому, запровадити його вивчення в школах і відзначати День Конституції — 4 грудня. Але всі розмови Сі Цзіньпіна про конституціоналізм для лібералів залишаються пустими балачками, а його заяви про реформи не заспокоюють ринків. А вплив на партію залишається незрозумілим.
Спосіб, яким Сі Цзіньпін сподівається продовжити життя своєї політсили, — довести, що вона може правити ефективно. Головний борець із корупцією в уряді Ван Цишань у вересні викликав загальний подив, сказавши, що «легітимність партії влади» почасти спирається на «мандат від народу». Це був перший випадок, коли слово «легітимність» ужив китайський державний діяч стосовно влади партії і воно прозвучало як визнання того, що КПК не може приймати владу як належне. Сі Цзіньпін розширив систему оцінювання чиновників відповідно до виконання ними «норм відповідальності», розроблену його попередниками після Ден Сяопіна. У минулому найважливішими вимогами були ті, що сприяли підтримці соціальної стабільності й зростанню економіки. Нині куди вище цінується екологічна складова.
Відчувши, що розвиток Китаю зайшов на досі невідомі стежки, керівництво держави звертається до іноземних гуру. У листопаді Сі Цзіньпін зустрічався з Френсісом Фукуямою, американським політологом, який прославився тезою, на перший погляд протилежною всьому, що так захищає лідер КНР: рух до ліберальної демократії спинити неможливо.
Фукуяма трохи підправив свою формулу стосовно «кінця історії» після того, як уперше її озвучив, наголосивши, що навіть за відсутності демократії спроможність держави стежити за дотриманням законів і надавати основні послуги, скажімо, у царині освіти, охорони здоров’я чи інфраструктури, може мативелике значення.
Важчі завдання
Чи здатна модель Сі Цзіньпіна — з усіма хибами під час її впровадження — постійно віддаляти кінець партії? Професор Університету Джорджа Вашинґтона Девід Шембо, який усю свою кар’єру присвятив китайській політиці, одним із перших обстоював думку, що партія дістала корисні уроки з розвалу Радянського Союзу й відповідно змінила свої методи управління. Наприклад, дозволила розвиток неурядових організацій, які допомогли б заповнити прогалини в перевантаженій системі соціального забезпечення. КПК приймала у свої лави більше бізнесменів й експериментувала в дрібних масштабах із виборами на партійні посади.
Але у книжці, котра готується до друку, Шембо визнає, що змінив свою думку; він вважає, що реформи, про які говорив, дійшли до завершення й почалася нова ера «жорсткого авторитаризму». Вчений наголошує, що немає прикладів переходу авторитарної держави до статусу країни з високими доходами (чого так прагне Сі Цзіньпін) без бодай часткової демократизації.
Сота річниця заснування партії відзначатиметься у 2021 році, незадовго перед закінченням терміну Сі Цзіньпіна у владі, якщо він піде за прикладом своїх попередників. А якщо китайські реформи й у наступні кілька років розчаровуватимуть, то святкування навряд чи буде таким радісним, як, мабуть, сподівається очільник держави. Ура-націоналізм може забезпечити партії певну підтримку. Але він приховує ризики: від ХІХ століття історія Китаю рясніє прикладами того, як націоналістичне піднесення оберталося проти влади через її дії, що сприймались як помилки вождів. Можливо, Сі Цзіньпін має намір посилити економічний тиск на Тайвань. Але з усього видно, що громадськість не горить бажанням повернутися до військового напруження середини 1990-х, коли Пекін улаштував навчальні запуски ракет без боєголовок у зоні
Тайванської протоки.
Тому Сі Цзіньпін має всі підстави хвилюватися. Скорочення місць у промисловості посилить невдоволення в лавах робітників, через що партія вже ініціювала арешти активістів їхнього руху. Забезпечувати лояльність середнього класу, давно звиклого до постійного зростання, буде дедалі важче, коли динаміка гальмуватиме. І середній клас, і така сама за чисельністю когорта сільських заробітчан, які мріють потрапити до нього, — необхідні складові економічного успіху країни, і обидві вони здатні мобілізувати загрозливу для влади опозицію. Сі Цзіньпін говорить про позитивні реформи, але йому потрібно ще підтвердити слово ділом. Наразі він показав, що найкращим виходом із будь-якої загрозливої ситуації вважає стару добру тактику ще сильнішого закручування гайок. Китайський авторитаризм інколи буває навдивовижу спритним. Просто сьогодні він не справляє такого враження.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com