Криза моральності

Здається, «буття у кризі» є перманентним станом сучасного українця. Для нас воно наче рідна домівка. Ми в ньому освоїлись, як, мабуть, жоден інший народ: дачі будуємо, дітей народжуємо, та ще й кепкуємо над собою. І хоча перемоги наші нестійкі, а надія не завжди має підстави, все ж народ якось дає собі раду. Та й самогубств у нас, кажуть, менше, ніж у впорядкованій Швеції… Отже, наші кризи – це не безпросвітне блукання по колу. Вони мають глибинний сенс, який ми не одразу помічаємо.

Відомо, що, хоч як довго чайник підігрівати, температура в ньому не підніметься вище ніж 1000 C, поки не википить уся вода. Щось подібне діється і з нашою державою: хоч як щедро нас «підігріватиме» Міжнародний валютний фонд і хоч як часто переобиратимуться наші уряди, ніхто цю державу радикально не змінить, доки не «википить» із нас досвід буття «гомо совєтікусом». Виявляється, з прив’я­заністю до патерналістської форми держави розпрощатися непросто. Тому наші кризи – це як для ізраїльтян пустеля: тут ми прощаємося зі світом нашого рабства.

Моральні аспекти політичної кризи

В Україні зазвичай усі дружно говорять про перманентну політичну кризу. Однак сьогодні навіть суто політичні моменти дедалі більше набувають моральної ваги.

Ось кілька прикладів. Той факт, що так мало людей може сформулювати справді рятівний вихід із політичних клопотів, зай­вий раз підтверджує, що народ фактично усунутий від реального впливу на події. Владна система давно вже оговталася після помаранчевого шоку й віртуозно вдосконалила саму себе, знову замкнувши свої важелі на нечисленній групці осіб. Це явно антидемократична й глибоко аморальна ситуація, оскільки в народу знову відбирають його суверенні права.

Це має катастрофічні наслідки для морального стану суспільства: після короткочасного злету помаранчевої надії люди знову втратили віру в те, що своїми діями можуть змінити ситуацію.

Незнищенність дотеперішньої владної системи тримається й на тому, що їй щоразу вдається переконати народ: порятунок прийде від тієї чи іншої політичної сили. Це нормальний демократичний принцип, але лише за умови, що всі учасники грають за однаковими й моральними правилами. Однак якраз цього в Україні немає. Тому в нас усе обертається відомим правилом «за что боролись, на то и напоролись»: голосуємо начебто за іншу ідеологію, а отримуємо лише інший різновид аморальності. Утім, замість того щоб помудрішати, тобто дружньо й солідарно вимагати від політикуму обох політичних флангів удосконалити виборче законодавство (а з ними й правила гри загалом), ми знову до хрипоти сперечаємося, хто порятує Україну.

Нинішня криза виявила цілі проломи в нашій національній безпеці. І референдум 1991 року, і подальший розвиток української державності трималися на тому, що більшості компартійних, а тоді й економічних еліт було вигідно стати «незалежниками» і розробляти «золоту жилу» української державності. Сьогодні складається ситуація, коли переважна частина керівної еліти задля здобуття чи утримання влади може розплачуватися головними стратегічними запасами, чи, якщо хочете, опорами нашої незалежності. Аморальність цієї ситуації також очевидна.

Інші особливості моменту

Ще 20–30 років тому ми жили у зрозумілому світі, де були чіткі моральні «верх» і «низ», «добро» і «зло». Існувала «імперія зла» та її ідеологічні й силові структури, які слугували опорою злочинній системі. І була нехай квола, але мужня опозиція, яка уособлювала полюс добра й означувала вектор руху до нього.

Про цей світ можна тепер сказати: «Gone with the wind» («Розвіяно вітром»). Сьогодні добро і зло перемішані, й відрізнити їх одне від одного майже неможливо. Чорно-білий світ протистояння з комунізмом перетворився на хаотичну мішанину відтінків сірого кольору, якою забруднено все: політичні партії, громадські рухи і, врешті-решт, таку омріяну незалежну державу. Відтак чимало людей втратили і орієнтацію, і відчуття перспективи.

У цю картину колишній литовський президент Адамкус якось у Львові вніс одну важливу корективу: у світі нині є потужні інституції, які щосили й за грубі гроші свідомо змішують добро та зло. Тільки-но в суспільстві з’яв­ля­ється якийсь перспективний феномен, сили зла миттєво дискредитують його чорним піаром або ж створенням паралельного лукавого «клону», що дезорієнтує людей.  
Тому наш час можна назвати активним реваншем зла, розрахунок якого простий. Адже коли все довкола є лише певною сумішшю добра і зла, то за перемогу якого добра слід боротися? І на кого можна спертися?

Вийти на нову морально-етичну ясність непросто. Багато хто говорить про потребу пов­ного перезавантаження країни, появи нової атрактивної, високоморальної і, я б навіть сказав, пасіонарної політичної сили, яка цілковито змінить парадигму політичного життя держави. Я особисто – за такий варіант. Проте з тим переформатуванням не все так просто. Адже без морального оздоровлення українського політикуму воно нагадуватиме товчіння води в ступі, як і малоефективною буде поява будь-яких третіх сил.

Досі всі заклики до моральності в наших умовах практично не діяли, бо легко нейтралізувались егоїстичними інтересами. І люди тотально не вірять у можливість морального оздоровлення. Проте, за результатами опитувань, уже 55% респондентів визнали, що головною причиною нинішньої кризи є занепад моральних цінностей. Отже, навіть на прагматичному рівні ми починаємо розуміти, що нехтування Божим законом веде всю країну до краху.

Особливості моральних цінностей

Від аморальності влади однаково страждають у Харкові та Львові, Києві та Сімферополі. Моральне оздоровлення влади й суспільства – в інтересах усіх без винятку регіонів України. Чим вам не українська ідея, яку ми так натужно шукаємо зі свічкою вдень? Захищатимете якусь одну мову, якусь одну партію, ідеологію чи церкву – виграєте в одному регіоні, але програєте в іншому. Однак якщо обстоюватимете моральне одужання – виграєте в усіх регіонах. Голов­­не – робити це не маніпулятивно, а по-справжньому. Тоді й виявиться, що, на відміну від усього іншого, моральні аспекти до національної єдності нас таки наближають.

Але як братися за це моральне одужання? Створити Партію морального оздоровлення? Чи домагатися, щоб усі наявні політсили ухвалили постанову про моральне одужання своїх членів? Питання, певна річ, риторичні. У тому-то й складність моральних процесів, що рушійні сили духовного перетворення діють поза сферою партійного керівництва.

Перехід від аморальності до моралі квантовий, тобто стрибкоподібний. Не можна уявити собі «п’ятирічний план» морального одужання, не можна позбутися аморальності так, як кидають палити: мовляв, сьогодні я збрешу двадцять разів, а завтра – лише дев’ятнадцять з тим, що на двадцять перший день уже не збрешу жодного разу. Отже, на духовний «стрибок» треба зважитися, він потребує певної пускової енергії. Чому?

Жертва як рушій цивілізації

Розгадка проста, бо на початку цей «стрибок» обов’язково вимагатиме певної, хай навіть найменшої, жертви. Людина буде змушена піти проти течії, тобто наразитися на опір панівної системи. Це означає втратити не лише якісь шанси, а й реальні здобутки чи блага. Для багатьох людей (особливо молодих) це означає знову ж таки стати невдахою, лузером, бути викинутим за борт життєвого човна.

Тому часто в уявленні молоді потреба в жертві – це ознака минулих епох, мовляв, це колись люди керувались у своїх вчинках принципом: «Жити для народу, жертвуючи особистим». А сьогодні настав час «жити задля себе, а проблеми народу – це його проблеми». То, може, й справді всі викладені вище роздуми про моральність і жертву годяться лише для домодерних епох?

Погляньмо з іншого боку. Оскільки людина в усі епохи є грішною, в суспільному організмі накопичуються «шлаки», які слід вчасно видалити з нього, щоб повернути моральне здоров’я. Цієї мети можна досягти двома способами. Перший – самодисципліна людини, її моральна «вуздечка», накинута на себе добровільно. Вона дає змогу уникнути «зашлакування» взагалі. Другий – задіяти правову систему держави, тобто через судове покарання нейтралізувати дію зла та (в ідеалі) сприяти моральному покаянню злочинця.

Доки згаданих «шлаків» ще небагато, видалити їх досить просто. У демократичних державах окрім суду можна задіяти медіа й публічну опінію. Щоб впоратися з проблемою, без жертви не обійтись і тут: людина має публічно виступити проти прихованого хабарництва чи сексуальних домагань, зловживання владою чи офіційної брехні. Оскільки негайна перемога не гарантована, вона може якось постраждати: втратити роботу, змінити місце проживання тощо. Приміром, американське життя сповнене таких невеликих жертв, унаслідок яких суспільство таки виявляє спроможність очищатися.
Проте є суспільства, у яких кількість гріховних «шлаків» перевищує певну критичну межу, після якої звичний спосіб їх усунення не працює: корумповані судді виносять вирок на користь злочинця, підкуплена преса обстоює інтереси кривдників і ретранслює бре­хню. У цьому разі морально здоровий сегмент у суспільстві постійно зменшується, бути мо­­ральним стає щоразу невигідніше. Щоб якось порятувати себе та свою сім’ю, людина все більше йде на компроміси й намагається сховатися у свою «хату скраю».

Однак зло, яке не наражається на ефективну протидію, не може зупинитися само. Воно нахабніє, завойовує щораз більший простір людського існування і врешті добирається до останнього бастіону людської приватності – її «хати скраю». І тоді, щоб таки порятувати себе та свою родину, людина змушена йти на відчайдушний бунт, як ота раніше сумирна тварина, котру загнали в глухий кут. Але жертва, на яку вона таки змушена піти, стає стократ більшою.

Звідси можна сформулювати правило: людина, яка боїться піти на маленьку жертву, мріючи прожити життя взагалі без неї, просто прирікає себе чи своїх дітей на значно більшу. Чимало чесних і незіпсутих людей теоретично цілком погодилися б із такими міркуваннями, проте піти на жертву все одно не спроможні. Чому? Бо кожен почувається одним у полі воїном і відповідно не вірить, що його жертву підтримають інші люди. Скільки в нас таких розчарованих і морально знищених людей, які спершу пробували ставити чоло злу, але, не підтримані іншими своїми колегами, були тим злом розчавлені?! Брак довіри між людьми сягнув у нас розмірів національної катастро­­фи. Відтак ахіллесовою п’ятою для нашого суспільства є брак солідарності.

Утім, солідарність поміж нами все-таки з’являється, але вже на останньому етапі. І тоді це вже солідарність бунту. Натомість спромогтися на солідарність щоденного державотворення ми не спроможні. Так, після злету помаранчевої солідарності всі розбрелися по своїх хатах і знову повернулися до своєї нелюбові до ближнього свого, до глибинної недовіри до нього.

Функціональні ознаки жертви

Проте мені найменше хочеться займатися апологією жертви як апологією страждань. Інак­­ше наступним кроком я мав би пропагувати «подвиг» флагелантів – філіппінців, що займаються самокатуванням за допомогою бичів і добровільного розп’яття. Але не страждання є ключем до розгадки, а жертва як форма непокори щодо зла.

Жертва є високим прикладом, на який можуть орієнту­ватися інші люди, й, за певних обставин, прагнути повторити. У кризовому стані моральний вчинок є програшним і кумедним, його ніхто не хоче повторювати. Натомість учинок, оплачений жертвою, у якусь мить історії може стати прикладом для наслідування.

Жертва стає символом, сигналом, за яким упізнають наявність насильства й опору йому. Інакше кажучи, ми усвідомлюємо хворобу лише тоді, коли відчуваємо біль. Жертва і є тим больовим синдромом, який сигналізує про суспільну недугу.

Жертва є «золотим запасом», «золотим покриттям» декларованих людиною слів. Сьогодні всі високі слова використані, зґвалтовані, знецінені. Ніхто їм не вірить. Чому? Бо миттєво відгадує кон’юнктурний, практичний інтерес. Подолати цю недовіру може лише особиста жертва, яка повертає декларованим тобою словам їхню високу ціну.

Проти жертви голосно бунтують наші інстинкти самозбереження, задоволення й марнославства. Сьогодні всі ми відчуваємо, що для бажаного полі­­тичного переформатуван­­ня потрібен відповідний політичний лідер. Але лідер не з’явиться, доки не буде того, хто зважиться піти на жертву. Це одвічний досвід християнства, який постає тепер перед нами у всій своїй неминучості.

Отже, суспільство функціонує нормально тоді, коли в ньому є критична маса людей, готових піти на жертву. І вона не мусить реалізуватися: часом, побачивши масову готовність до жертви, зло відступає. Але ця готовність є передумовою громадянської небайдужості, «клеєм», що скріплює докупи громадянське суспільство.