На думку багатьох соціологів і культурологів, ми є свідками епохи постійної кризи, як це переконливо доводять Пол Райттер і Чед Веллмон у дослідженні «Перманентна криза: гуманітарні науки в епоху розчарування» (2021). Веллмон, зокрема, стверджує, що сучасні університети базуються на освітній моделі, розробленій в епоху Просвітництва, зокрема в Німеччині ХІХ ст., тож ці кризи в гуманітаристиці структурно вкорінені в інституції сучасного вищого навчального закладу. На його думку, німецькі гуманітарії два століття тому, стурбовані швидкою і загрозливою індустріалізацією та новими технологіями, вважали гуманітарні науки інструментом для забезпечення захисту від цих «відчужувальних наслідків тодішнього індустріально-технічного суспільства». Тому гуманітаристика в університеті взяла на себе роль певної противаги природничим наукам: «тоді як природничі науки прагнули об’єктивної істини та наукового прогресу, гуманітарні науки наголошували на важливості якісних знань і мали на меті гарантувати, що суспільним цінностям не загрожує небезпека наукового прогресу». Таке протиставлення й успадкувала сьогочасна система вищої освіти, і саме в ній і закладено причини цієї такої мінливої кризи.
Утім, є й оптимістичніші погляди. Зокрема, кембриджський професор Пітер Мендлер у статті «Розквіт гуманітарних наук» (2015) в журналі Aeon переконує, що сфера вищої освіти постійно розширюється, а тому дедалі зростає кількість 18-річних абітурієнтів різних статей, класів і національностей, охочих вступити у виші, тому в абсолютних цифрах зараз більше людей вивчає гуманітарні науки, ніж будь-коли раніше. Однак були певні коливання у виборі освітніх дисциплін, зокрема 50 років тому, і стосувалися вони насамперед того, які спеціальності обирали жінки. Так у 1971 році студентів-гуманітаріїв було більше, ніж студентів-бізнесменів, а тепер усе навпаки. І в тому самому році також на 50% більше здобувачів обирали своєю основною спеціальністю бізнес, а не науку, тоді як нині перших більше приблизно на 250%. Проте з 1980-х років розрив між гуманітарними науками й бізнесом фактично скоротився, тоді як розрив між наукою й бізнесом і далі зростає. Тож ця криза має не кількісну природу, а насамперед екзистенційну, бо гуманітаристика в умах науковців занадто довго вдає із себе жертву поступу й водночас рятівницю від негативних соціальних наслідків природничих наук. Тому Пітер Мендлер пропонує переформулювати питання так: чому гуманітарії не можуть чи не хочуть визнавати свій постійний успіх? І чи справа лише в тому, що гуманітарії відчувають свій статус як менш важливий порівняно з їхніми колегами-науковцями, а деякі навіть нав’язливо сумніваються щодо своєї місії й смислу існування в сучасних дослідницьких університетах?
Читайте також: Криза гуманітаристики: передумови і наслідки. Частина 1
Власне, ширша проблема полягає в тому, що відбулася девальвація знання як цінності. Публічний інтелектуал, до думок якого дослухаються якщо не світові лідери, то принаймні його народ, не є значущою фігурою в наш час і навряд чи стане впливовим в осяжному майбутньому. Тож у газетах і журналах на умовних перших шпальтах змагаються за увагу політики, спортсмени й персони з музичних кіл. Ніша національного інтелектуала, яку донедавна заповнював, скажімо, в Італії Умберто Еко, у більшості країн або порожня, або просто вже невідь-коли в архіві, захаращеному різним неактуальним непотребом. Знання ж у сучасної людини, за влучним висловом Жан-Франсуа Ліотара, асоціюються з чимось із телевікторин, тобто для загалу користь від ерудиції є тільки в тому, щоб мати змогу швидко й ефектно перетворити її на гроші.
Через таку доволі обмежену в суспільному баченні придатність знань загалом і гуманітарних знань зокрема й відбувається поширення антиінтелектуалізму, що, як доводить Ричард Гофстедтер у праці «Антиінтелектуалізм в житті Америки» (1963), має циклічний характер і є зворотним боком прагнення до демократизації у сфері релігії й освіти. Цікаво, що вже 1964 року за редакцією британського історика Джона Пламба вийшла збірка статей, у якій проблему було озвучено безпосередньо в заголовку — «Криза в гуманітарних знаннях». У ній Пламб запропонував своє бачення того, як розв’язати таку проблему, але час показав, що його пропозиція тільки поглибила цю кризу: на його переконання, знання мають «змінити образ, який вони представляють, пристосуватися до потреб суспільства, де домінують наука й технології, або відійти в соціальну тривіальність». Така настанова в перспективі призвела до поширення однієї важливої тенденції: дедалі більше людей не лише не соромляться того, що їм бракує знань, а й хизуються своїм невіглаством. Сором як суспільне явище загалом не є однією із теперішніх чеснот, тоді як демонстративне визнання особистої необізнаності й недопитливості стало поширеним поведінковим патерном.
Чому ж стільки розмов про кризу гуманітарних знань точиться не один рік без якихось суттєвих і видимих спроб її подолати? Вищезгаданий Умберто Еко колись слушно зауважив: «Криза добре продається». Новочасний філософ Славой Жижек по-своєму доповнив цю тезу, сказавши: «Із людством усе гаразд, але 99% людей — занудні ідіоти». Тож, за порадою обох, можна дійти висновку, що насправді зараз відбувається радше цивілізаційна криза, яка має завершитися або глобальною переоцінкою цінностей, або чимось трагічним і незворотним. Зрештою, будь-який кризовий стан — це перевірка на міцність, а гуманітаристика цього точно час від часу потребує для вироблення дієвішої моделі взаємодії індивіда зі світом. Тим світом, який варто б досконало знати й розуміти, якщо ми хочемо його врятувати.