Сьогочасна криза гуманітарних наук — це передусім наслідок кризи університету. Те, що звикли називати оптимізацією й реорганізацією закладів освіти в Америці та Європі, по суті, є процесом перетворення західних вишів на корпорації, які займаються тим, що дає змогу заробляти, а тому — точно не гуманітаристикою.
Саме таку модель університету як підприємства, що дає прибуток, активно розробляли в другій половині ХХ століття Стенфорд і Массачусетський технологічний університет. Про це ще у 2015 році писав британський літературознавець Террі Іґлтон у статті «Повільна смерть університету» в The Chronicle of Higher Education. У ній він розповідає, що покинув кафедру в Оксфордському університеті, коли усвідомив: від нього очікують, що він поводитиметься швидше як гендиректор, а не як науковець. Террі Іґлтон розмірковує над тим, що британські університети зі своєю 800-річною історією завжди висміювали як вежі зі слонової кістки, однак така дистанція, встановлена між ними й соціумом, у широкому сенсі слова була не лише негативною. Вона уможливлювала роздуми про цінності, цілі та інтереси суспільного порядку, який настільки вплутався в короткочасні практичні виклики, що став не спроможний критикувати самого себе. Іґлтон узагальнює так: «У всьому світі ця критична дистанція сьогодні зменшилася майже до нуля, адже інституції, які створили Еразма [Роттердамського] і Джона Мільтона, Ейнштейна і «Монті Пайтон», капітулювали перед безпосередніми пріоритетами глобального капіталізму».
Університети як центри гуманітарної критики поступово зникають, викладачі стають менеджерами, а студенти — споживачами. Оскільки така освіта не дає загальних гуманітарних знань, то людина, закінчивши сучасний університет, погано орієнтується в культурі, історії й географії, а тому нею легко маніпулювати. Крім того, така людина легше передовіряє процес формулювання оцінних суджень іншим, не маючи надійного інтелектуального базису, щоб сформулювати своє судження щодо гуманітарних питань (до речі, новий виток успіху популістів у всьому світі викликаний саме цим). Інакше кажучи, такій особистості бракує навичок критичного мислення, а тому єдиним шляхом для неї ухвалити раціональне рішення є згода з думкою експерта, наприклад, того ж професора.
Нещодавні студентські виступи в американських вишах на підтримку Палестини багато в чому були викликані саме тим, що професура однобічно пояснила суть і контекст арабсько-ізраїльського конфлікту. Значна кількість опитувань учасників цих протестів, які з’явилися в медіа, засвідчила те, що протестувальники або повторюють те, що чули від викладачів, або цитують не завжди об’єктивних журналістів без розуміння процитованого, не маючи можливості виснувати власне ставлення до цього міждержавного протистояння. Крім того, викладачі закладів вищої освіти в США звикли ще від кінця 1950-х, на хвилі народних виступів проти В’єтнамської війни, дотримуватися антиурядових переконань, налаштовуючи студентство виступати всупереч постулатам зовнішньої державної політики. Тому їхня логіка така: якщо уряд Америки підтримує Ізраїль, то ми будемо підтримувати Палестину. І це є опосередкованим свідченням того, що криза гуманітаристики — це аж ніяк не проблема останніх десятиліть, адже її коріння — в самій cуспільно-культурній атмосфері США, яка в ХХ столітті тривалий час визначалася інтелектуалами-ліваками. І маккартизм лише сприяв зацікавленню марксизмом, бо заборонене завжди спокусливіше. Утім, за найновішими даними, професорів-прихильників доктрини Маркса й Енгельса в теперішніх американських ВНЗ лише 3 %, але, як то кажуть, справа зроблена: варто лише знати те, який світогляд був у людей, які підготували нинішніх університетських викладачів.
Одна з передумов кризи — це всеохопний студентоцентризм, який сам собою непоганий, адже освіта має зважати на потреби суспільства, але коли вона не обмежує себе в цьому прагненні, то починає сліпо слухатися споживачів. Сумнозвісний постулат «клієнт завжди правий», який став гаслом ХХ століття, з’явившись в 1909 році, поступово пронизав усі галузі нашого життя, змусивши забути визначальну мету вищої освіти. Про різницю в давніх і сучасних освітніх закладах слушно зауважує Террі Іґлтон: «Середньовічні університети чудово служили широким верствам суспільства, але вони робили це, випускаючи священників, юристів, теологів і чиновників, які допомагали зміцнити церкву й державу, а не хмурячись, побачивши будь-яку інтелектуальну діяльність, що не обіцяє швидкого прибутку».
Отже, нині в багатьох європейських, зокрема британських, вишах закривають курси класичних мов, літератур і антропології, щоб, як це пояснює керівництво університетів, більше зосередитися на «орієнтованому на кар’єру» навчанні. І відтак первинну мету вищої освіти остаточно замінили на модель «фабрика — місце роботи», де наукові ступені стали лише товаром, який чогось вартий лише тоді, коли веде до працевлаштування й економічної вигоди, а це призвело до того, що останнім часом гуманітарні науки пасуть задніх.