Та заміточка в журналі «Америка» років 50 тому значно покращила мої відносини зі світом. Ішлося про експеримент компанії IBM, яка висмикнула з виробничого процесу кільканадцять менеджерів середньо-високої ланки й улаштувала їм курси підвищення кваліфікації, але які! Акули бізнесу впродовж кількох тижнів слухали лекції з актуального мистецтва, ходили по музеях, відвідували концерти класичної музики, розбирали на семінарах «Улісс» Джойса, а випускний диплом писали за «Повістю про Ґендзі». Я вже не знаю, як там рахували, але стверджувалося, що якість управлінських рішень після такого прокачування покращилася в рази, що дало компанії додаткових скількись там мільйонів доларів.
Значно згодом я з’ясував, що культура й гуманітарне знання не потребують якихось прагматичних обґрунтувань своєї необхідності, їхня наявність може бути показником розвиненості суспільства, а не навпаки. Проте для юнаків і профанів аргумент ужиткової корисності годиться. Те, що в повсякденні це ніяк не підтверджується, тобто реальні представники політичної та бізнесової еліти, за рідкісними винятками, не мають вигляду освічених і культурних людей, формує в інтелектуалів хитру мотивацію: «У нас, звісно, не буде маєтків, лімузинів і яхт, натомість нас можуть, теоретично, запросити до Сорбонни або Оксфорда, а їх не запросять ніколи». Це все, на жаль, психологічні милиці замість реальних стимулів розвитку.
Тут треба вкотре провести демаркацію інтелектуального поля. У побуті функціонують різне розуміння культури як комплексу знань та уявлень в усіх формах і на всіх носіях. Найвужче розуміння — це конкретні мистецькі практики, від примітивних наскельних графіті до найвигадливішої інсталяції на Венеційській бієнале. Крім того, культура може бути виробничою, науковою, бізнесовою, побутовою — розгляд кожної із цих сфер захопливий сам собою. Найширше — це сукупність уявлень, стереотипів, алгоритмів і звичок, які визначають сприйняття кожного старого чи нового явища всіма разом і кожним конкретним членом спільноти. Яке місце в цій матриці посідає власне гуманітарне знання як знання, себто формалізований, каталогізований і відповідним чином осмислений досвід професіоналів, можна сперечатися. Я підозрюю, що центральне, хтось вважає, що це необов’язковий «бантик».
Читайте також: Безголів’я української культури
Доводити необхідність культури — справа нісенітна, якщо ви всередині неї, і безнадійна, якщо ви ззовні. Знання як спосіб або принаймні як спроба зрозуміти навколишній світ і своє місце в ньому цінне саме собою, без жодного додаткового обґрунтування. Якщо ти так не відчуваєш, якщо тобі це не так, марно тобі щось пояснювати й доводити. Ти віритимеш у щось інше: інопланетян, генетичний код нації, всесвітню змову, чищення карми або допоміжну силу психологічних тренінгів. З погляду прагматики головне тут, що без розвиненої, авторитетної гуманітарної сфери решта, здавалося б, незалежних від неї суспільних інституцій демонструє свою безпорадність. Тобто культура не гарантує нічого, натомість її нестача безальтернативно гарантує занепад.
Попри безперервні вже майже ритуальні ламентації, Україна у вимірі гуманітарного знання, якщо порівнювати з більшістю європейських країн, геть не безнадійна. З найвищими проявами в нас, схоже, усе гаразд. Маємо філософів, істориків, мистецтвознавців, які мають суцільну повагу вдома й добре відомі за кордоном, їх запрошують читати лекції в найкращі університети, їхні статті друкують авторитетні видання. Проблема розквітає радше на нижчому рівні. Те, що недоброї пам’яті професорка Більченко роками верзла дурню ex cathedra, і не лише свою ватну обсесію, а й тупу, суто з культурологічного погляду, дитсадкову маячню, свідчить про рівень не лише одного з провідних вітчизняних вишів, а й цілого середовища. Нічого дивного, якщо KPI в ньому вимірюють механічними показниками: науковими ступенями й кількістю лекційних годин. А чим же ще?
Варто нагадати собі, де саме живе гуманітарне знання. Бібліотека, університет, видавництво, музей. Гаразд, іще книгарня. Ще, звісно, школа, яка сама собою знання не продукує, натомість інтерпретує і транслює, тож перебуває на вістрі процесу. У деяких національних конфігураціях є спеціальні наукові установи, у нас це академічні або відомчі інститути. Як екзоти можна згадати гуманітарні фонди й так звані think tanks, подекуди буквально рятівні. Нарешті не забуваймо про популяризацію та популяризаторів: теж важлива ланка. Але найголовніше — усе ж таки університет: тут середовище, тут обмін, тут взаємодія. І тут заховано Кощієву голку.
Читайте також: Гуманітаристика у війні за сенси і території
Університет — це тяглість, він разом із монастирем і замком феодала створили європейську цивілізацію. Крім власне викладання наукових і науково-практичних дисциплін (як-от богослов’я, юриспруденції, медицини), університет створював середовище, яке забезпечувало обмін ідеями, взаємозбагачення, дискусію як окремий вид діяльності, себто не лише передання, а й передусім продукування й збереження знань. Понад те, від самісінького початку вважалося доцільним пересування студентів з університету до університету, принаймні відомий припис імператора Фрідріха Барбаросси, який давав таким мандрівникам особисту гарантію безпеки. Отже, середовище, процедури, форми організації, звичаї аж до типу дозвілля — усе це забезпечує передання не лише формалізованих компетенцій, а й того, що Майкл Поланьї називав «тацитне», себто неявного знання, щодо якого, можливо, навіть сам його носій не здає собі справи. У всіх цих конструкціях і камінчиках, дрібних деталях і навіть забобонах ховається ще одна засаднича категорія — етос. Усі, хто бере участь у процесі, відпочатково розписуються у своїй доброчесності, сумлінності й добрих намірах. Довгі століття цей підхід так чи так працював, попри окремі неминучі ексцеси. Я не підробляю дані експериментів, не цитую джерел, яких немає, не привласнюю чужі дослідження. Такі правила вважалися дійсними навіть у колоніальну добу Російської імперії, навіть у засадничо аморальному Радянському Союзі. Раптом у незалежній Україні піраміда посипалася.
Починаючи з кінця 1990-х українські інститути й технікуми кинулися перейменовувати на університети або академії. Це була доба приєднання України до Болонського процесу — уніфікації вищої освіти в межах ЄС для конвертабельності дипломів та «академічної мобільності», коли студент може перевестися до будь-якого іноземного вишу (вітання Фрідріху Барбароссі!). Наші ректори й чиновники від вищої освіти запозичили поділ «бакалавр / магістр» і систему кредитів, проте забули, що система працює тільки тоді, коли в неї вбудовано багатостолітні традиції сумлінності, сформовані ще тоді, коли «академічне самоврядування» було частиною правил середньовічних цехів і гільдій. А без цього, перепрошую, не робе. Недостатньо вдягати мантію та квадратну шапочку з китицею, щоби доєднатися до академічних чеснот. Вітчизняні університети, ніде правди діти, перетворилися на машини з видобування грошей від охочих (як на рівні закладу, так і часами окремого викладача) навзамін документів про гіпотетичну кваліфікацію. Якщо в технічних вишах вона, хай там як, піддається об’єктивній верифікації внаслідок специфіки навчальних дисциплін, у гуманітарних усе залежить від особистих якостей того чи іншого професора / завкафедри / декана / ректора. Він може виявитися справжнім інтелектуалом, а може звичайним розпорядником повноважень і ренти. Друге я спостерігав частіше.
Наша пострадянська проблема в тому, що сучасний український гуманітарний університет — спадкоємець не Оксфорду, Сорбонни, Коїмбри, Уппсали, а зовсім недавньої гігантської, у масштабах усього СРСР, кафедри марксизму-лєнінізму.
Нагадаю, що кожен студент до 1991 року мав прослухати курс, пройти семінарські заняття (до половини часу в навчальному плані) і скласти залік або іспит із таких дисциплін:
- історія КПРС (до 1917 року);
- історія КПРС (після 1917 року);
- марксистсько-лєнінська філософія (діалектичний матеріалізм);
- марксистсько-лєнінська філософія (історичний матеріалізм);
- політекономія капіталізму;
- політекономія соціалізму;
- науковий комунізм;
- марксистсько-лєнінська етика;
- марксистсько-лєнінська естетика;
- науковий атеїзм.
Після 1991-го фахівці з атеїзму стали релігієзнавцями, фахівці з наукового комунізму — соціологами, фахівці з марксистсько-ленінської естетики — культурологами. Гени не проп’єш.
Другою проблемою є суто радянська, нескінченно формальна ієрархія, що спирається на факт захисту кандидатської, а потім докторської. Як було сказано, написання дисертацій перетворилося на окремий бізнес, гугл видає десятки сторінок реклами із заголовками «Написання дисертацій на замовлення», «Тільки професіонали, понад 20 років стажу», «Замовити за розумною ціною». Охочі можуть перевірити. Дисертацій ніхто не читає, крім автора, наукового керівника й рецензентів (подекуди трапляється, що ті теж не читають), вони покриваються пилом у спеціальному відділі бібліотеки імені Вернадського до того моменту, поки якийсь конкурент або окремий шукач правди не вирішить знайти в ній плагіат. І знаходить!
Так завжди трапляється, коли запозичують або наслідують саму лише форму без «тримальної конструкції» — етосу й традиції доброчесності. Не дивно, що найкращими університетами, принаймні в гуманітарній сфері, стали ті, які було започатковано в добу незалежності по суті з нуля: Український католицький університет, Острозька академія, Києво-Могилянська академія (там теж часом не без гріха, але пафос знання там усе ж таки живий). Не хотілося б огульно ображати всі виші нашої країни й усіх викладачів гамузом, але ті, хто справді служить науці, роблять це не завдяки, а всупереч системі.
Драма, я не перебільшую, — драма поточного моменту в тому, що підготовлені в такий спосіб філологи, філософи, антропологи, культурологи, соціологи, історики, педагоги несуть далі в суспільство своє куце уявлення про освіту, культуру, знання й пізнання, зрештою про ієрархію цінностей. Вони із часом обіймають відповідальні посади й починають визначати культурну політику, складати навчальні плани, писати підручники та сприяти, ні, не деградації, бо деградувати від радянського рівня немає куди (і, будь ласка, не треба про найкращу у світі радянську освіту!), а зупинці поступу тут і тепер, коли Україна має надолужити пропущене, повернути до життя досягнуте, відновити національну пам’ять, позбутися колоніальних травм. Правом свого гіркого досвіду й моральної правоти вона мала б запропонувати Європі й решті світу своє оригінальне бачення порядку денного. А поки що ми жахаємося результатів міжнародного дослідження PISA-22, яке констатувало функціональну неписьменність наших підлітків, і знов-таки не кажіть про важке минуле: за підсумками цього опитування, Естонія, наша недавня подруга за радянським табором, посідає одне з перших місць у світі.
Читайте також: Стан вищої освіти в Україні: думки фахівців
Проте український глухий кут, сам собою драматичний, є до того ж частиною світового глухого кута. Здавалося б, не нам критикувати розвинені країни з їхніми інтелектуальними досягненнями. А доведеться! Бо попередні висоти духу кожне покоління має здолати заново. Або не здолати. Про це хтось каже уголос, а хтось — конфіденційно не на диктофон, і не лише наші олдскульні співвітчизники, які зазирають усередину сучасного академічного світу, а також їхні визнані публічні інтелектуали: той самий університет, донедавна хранитель і мультиплікатор усіх чеснот, перетворюється, точніше, уже перетворився на осередок демагогії та постмодерного обскурантизму. Ідеться про те, що в сучасних програмах університетських досліджень провідні місця посідають дисципліни, що є частиною лівацького дискурсу (заяложене слово, проте тут без нього не обійтися). Гендерні студії, постколоніальні студії, «зелені» студії — це все напрями, які, безумовно, заслуговують на розвиток, понад те, вони є частиною позитивних надбань світової цивілізації. Подолання будь-якої нерівності — статевої, культурної чи расової — означає перемогу морального імперативу. Апартеїд, пригноблення жінок, переслідування сексуальних меншин — усе це ганебні сторінки зовсім недавньої історії, які ціною величезних зусиль відходять у минуле. От якби лише не догматизм, який перетворює етичний посил на свою протилежність. «Європоцентризм» або «американоцентризм» — лайка, «корпорації» — лайка, «імперіалізм» — лайка (якби ж то вони знали, що таке справжній імперіалізм, хай би в нас запитали), «білий цисгендерний чоловік» — вирок. «Шекспір — типовий білий цисгендерний імперіаліст, ще й дозволяв собі неполіткоректні жарти». Це ще не катастрофа, але цілком наочний занепад.
І не тому, що просто марнування інтелектуального ресурсу, який, як і кожен ресурс, обмежений. Це ще й падіння рівня аналітики, ідеологізація експертизи, покладання необґрунтованих надій на технічний прогрес без розуміння, що з ним робити (приклад, інтелектуальна розгубленість перед феноменом штучного інтелекту). І нездатність визначити справжні больові точки окремих суспільств і цивілізації загалом. І в кінцевому підсумку капітуляція перед новою «віссю зла».
Пошуки справедливості, якщо вони не спираються на наріжний камінь моралі й, перепрошую, здорового глузду, вироджуються в беззмістовну спекуляцію. Утім, за останні пів століття виросло не одне покоління гуманітаріїв, які замість шукати сенс і примножувати знання експлуатують самі лише гасла — і вироки!
Те, що в Сорбонні-1968 починалося із замилування китайським соціалізмом зразка Мао Цзедуна, нині набуло зовсім макабричних форм: це коли студенти виходять на демонстрації під гаслом «Палестина від ріки до моря» (палестинці ж бо пригнічені, а ізраїльтяни до того — ще й американські маріонетки, чи не так?), хоча реальний ісламський терорист за п’ять хвилин пояснив би кожному й кожній із цих хлопців і надто дівчат, чого варті їхні права людини. Це коли керівниці трьох провідних університетів США на запитання, чи припустимі в стінах їхніх закладів заклики до геноциду, мимрять щось аморальне на кшталт «залежить від контексту».
Фобія опинитися на боці гнобителів, байдуже чого — меншин, «третього світу» чи живої природи, — це просто фобія і не більше, себто щось геть протилежне свободі думки. Я хочу вірити, що весь той гротеск — усього лише хвороба росту, що цивілізація умовної «Глобальної Півночі» знайде свій шлях серед спокус і примар, однак уже тепер карикатури на свободу та справедливість провокують потужну протидію у формі крайніх правих рухів. Хрестоматійний американський фермер або водій вантажівки відчуває фальш нав’язаної суспільству моделі й… відстоює заборону абортів, обирає Трампа, захоплює Капітолій. Хрестоматійний французький власник крамнички обурюється через агресію вчорашніх біженців (яких прихистили, бачте, з почуття провини) й голосує за Марін Ле Пен.
Нас це має непокоїти, бо саме те місце, де щосили змагаються ліві спекулянти з правими популістами, — та сама єдина Європа, частиною якої ми так прагнемо стати. Можна, звісно, висловитися словами старого шкільного анекдоту: «Пане вчителю, мені б ваші турботи!». Утім, усвідомлення проблем — перший крок до їхнього вирішення, і, якщо ми остаточно возз’єднаємося з європейською цивілізацією, долати їх нам доведеться разом.
Матеріал опубліковано у спеціальному випуску “Українського тижня”. Запитуйте журнал у Книгарнях «Є» або замовляйте в інтернет магазині