А тим паче якщо він активний блогер, який кілька разів за день ділиться в соцмережах власними «одкровеннями» з будь-якого приводу чи й без нього. Нині до такого письменника читач може наблизитися одним кліком мишки: засвідчити йому свою пошану й дістати згідливий Like за коментар. Насправді в тому начебто немає нічого поганого, бо письменники – не небожителі й не пророки, а звичайні собі люди. «По-справжньому мене захоплюють лише ті книжки, після яких зринає думка: «От якби близько потоваришувати з цим письменником і щоб коли схотів – узяв і подзвонив йому по телефону», – міркував Голден Колфілд, герой Джерома Селінджера.
Кілька років тому, коли стрімко набували популярності соцмережі, літературній критиці пророкували неминучу смерть. Мовляв, навіщо тепер посередники між письменником і читачем, якщо у віртуальному просторі вони можуть наблизитися одне до одного ледь не впритул, якщо кожен може висловити (й бути почутим) враження від щойно дочитаної книжки, знайти однодумців і дістати схвалення від улюбленого автора? Навіщо поради фахівця, якщо книжки може порекомендувати френд зі схожими смаками? «Літературна критика остаточно перейшла в соцмережі», – радісно повідомляли переважно ті, кого раніше критики не дуже балували схвальними відгуками у пресі. «Все одно всі критики куплені, а статті проплачені», – авторитетно заявляли інші, письмо яких зазвичай лаяли. Й одразу ж затягували пісню про безгрошів’я, про недостатнє фінансування культури, про письменницькі злидні й про продажність тих, кому вдалося вхопити кусник іноземного або й вітчизняного гранту на поїздку за кордон чи просто на скромне прожиття. Власне, мене завжди дивувало це поєднання: нарікання на письменницьке безгрошів’я поряд із плачами про проплачені статті. Здавалося, що безглуздя таких міркувань очевидне. Проте такі й схожі нісенітниці багато хто сприймає серйозно, переконує силою власного авторитету, ображає й ображається, будучи підтриманим десятком друзів-шанувальників.
Літературне й довколалітературне середовище в Україні дедалі більше схоже на дешеву комедію з поганими акторами, які, проте, явно загралися й часто вже не здатні відповідати не тільки за власні слова та їх наслідки, а й за адекватне сприйняття дійсності.
Я знаю випадки, коли письменники по сім років носять у собі образу за критичну рецензію, щоб у разі успіху чергової книжки витягти її на всезагальне висміювання: мовляв, мене за царя Гороха покритикували, а я ось «хранцузьку» премію отримав (байдуже, що за іншу книжку, й тим паче байдуже, що премію політичну, а не літературну; хто там в епоху кліпового мислення з’ясовуватиме деталі). До речі, поважної літературної премії, окрім польського Angelus (отримала Оксана Забужко за «Музей покинутих секретів» 2013 року), наші письменники за останні роки не бачили й бачити не могли. Бо для цього треба працювати, а не вбивати час на бла-бла-блоги для обраного кола френдів і розводити чвари, плітки та інтриги. Бо ще нікому не зашкодило вибратися з оманливості соцмереж і роззирнутися довкола, поглянути на живих людей і полюбити їх, відчути й спробувати зрозуміти.
Через кілька років в українській літературі постане потреба в глибокому осмисленні нинішньої війни на Донбасі, але що зможе читачеві запропонувати літератор, який гордо іменує себе «диванною сотнею»? Чи відчуває він шкірою те, що відбувається в його країні, чи тільки мляво споживає новини, перетравлені вітчизняною журналістикою? Звісно, я не закликаю терміново всіх їхати в АТО, боронь Боже, але принаймні уважно роззирнутися довкола дуже прошу.
Коли почалися бойові дії на Сході України, один мій знайомий сумно сказав: «Може, хоч після цього в нас з’явиться пів-Ремарка…» Може, й з’явиться, але точно не з-поміж тих, хто оббризкує слиною монітор. Бо такий письменник у прозі досі не осмислив ні Помаранчевої революції, ні «України без Кучми», ні навіть Революції на граніті.
Звісно, змальована картинка не претендує на всеохопність і всезагальність. Як і будь-яке узагальнення, вона рясніє обнадійливими винятками, але тенденція вже надто помітна, щоб не звертати на неї уваги. Тим паче що в нас є критики, які рецензію не починають зі слів: «Моя чудова подруга така-то написала новий роман». Які добре знають, що письменника не варто «обожнювати таким, яким він є», а відверто треба говорити про вдалу книгу і про менш вдалу. Які не прагнуть асоціюватися з жодним із «письменницьких кланів», натомість яким ідеться про літературу. Проте таких нині розуміють найменше, маніпулюючи їхніми висловлюваннями і висмоктуючи з пальця неіснуючі приховані сенси. Так, у сучасній українській прозі нині криза, проте її поступове усунення залежить від кожного з нас.