Одна з панелей 51-ї Мюнхенської конференції з питань безпеки називалася «Конфлікт щодо України та європейська безпека». Утім, представників України там не було. Був сенатор-республіканець, член Комітету з озброєння Ліндсі Ґрем, голова Комітету з міжнародних справ Ради Федерації Константін Косачєв та маршалок польського Сейму й екс-міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський. Першому дали слово Сікорському, у той час українські блогери стали радісно поширювати в мережах його коментарі та дуже влучні заяви. Сікорський підсумував своє звернення до Косачєва запитанням: «То що ж у вас стоїть на кону в Україні?.. Зробити її настільки слабкою, щоб вона не могла інтегруватися до ЄС… Але навіщо Вам failed state* на кордоні?». Єдиним учасником від України на одній із панелей конференції був український президент, щоправда, він виступав під час іншої дискусії. Можна, звісно, зауважувати, що й російських представників на цьому заході було не так багато. Утім, позиціонування українсько-російської війни як війни Заходу та Росії без урахування українського інтересу – це не рідкість протягом останнього року, і небажання або неуважність до думки країни, яка змушена поки що й далі самостійно й ціною життів власних громадян відповідати на агресію сусіда, скидається радше на лицемірство.
Останній номер німецький тижневик Der Spiegel присвятив лютневим подіям в Україні: і тим, що трапилися рік тому, і тим, що цього року, тільки за два тижні до сумних роковин. «Радикально різне» трактування Заходом і Росією протесту на Майдані стало, на думку авторів статті, причиною теперішнього конфлікту. Тож знову виникає популярне нині серед псевдореалістів бачення російсько-української війни як протистояння Заходу й РФ, відповідь останньої на розширення НАТО на Схід і ще багато схожих «думок». З погляду світових псевдореалістів України як самостійного політичного гравця не існує, є Захід і Росія. Проте, багато хто з них визнає, що РФ – це лідер на пенсії, який ще й з’їхав з глузду. Вони вважають, що робити ставку на країну, яка «має історичну близькість до Росії» і не може протистояти їй, бо та набагато сильніша у військовому плані, не варто, це лише загострить конфлікт. Серед таких неореаліст Стівен Волт. У ще жорсткішому руслі мислить інший теоретик міжнародних відносин Джон Міршаймер, який окрім того, що вину за «конфлікт в Україні» поклав на Захід, а не на власне агресора, то ще й підтримав Владіміра Путіна у твердженні, що наприкінці лютого минулого року в Україні відбувся «переворот». До речі, він колись виступав проти об’єднання Німеччини.
Такі «реалістичні» статті – це лише один бік дискусії, яка нині розгорілася у світовій пресі, а найбільше в американському та німецькому медіа-просторі, а також в експертному середовищі довкола України. На іншій шальці терезів – аргументи експертів і науковців Інституту Брукінґса та Атлантичної ради в США, окремих політиків та науковців, зокрема Вольфґанґа Ішинґера і Збіґнєва Бжезінського, які виступають за жорсткіші методи тиску на Росію та допомогу Україні зброєю, а також Тімоті Снайдера чи Енн Епплбом, що розкривають історичне підґрунтя нинішніх подій. Така какофонія порад, з одного боку, зробила українську тему привабливою для дослідників, а з другого – завдяки вливанням російської дезінформації з найрізноманітніших джерел заплутала невтаємниченого читача. Утім, є ще один факт, із яким довелося зіткнутися. Часто і перша, і друга групи дебатують без участі самих українців, і тут справа не в їхньому небажанні почути думку України, а в тому, що ми все ще перебуваємо у своєму українському інформаційному вакуумі та мало беремо участь у дискусіях, які стосуються й нас самих, й інших актуальних тем.
Втратили голос?
Рік після кровопролиття на Майдані та втечі Януковича став таким собі проміжним періодом між тим, коли світ відкрив для себе «країну, яка десь межує з Росією», і тим, що буде далі й що поки ніхто не береться передбачати. Перемога Євромайдану була для Заходу тріумфом людського духу, саме люди та громадяни, які виходили на площі своїх міст, були героями. Тоді закордонні видання намагалися перекладати колонки українських інтелектуалів та активістів, давати слово тим, хто творив революцію, у перемогу якої, здається, майже ніхто на Заході не вірив. Українці стали бажаними гостями на впливових світових зібраннях.
Читайте також: Між декларацією та дійсністю. Чого очікувати від Мінська-2
Протягом останнього року, втім, місця прийняття рішень перекочували з майданів та площ у кабінети, але не українські, а десь у Берліні чи Вашингтоні або ж символічно у Мінськ. Саме це передусім і зробило переговори про долю України схожими на переговори про перерозподіл сфер впливу. І саме це вигідно Росії, яка, попри повний економічний колапс, усе ще намагається відігравати роль держави-гегемона. Кремль вважає перемовини з Києвом нерівними, боїться їх як методу приниження. Тому свої «мирні плани» надсилає навіть не до Берліна, а до Парижа, де все ще згодні йти на його повідку. Здається, це добре розуміє Анґела Меркель, і тому для неї було так важливо дорогою до Москви побували в Києві.
Останній рік є переломним у ставленні та розумінні України суспільством Німеччини та її політиками. Під час нещодавнього візиту до Білого дому Меркель чітко назвала конфлікт «українсько-російським» і подала Росію, а не бойовиків, фінансованих чи підтримуваних нею, як протилежну сторону. Для канцлера країни із засиллям російської пропаганди це дуже серйозний крок. Схожа ситуація і з США, для яких заангажованість у ще один конфлікт була вкрай небажаною. Утім, є один фактор, який підриває повноцінну співпрацю між Україною та її двома головними партнерами, – довіра.
Відділити факти від вигадок
Однією з найбільших проблем, із якою доводиться зараз стикатися редакторам, особливо в Німеччині, є недовіра до інформації, яку вони отримують. Ситуація на Сході України видається такою неочікуваною та непередбачуваною, що вони не довіряють власним кореспондентам, які передають новини з місця подій. Редактори, перебуваючи далеко від жахливої реальності, яку не можуть навіть уявити собі, іноді намагаються «збалансувати» репортажі з місця подій інформацією іншої сторони, що найчастіше є російською пропагандою. Російський підхід до подання інформації в Німеччині, де мають особливий пієтет до справедливого викладу інформації, полягає у якомога більшому вливанні різноманітних версій, що в демократичних умовах також має згубний вплив. Зокрема, до суспільних каналів і видань, які раніше викликали найбільшу повагу, в громадян лишається дедалі менше довіри.
Читайте також: Світ про Україну: Якщо перемир'я на Донбасі не буде, "стратегічне терпіння" Обами вичерпається
Іншим аспектом є те, що українські політики іноді легковажать своїми висловлюваннями на Заході. Найпоказовішим у цьому випадку є інтерв’ю Арсенія Яценюка німецькому телеканалу ARD, де він на свій лад проінтерпретував історію Німеччини. Нещодавно не меншим скандалом стала презентація сенатором Джимом Інгофом фото – доказів присутності російської армії в Україні в Сенаті США. Журналісти, які пізніше дістали доступ до цих світлин, визначили, що одна з них була зроблена біля кордону з Грузією шість років тому. Інгоф стверджував, що отримав ці фото від комбата Семенченка. Звісно, США мають достатньо доказів російської присутності в Україні, й незрозуміло, чому сенатор, лобіюючи надання Україні озброєння, користувався доказами наданими Семенченком. Утім, запитання лишається відкритим і до комбата «Донбасу»: навіщо поширювати неправдиві фото? Така неуважність чи легковажність коштує українському іміджеві на Заході дуже дорого й підриває можливість визнання України як рівноцінного партнера, адже як йому довіряти, якщо перед цим усе треба детально перевірити.
Далі буде… Саме так можна охарактеризувати нинішнє бачення України у двох найважливіших для неї нині столицях: Берліні та Вашингтоні. Попри постійний головний біль від українських проблем, здається, в обох столицях застигли в очікуванні чогось нового, проте його ще ніхто не придумав. За останній рік Україна як гравець наламала багато політичних дров, проте чого зуміла досягти й переконати в цьому партнерів. Поки що складно залишатися повноцінними учасниками дискурсу про нас, утім, можна його творити, а не приєднуватися.