З усіх воєн, про які я писав упродовж п’ятдесяти років, це одна з найжорстокіших і, без сумніву, одна з найбільш забутих.
«Чи знаєте ви, – запитав мене Суліман, колишній аташе посольства Судану у Франції, який вступив до армії відразу після початку війни у квітні 2023 року і супроводжуватиме мене протягом більшої частини цього репортажу, – що ця війна спричинила дванадцять мільйонів переселенців і 150 000 жертв серед цивільного населення?».
Ми знаходимося в залі прибуття міжнародного аеропорту Порт-Судан, який є міжнародним лише завдяки трьом непевним рейсам до Стамбула, Дохи та Аддис-Абеби, а в іншому він повністю відрізаний від світу.
У задушливій спеці блукають люди в білосніжних халабах, голодні хлопчики в дірявих футболках, а з-під килимків для багажу винирюють коти, і, за легендою, ніхто не знає, чи це не привиди.
І це ще не все! Судячи з пошкоджень, завданих ззовні під час останнього обстрілу дронами, запущених з моря армією Мохаммеда Дагло, відомого як «Хеметті», – колишнього верблюжара, який став генералом і повстав проти президента Аль-Бурхана, – те, що все це працює, є дивом.
Осколки бомб на потрісканих стінах зали відправлення…
Диспетчерська вежа, схожа на обрубану доменну піч, яку урядовці невдовзі відремонтували…
А між паливними цистернами – величезні, ще чорні від вогню, що не вщухав десять днів, кратери…
«150 000 загиблих», – повторює Суліман, незворушним, дуже британським тоном, поки ми мчимо до президента.
Принаймні втричі більше загиблих, ніж у Газі, кажу собі, і ніхто в американських університетських містечках, у середовищі Грети Тунберг та в колах інших «нескорених» цим не переймається.
Я згадую про «війни з непередбачуваною логікою», про які писав Рембо, який після Адена поїхав до Порт-Судану.
Президент Аль-Бурхан прийме мене, власне, щойно настане темрява, у скромній резиденції, котра через загрозу безпілотників огорнута сутінками.
Він високий. У військовій формі. Груди прикрашені медалями. І профіль нілотського воєначальника.
Він розповідає мені про президента Макрона, одного з небагатьох західних політиків, з якими він зустрічався за останні чотири роки і від якого немає жодних новин.
Про складність майже самотньої боротьби проти ворога, який дозволяє собі всі військові злочини та злочини проти цивільного населення.
А ще — про загадку щодо Об’єднаних Арабських Еміратів, – нещодавно дружньої держави, яка так часто стояла на правильному боці історії, а сьогодні через Чад постачає вбивцям більшу частину їхньої зброї.
Я закидаю йому зв’язки з Іраном, які він категорично заперечує: «Іран відкрив посольство, і нічого більше – немає ані військових експертів, ані поставок зброї, як це стверджують нападники у своїх дезінформаційних повідомленнях».
Про Авраамські угоди, які він підписав, але не ратифікував: «цей процес тільки громадянська війна затримала; і я готовий до будь-якої співпраці в галузі безпеки з Державою Ізраїль проти спільного ворога, яким є тероризм, що загрожує не тільки Судану, але й Чаду, Лівії та всьому регіону».
І коли я дивуюся, що повернення до «демократичного процесу», обіцяного з моменту його приходу до влади в 2019 році, все ще не відбувається, він занурюється в довге мовчання, встає, жестом запрошує мене пройти з ним углиб посушливого і неосвітленого саду і, в супроводі кількох легко озброєних молодих військових, виходить на уступ, куди мешканці Порт-Судану приходять, щоб трохи освіжитися.
Молоді люди впізнають його. Їх десятки. Згодом стає сотні. Злива овацій, вигуків «Ура!», «Хай живе Судан!» – і нескінченні селфі. «Ось вона, демократія!», – кричить він мені, піднявши кулак. Потім величним і доброзичливим жестом вказує на людей на набережній: «Нагадайте пропагандистам, які говорять про те, чого не знають, що призначено прем’єр-міністра, пана Камаля Ідрісса, відомого професора права, і що він зараз формує уряд, який на 100 % складається з цивільних осіб!».
Судан – велика країна. До відокремлення південної частини вона була найбільшою в Африці. І саме з повітря, спочатку внутрішнім рейсом, а потім військовим вертольотом, що летів на низькій висоті, щоб уникнути ракет Хеметті, коли наближалися до контрольованих ним територій, ми дісталися Омдурмана, адміністративної столиці країни, а потім, на іншому березі Нілу, Хартума.
Як описати картину спустошення, котру ми побачили?
Це — неначе український Бахмут, але в масштабах мегаполісу, що до війни налічував 7 мільйонів жителів, а тепер тут можна зустріти лише черги скелеподібних від голоду жінок, які з самого світанку чекають на гуманітарну допомогу, що не надходить.
У районі Нубаві, другому Могадішо, потік вогню прокотився лабіринтом вулиць і змив усе на своєму шляху, крім залишків фасадів та обгорілих бляшанок дахів, що риплять на гарячому сухому вітрі.
Це міг би бути Пномпень, схожий на місто-привид своєю мертвою тишею, що панує в знелюднених кварталах, де залишилися лише худі собаки, які дивляться на вас лихо та жадібно.
Це – варварство талібського типу, яке знищило в Національному музеї не буддистські статуї, а мумії та столітні фрески, що датуються часами царств Куш, Керма і Мероє.
Це – подібність до Сараєво, де в Національній бібліотеці розпалили багаття і готували їжу на кадастрових архівах, що свідчили про багатовікову історію міста.
Руїни також нагадують Мосул, Велику мечеть аль-Шахід, на яку, перш ніж відступити і втекти, обрушилися банди Хеметті.
Хартум – це підсумок усіх випадків урбаніциду, свідком яких я був, і, можливо, їх вершина.
У районі Омбада ми натрапили на один із земляних пагорбів, яких у місті незліченна кількість, вони вказують на місця масових поховань. Навколо ями зібралося близько тридцяти чоловіків.
Людей заарештували вранці в їхніх будинках або біля їхніх будинків, бо, змучені голодом, вони вийшли шукати їжу.
І зібрали їх тут, на цій вулиці, де війна залишила лише уламки від куль і купи глини, почорнілої та пожовтілої від засохлої крові.
«Не хвилюйтеся, їм сказали. Це не життя тут мешкати. Хеметті прийшов, щоб допомогти вам і надати нове житло».
Після чого приїхали пікапи «Сил швидкого реагування». Бойовики стріляли в натовп, як божевільні, мабуть, під наркотиками, з вигуками «Аллах Акбар». А потім поїхали, залишивши тіла гнити, потім висихати під безжальним сонцем Хартума. Так було до визволення району, кілька місяців по тому: тоді сусіди прийшли, щоб посипати землею і вапном кістки, за якими нікого не можна було розпізнати…
Оце ж сусіди й зібралися.
Вони одягнені в білі довгі просторі сорочки та кольорові хустки, найкращі, які змогли знайти, щоб віддати бідну і запізнілу шану душам померлих.
Побачивши вперше іноземців, вони інстинктивно відвертаються від них, піднімають одяг і показують шрами; у кого – від батога, у кого – від крапель з підпаленої пластикової пляшки, у кого – від собачих укусів.
Потім вони шикуються, утворюють коло навколо кургану, повертають долоні до неба і, під керівництвом найстаршого, шепочуть молитву за померлих.
Судячи з усього, одним з улюблених видів зброї бойовиків Хеметті є зґвалтування.
Нана Тахір, директорка відділу планування сім’ї, що на вулиці Бадер, зібрала для нас групу жінок, які зазнали тортур.
І вони по черзі, деякі дуже тихо, майже пошепки, інші – з порожнім поглядом і мертвими губами, але всі дуже гідно розповідають про свої страждання, ніби це сталося з кимось іншим.
Тут були матері, яких ґвалтували на очах у дочок. Дочки, яких ґвалтували на очах у матерів. Групові зґвалтування, одна за одною по черзі, у присутності сповненим жахом своїх сестер. Були ті, кого ґвалтували в їхніх домівках. Ті, кого відвезли до центрів тортур і ґвалтували до втрати розуму. Є ті, яким дали шанс знайти гроші, які нібито сховала родина, але грошей не було, тож їх вивезли. Є та, яка надто голосно кричала, тож їй довелося набити рота піском, а потім землею, бо вона їла пісок. Прийшла та, яка нічого не пам’ятає, і та, яка до кінця своїх днів буде згадувати липку руку чоловіка, який тримав її, поки інший знущався над нею.
А ще є діти, народжені в результаті зґвалтувань.
«Що ж ви хочете?», – систематично запитує доктор Тахір.
Деякі хочуть зробити аборт, бо вони заміжні і не хочуть, щоб чоловік дізнався про те, що сталося, або тому що вони незаміжні і вважають, що інакше ніколи не знайдуть чоловіка.
Інші вважають, що така воля Божа, але народжують таємно, сподіваючись, що їхня родина переїхала в інший район, не має мобільного зв’язку та контактів, і що завжди буде час, щоб знайти новонародженій дитині нову маму, яка її не знатиме.
А ще була чудова пара, яка прийшла з 15-денним немовлям і одностайно пояснювала, що всі троє є жертвами війни і разом побудують мирний Судан.
Але найжахливіше свідчення ще попереду.
Ми знаходимося за кілька десятків кілометрів на захід від Хартума, на дорозі до Ель-Обейда, останнього міцно утримуваного урядовими військами пункту опору, в «будинку гостинності» в центрі села.
Розпочалася буря, схожа на кінець світу, і ніч стала світлою, як день, прорізаною рідкими спалахами блискавок.
Мудреці з околиць, одягнені в біле і зібрані в імпровізовану раду старійшин, скликали десятьох чоловіків, жертв, але й катів, які погодилися дати свідчення, і освітлюють їхні обличчя, одне за одним, світлом мобільних телефонів.
Один з них — торговець дорогоцінними металами, який під тиском приєднався до міліції Хеметті.
Інший пішов туди за власним бажанням, але пішов із загону, коли дізнався, що одну з його кузин, після зґвалтування, відвезли в рабство в Дарфур.
Третій був затриманий разом із друзями в магазині Starlink, а потім примусово зарахований до лав збройних сил, звідки втік вночі, виповзши через підвальне вікно будинку, де його утримували.
Усі вони були засуджені і після відбуття покарання повернулися до громади.
Але ось з’являється чоловік у засмальцьованій футболці, з мертвими очима і механічною мовою, який, здається, ще не закінчив взаємин з правосуддям.
Йому 17 років. Його теж заарештували. Привели в будинок, де утримували 24 жінки. Його накачали каптагоном та іншим наркотиком, червоним, назви якого він не знає, але який, мабуть, є різновидом віагри. І зачинили там на три дні й три ночі, наодинці з жінками та охоронцем, який двічі на день приносив тарілки з просом і сорго, а для нього – порцію речовин, що допомагали йому ґвалтувати і ґвалтувати до божевілля.
З точністю до навпаки до «Проклятих землі» Сартра: два в одному – 24 зруйновані жінки і один проклятий навіки чоловік.
Надворі північ. Ми повернулися поблизу Хартума, на другий поверх безпечного будинку, де немає електрики.
Спека нестерпна. Я намагаюся заснути. Хтось стукає у двері. У світлі ліхтарика мобільного телефону з’являється обличчя, яке я впізнаю одразу, незважаючи на білу імму, зав’язану високо на голові: це генерал суданської армії, якого я бачив у костюмі в Порт-Судані і про якого президент Бурхан сказав мені, що він був одним з його «найближчих соратників», і який з легкою усмішкою каже мені, що «просто забіг» і пропонує «продовжити розмову».
Чи впевнений я, що цей конфлікт, про який прийнято говорити, що «нічого не зрозуміло», насправді є досить прозорим?..
Чи я усвідомлюю, що це не «війна суперників-генералів», як кажуть ледарі, які з принципу не хочуть втручатися?..
Чи можу я повідомити тим, кому належить знати, що вже давно (32 роки!) минули часи, коли Судан приймав Бен Ладена, але зараз він веде безжальне полювання на ІДІЛ та Аль-Каїду, яких, навпаки, захищає Хеметті?..
Але головне, генерал зробив мені подарунок у вигляді «ексклюзивного» візиту по дорозі до Аль-Фашера, до секретної бази спеціальних сил.
На світанку ми вже там.
Там, у піску, біля підніжжя повністю оголеного пагорба, стоять штурмові загони, навчені боротьбі з тероризмом.
Командири з півтора десятки чоловіків – розвідники, штурмовики, снайпери, радисти, медики… – мають чітко розподілені ролі.
Чоловіки, вкриті з голови до ніг штучним зеленим листям, треновані в лісі, як і в пустелі до операцій з визволення заручників у стилі британського SAS.
І над цими різнорідними сценами панує елегантний офіцер, який грає своїм палицею, як у романі Кіплінга: командир Хафіз Ель-Таг.
«Війна проти орд Хеметті, – каже він, – суданською армією буде виграна. Але залишаються терористи, яких ці виродки випустили з в’язниць, коли окупували Хартум, і які, об’єднавшись з ісламістами Сахеля, перетворять величезну територію від Червоного моря до Лівії та Чаду на суцільну зону турбулентності. Саме з ними ми і боремося».
Повідомляють про диверсію, за кілька кілометрів, в селище, назву якого я не називатиму.
Генерал Хафіз Ель-Таг, який отримує повідомлення чітко, негайно відправляє одного зі своїх командос.
Нас зустрічає місцевий підрозділ цієї «об’єднаної сили», про яку я чув з моменту прибуття, але не розумів, що це таке.
Віднині я розумію.
Це члени племен загава, масаліт і фур, яких можна впізнати за тюрбанами, які вони носять замість регламентованих беретів.
Це колишні члени сепаратистських угруповань Дарфуру.
Генерал Алі Мохтар у капелюсі з підвернутим правому краєм, який він носить з часів партизанської війни.
Коротше кажучи, це ті, хто вижив, або сини повстанців, з якими я спілкувався в 2001, а потім у 2007 році, коли висвітлював для Le Monde війну в горах Нуба, а потім у Дарфурі. Вони впізнали в колонах Хеметті спадкоємців вершників на конях, Джанджавідів, які на той час вміли лише рубати, палити та грабувати, та приєдналися – разом зі своїми дружинами – до урядової армії.
Я спостерігаю за Алі Мохтаром і трьома командос, які піднімаються сходами будівлі, де, як підозрювали, переховувався снайпер.
Я дивлюся на цих чоловіків, які ввечері, за містом, у висохлому яру, схожому на цирк з каменів, терну та затверділого піску, дружно сидять навколо багаття.
Слухаю, як вони згадують минулі часи, коли одні були партизанами з широкою кобурою на талії, а інші – регулярними солдатами.
Це мої два роки в Судані, котрі через двадцять років потому перемовляються та поєднуються.
Але це, перш за все, два Судани, які примиряються перед спільним ворогом, який не знає іншої політики, крім тактики випаленої землі.
Мій день закінчився, я повертаюся до Європи. Ця земля, просочена кров’ю і стражданнями, цей Судан із стародавніми укріпленнями і цивілізацією, давнішою за епоху фараонів, цей народ, союзник і друг, заслуговує на краще, ніж оглушлива тиша, що відлунює його горе. Відмовлятися чути – ганьба. Відкрити очі – обов’язок.