— Пане Макінтайре, деякі критики вважають, що в основі вашої останньої філософської позиції знову лежить християнство, новий варіант католицької теології. У цьому є частка правди?
— Це невірно як із біографічної точки зору, так і щодо структури моїх поглядів. До своїх сьогоднішніх філософських поглядів я прийшов задовго до того, як знову визнав істинність католицького християнства. Я зміг повернутися до вчення Церкви тільки завдяки арістотелізму, який допоміг мені усвідомити хибність моєї колишньої відмови від християнства і правильно зрозуміти зв’язок між філософським аргументом і теологічним дослідженням. Моя філософія, як і філософія багатьох інших послідовників Аристотеля, теїстична; але за своїм змістом вона секулярна, як і будь-яка інша.
(Джованні Борадорі. Американський філософ)
Елесдеа Макінтайр (12 січня 1929 — 21 травня 2025) — відомий американський політичний (католицький) філософ шотландського походження, який помер у травні цього року у віці 96 років. Макінтайр займався розробкою проблеми моралі в сучасному суспільстві. Його концепція ґрунтується на уявленні про те, що сучасне суспільство культурно розмаїте. Через це в сучасних західних країнах однією з найважливіших проблем (і одним з головних завдань для розв’язання політиками цих країн) стає проблема організації співіснування різноманітних моральних настанов, що часом суперечать одна одній. З 1951 по 1969 роки викладав в Оксфорді, а в 1970 році переїжджає викладати у США. Макінтайр — автор книг: «Чия справедливість? Чия раціональність?» («Whose Justice? Which Rationality?», 1988), «Марксизм та християнство» («Marxism and Christianity», 1995). В Україні у київському видавництві «Дух і Літера» вийшов переклад його книги «Після чесноти», англійською «After Virtue» (оригінал 1981 року, переклад 2002), в якій він критикує етику модерну і пропонує обрати: Арістотель чи Ніцше?
За Макінтайром, хвороби модерну — це результат відсутності спільної концепції людського блага або людського telos(у). Телос — термін, який використовував філософ Арістотель на позначення кінцевої причини природного органу чи істоти або людського мистецтва. Просвітництво відкинуло Арістотелеву етику, замінивши її абсолютно іншим розумінням моральності. Макінтайр вважає, що це був прорахунок епохи модерну, тому що Арістотелева етика (або щось схоже на неї) була найкращим варіантом етики з тих, які ми мали. Арістотелізм, із філософської точки зору, є найвпливовішою домодерною моделлю моральної думки. Через відкидання арістотелізму Просвітництвом із самого початку стало зрозуміло, що проєкт модерну приречений на поразку. Макінтайр вважає, що Ніцше був єдиним «спадкоємцем» модерної традиції, тож зміг побачити, що проєкт Просвітництва не буде реалізованим.
Наслідуючи Ніцше, Макінтайр критикує моралістів Просвітництва за їхню невдалу спробу відповісти на основне запитання: «Ким я насправді маю стати?». У своїй ліберальній формі модерна моральність включила чесноти в список правил. Чесноти стали цінними лише за умови, що вони допомагають агенту слідувати правилам або виконувати свої обов’язки. Правила стали ключовими концепціями морального життя. Якості характеру стали прославлятися тільки через те, що отримали змогу слідувати «правильному» набору правил. Це й породило проблему, з якою зіткнувся Ніцше, — неспроможність адресувати запитання: «А ким я насправді хочу бути?». Саме через це запитання, якого не можна було оминути, модерна моральна теорія опинилася перед лицем своєї неспроможності. Макінтайр вказує, що в такій ситуації відсутній спільний знаменник людського блага. Представники Модерну мають дати собі індивідуальну відповідь стосовно того, що є благом. Але проблема в тому, що вже не існує ніякого «спільного» погляду, відсутній також набір загальних практик, на які можна орієнтуватися в контексті власне «блага».
«У суспільстві, де не існує більш загальновизнаної концепції блага спільноти як блага для окремої людини. Не може існувати скільки-небудь вагомого поняття про те, що значить робити більший або менший внесок у досягнення цього блага» (Макінтайр. Після чесноти)
Саме тому Макінтайр звертається до форм людських взаємин, які складалися між індивідами в домодерному суспільстві та приймалися ними. Різниця між передмодерним та модерним полягає в утраті розуміння природи блага — через відхід від телеологічної (teleological) концепції людського буття до «нестерпного» (intolerable) модерного світу бюрократичного контролю та маніпуляції. Макінтайр бачить модерний світ як цілком «веберівський» (Weberian). На жаль, філософи Просвітництва XVII–XVIII століть відкидали всі інтерпретації класичного світу арістотелізму і замінювали ці ідеї серединною «Наукою про Людину».
Так зване Просвітництво є рухом у «темряву» ілюзії, невігластва та маніпуляції. Ми живемо в темряві, яка розпочалася з відкидання арістотелізму і помилкової спроби відділити світ цінностей від світу фактів, вважає Макінтайр. Модерністська моральність і модерністська політика — це частини великого самообману. Наші «лідери» обіцяли нам вирішити всі проблеми людства завдяки правильній метриці, графіці, схемам, статистиці, але натомість вимагали послуху. Однак наша залежність від такого бюрократичного мислення — суцільний забобон. Концепція управлінської ефективності, до того ж, є ще однією з сучасних моральних фікцій і, можливо, однією з основних. Макінтайр писав, що XVIII–XIX століття, якими б прекрасними і розумними їх не вважали, насправді були не так просвітницькими, як темними, і в цій темряві людина засліплювала себе так, що більше не могла бачити.
«Сучасну системну політику, чи то ліберальну, чи то консервативну, радикальну чи соціалістичну, треба просто відкинути з погляду, що зберігає справжню вірність традиції чеснот; бо сучасна політика сама виявляє в своїх інституційних формах систематичне відкидання цієї традиції» (Макінтайр. Після чесноти)
Макінтайр закликає до створення «communities of virtue». Саме вони, ці «спільноти чесноти», здатні допомогти подолати нові «темні віки», крізь які ми проходимо зараз. Бо сучасні варвари не просто стоять біля воріт — вони вже керують містом. Він рекомендує тим, хто переймається моральним життям, сформуватися в невеличкі спільноти чеснот на противагу сучасному варварству. Щоб жити в цих спільнотах праведним людським життям на противагу декадентському, бюрократичному та аморальному світові. Справжнім порятунком для невдалого проєкту модерну могло би стати створення альтернативних інституцій, які допомогли б хоч якось упоратися з неминучою катастрофою.
Складається враження, що Макінтайр, намагаючись вирішити проблему етики в модерному світі, проповідує новий, сепаратистський, монастицизм. Чи це нова реальність робить розвиток людини неможливим, і єдиний спосіб жити в добрі — це створити відокремлену локальну спільноту, в якій відстоювалися б чесноти? Питання, що мають постати в такій спільноті: «Як і за яких умов я можу діяти в цій ситуації, якщо я хочу бути максимально корисним?», «Як ми маємо діяти в цій ситуації, якщо наша мета — досягнення спільного блага?». Ідея Макінтайра полягає в тому, що люди епохи модерну глибоко проживають дуже фрагментарне життя. Ми рухаємося між секторами сім’ї, роботи, школи, торгового центру, поводячись у кожному з них згідно з моральною системою, яка найбільше підходить саме цьому секторові. Це працює тимчасово, допоки механізм не дає збою. І тоді ми зіштовхуємося з дилемою, яка змушує нас обирати ту чи іншу моральну рамку, допоки «благо» однієї системи не увійде в конфлікт із «благом» іншої.