Тому, немовби починаючи новий відлік, підписується відтепер Іммануїлом Кантом. Змалечку сина лимаря вчили віддано досягати всього сумлінною працею, а до того ж мати прищепила йому релігійне самозаглиблення та самоконтроль. Може, тому в його життєписах катма згадок про чудернацькі ексцеси чи романтичні епізоди. Ніколи не розмінюючись на дрібниці, він не полишатиме надовго рідного Кеніґсберґа, щоразу відхилятиме бодай і привабливі пропозиції від інших університетів, либонь зрідка дозволяючи собі короткі заміські канікули. Головні події його життя — інтелектуальні, а найбільше натхнення — зоряне небо.
Щоби не погрузти в боргах, сплачує за університетські студії сам: учителює, заробляє грою на більярді, живе скромно й ощадно. Перевагу віддає не теології, а філософії, математиці та латинській класиці. Захопившись Ньютоном, пише твір про живі сили в природі, порушує питання про зв’язок душі з тілом і статус уявних речей. Однак у науці подібне ніхто не сприймає навсправжки. Дозволивши собі цю легковажність, Кант міг сподіватися хіба що на місце домашнього наставника. Йому забирає чимало зусиль і часу, щоб обійняти професорську посаду, бо прусському бюджету залежало на війні, а не освіті. Проте дослідницька жага не вщухає, стає прискіпливішою. Попервах його цікавлять одкровення містика Еммануїла Сведенборґа про зв’язки з духами.
Читайте також: Повсякдення Гетьманщини
Не відкидаючи візіонерства, Кант констатує: це оповіді замкненої на собі людини. Натомість достеменне знання спирається на спільний людський досвід. Якщо метафізику не перевіряти фактами, вона залишиться підваженою. Для думок і висловлювань є межі. Варто не ширяти в безмежжі вигадок, а вивіряти власні припущення, інакше безугавна уява заведе невідь-куди. Метафізика ні в чому не винна. Треба лиш означити її абриси вкупі з людськими здатностями щось збагнути. Для прикладу, відчуття дають змогу оприявнювати предмети, а розум осягати нематеріальні сутності. То яким же є зв’язок інтелігібельного з чуттєвим? Цей запит і спричиняє затяжну Кантову кризу. І все через те, що пристати на скепсис, на кшталт Г’юма, означало б не давати жодної позитивної відповіді.
Минають роки. Кант читає лекції з метафізики, фізичної географії, антропології. Пообідавши в ресторані, вирушає на регулярні прогулянки вздовж ріки. Збити його з усталеного ритму могло щось виняткове, як-от читання Руссо. Коло друзів, з якими він жартує, сперечається, веде світські бесіди, вузьке: купець, діловий партнер, банкір, військовий радник, подеколи студенти й освічені жінки. Біограф Манфред Маєр зазначає, що Кантова схильність до меланхолії на самоті чергувалася з іронією та сміхом у товаристві.
Ось він уже й декан, утім майже десятиліття нічого не публікує. Якось у поле його уваги потрапляє роман про нудне професорське життя. Раптово він уторопав: це ж про нього. Цьому ганебному станові слід негайно покласти край. Кілька місяців витрачено на те, щоб зафіксувати проблеми, довкола яких стільки кружляли його думки. Нарешті з’явилася книжка, яка й донині мало кого залишає байдужим,— «Критика чистого розуму». Правду кажучи, сприйняли її мляво, вважаючи зарозумілою. Про що ж ідеться? Деякі положення геть незвичні. Ну, хоча б таке: наше «Я», проявлене в судженні штибу «мислю» або «відчуваю», не зводиться до абсолютно ідентичної собі особи чи сталої душевної субстанції, а позначене як трансцендентальний суб’єкт. Або: простір і час існують не об’єктивно, а як умови нашої чуттєвості. І ще: не врахувавши в мисленні досвідних даних, миттю скочуєшся до суперечності. Отже, найкоротший шлях наразитися на догматичні ілюзії — почати з’ясовувати теоретичні засади буття Бога. І все тому, що надчуттєвому не відповідає знання, зіперте на застосування розсуду в межах емпіричного досвіду. Невже це якісь витівки? Аніскільки. Кант не хоче здатися зухвальцем. Його заслуга полягає в започаткуванні критичного підходу, де встановлюються підстави та можливості пізнання.
Читайте також: Київська школа в Московії
Наважся бути мудрим! З цими словами Горація він засновує програму, що заохочує подолати незріле невігластво, куди втрапляють зі своєї ж провини, підлягаючи чужому розумові. Знання залежить від самої людини, її рішучості. Та наважитися на цей крок незручно, бо доведеться вчиняти самостійно, ризикувати. Виходить, недостатньо посісти приватну позицію й чітко слідувати визначеним соціальним ролям. Без свободи думок і висловлювань у публічній сфері протистояти всіляким формам панування та домаганням уніфікації не вдасться ніяк. Кант воліє автономного життя та бажав того ж для решти. З віком прагнення до незалежності радикалізуються. Спочатку він уникає стипендії, потім шлюбу, згодом слабо підтримує родинні контакти. Та це не заважає йому розробляти етичне вчення, що пов’язується з обов’язком, а не щастям. Філософ виходить із наявності в людини моральної свідомості, керованої категоричним імперативом, який переважає спокусливі відхилення. Звісно, живучи на світі, неодноразово схибиш, але потрібно не допустити того, щоби хиба перетворилася на максиму. Розум є законодавчим хистом виплутуватися зі складних ситуацій, вільно діяти та формувати себе, а чи не найкращим приписом для доброго життя є філософування.