Кристинопіль — Червоноград — … Чому місто на Заході України не хоче змінювати радянську назву

Львів — Червоноград — Львів

«На заставі!» — гукає жінка водієві маршрутки Львів — Червоноград. Навколо — промисловий пейзаж, попереду — гігантська скульптура шахтаря з написом «Червоноград» і велетенське рондо — ніякої «застави» не видно. Їдемо далі в місто. Багатоповерхівки, широкі вулиці — типове радянське планування. Пізніше, уже в розмові із завідувачкою Червоноградської філії Львівського музею історії релігії Галиною Гриник, я зрозуміла походження назви тієї зупинки й району міста. І воно говорить про місто й дискусії навколо його назви більше, ніж будь-що інше.

Кордон

Рейсовий транспорт, що прямує до Червонограда — великого індустріального центру за 70 км від Львова, — курсує до «нового» міста. Його історія починається 1951 року. Саме тоді між Польською Народною Республікою та Радянським Союзом було підписано й ратифіковано договір про обмін «частинами державних територій» площею 480 км². Згідно з ним,  Польща отримала частину на той час Дрогобицької області — бойківські історичні терени з виснаженими покладами нафти, а СРСР — частину Люблінського воєводства з містами Угнів, Белз, Кристинопіль, де радянці збиралися розвивати вугільну промисловість.

Читайте також: «Ми віримо в Бога, а все інше — аудит». Як німці допомагають українцям пережити воєнне лихоліття

Власне, одна з двох доріг, що виходять від рондо з «шахтарем», веде до Кристинополя — «старого міста». В Указі Президії Верховної Ради Української РСР про створення Забузького районі в складі Львівської області, копію якої мені показує Галина Гриник, поруч із містом Червоноград у дужках вказано «Кристинопіль», тож, «засновуючи» нове місто, радянці добре знали, на чиїх руїнах. Нині суперечка саме про повернення старої назви чи бодай відмову від радянської породила дискусії, які вже вийшли далеко за межі самого Червонограда чи Львівщини, однак досвід каже, що це часта доля міст і містечок прикордоння.

Коли йдеш дорогою в старе місто, впадає в очі пофарбований у синьо-жовтні кольори міст над річкою Солокія — притокою Західного Бугу, яка вливається в нього якраз неподалік Кристинополя. Міст має давню історію — вочевидь, побудований у міжвоєнний період, бо на фотографіях часів Другої світової на ньому видніється відсувна огорожа з колючого дроту з написом «Grenze» (нім. — «Кордон»).

«По цій річці йшов кордон з 1939-го по 1951 рік (крім 1941-45 рр.). Це так звана лінія Ріббентропа — Молотова. Кристинопіль уже у вересні 1939 року був окупований німцями», — пояснює Галина Гриник.  Коли на ранок 22 червня 1941 року розпочалася операція «Барбаросса», німці під звуки артилерійського вогню, зокрема, переходили радянський «кордон» і через цей міст. Далі за ним, якраз поруч із «шахтарем», або ж за офіційними радянськими канонами — скульптурною композицією «Гімн Праці», розташовувалася радянська прикордонна застава. Саме вона дала назву тому району міста.

Місто — Червоноград

«Коли я став головою виконкому Червоноградської міської ради 1990 року, то побачив, що в мене в кабінеті зберігся від попередників екземпляр газети “Шахтар Червонограда”, присвячений 10-річчю створення міста, тобто випуск 1961 року. Там була колосальна фраза, яка мені врізалася в пам’ять: “З метою створення на території Західної України пролетаріату як класу ЦК КПРС, ВЦРПС і Рада міністрів СССР прийняли рішення про відкриття Львівсько-Волинського вугільного басейну”. Тобто вугільний басейн відкривався не з метою економічного розвитку чи видобутку вугілля, а з метою створення пролетаріату як класу», — розповідає Мирослав Сеник, перший мер міста часів незалежності, який розпочав свою каденцію ще за часів СРСР, а пізніше — голова Львівської обласної ради.

Нині пан Мирослав — радник ректора Українського католицького університету, але він тримає звʼязок із містом, яке під його керівництвом пережило один зі своїх найбільш турбулентних, але сповнених позитивних змін історичних періодів.

«Це було вперше в Радянському Союзі. 1 серпня 1990 року ми зняли памʼятник Лєніну. 2 серпня це зробили в Тбілісі», — пригадує Мирослав Сеник.

Нині на площі, де стояв Лєнін, височіє високий деревʼяний хрест, а навпроти, з іншого боку площі, — памʼятник Тарасові Шевченку й торговий центр «Кристинопіль» — нагадування про стару назву та давню історію міста. На площі ж між хрестом і Шевченком — десятки портретів в основному молодих хлопців — інше болюче нагадування про війну. До портретів підходять люди, літня пара довго вдивляється в обличчя одного з полеглих героїв — Андрій Семчук, через кілька днів йому мало б виповнитися 35.

Важко повірити, що лєнінопад розпочався в місті, яке прагне зберегти свою таку радянську назву. Хоча це не єдина така назва на Львівщині. Окрім Червонограда, обов’язковими до перейменування, відповідно до рекомендацій Національної комісії зі стандартів державної мови, є ще два населені пункти на Львівщині: Червоне й Переможне. Галина Гриник пригадує, що після 24 лютого, коли на Львівщину почали прибувати переселенці, вона не раз мала від них запитання, як ця назва збереглася в області, яку вони вважали такою патріотичною.

Читайте також: Відновили школу, амбулаторію та постачання питної води. Шлях Киїнської громади до відновлення

Однак дискусії довкола неї розпочалися ще з перших років незалежності. У випуску місцевої газети за 5 вересня 1992 року шахтар Великомостівської шахти Роман Попірковський закликає містян облишити суперечки, які зʼявилися, «незважаючи на величезну кількість проблем, які стоять перед містом». На його думку, назва Червоноград цілком прийнятна, оскільки він лежить на землях історичної Червоної Русі, тож можна її аргументувати спадкоємністю від Червень-города. Такі думки лунають і сьогодні. Щоб якось спростити цей процес під час виборів мера 1994 року, червоноградці взяли участь в опитуванні щодо назви міста, де, за словами Мирослава Сеника, з невеликою перевагою, але все ж більшість підтримала повернення до історичної назви — Кристинопіль, але врешті її таки не змінили. Чому? На це ніхто серед тих, з ким мені вдалося поговорити, відповіді не має. Друга спроба змінити назву міста була вже на початку війни, 2016 року, але й тоді цей процес не отримав логічного завершення. Нині знову доводиться повертатися до дискусії, яку не вдалося довести до логічного завершення 30 років тому. «Дехто аргументує нині, що, оскільки Лєнін першим упав у Червонограді, місто має зберегти свою назву», — пояснює мені Галина Гриник думки прихильників збереження радянської назви. Вона ж, як історикиня, вболіває за історичну назву — Кристинопіль. «1990 року Червоноград разом з містами-супутниками Гірником і Соснівкою налічував 92,5 тис. жителів. Тож це не був природний приріст. Люди зʼїжджалися з різних сторін. І населення було дуже строкате», — пояснює Мирослав Сеник. Він також каже, що для нього очевидно: «Назва Червоноград не має права на існування з будь-якого погляду». Нині вона вже обовʼязкова до зміни. Утім, на яку?

Місто — Кристинопіль

Історія Кристинополя тягнеться із XVII століття. Польський шляхтич Фелікс-Казимир Потоцький заснував його на честь своєї дружини Христини з роду Любомирських. Тож в українських текстах початку XX століття можна зустріти назву міста в українській транслітерації — Христинопіль. «Якщо досліджувати рід, то бабусею Христини була Софія Острозька», — каже Галина Гриник. Тож місто, завдяки давньому українському роду, з якого походила Христина Потоцька, вже від початку певним чином поєднувало історію двох країн. Завдяки давньому монастирю отців Василіян, місто є важливим духовним центром. Митрополит Андрей Шептицький саме тут 1892 року складав вічні обітниці. Він бував у місті неодноразово. Тож дехто нині пропонує назвати місто на його честь. Однак є інша історія міста, про яку нині згадують менше.

Важко повірити, що лєнінопад розпочався в місті, яке прагне зберегти свою таку радянську назву. Хоча це не єдина така назва на Львівщині. Окрім Червонограда, обов’язковими до перейменування, відповідно до рекомендацій Національної комісії зі стандартів державної мови, є ще два населені пункти на Львівщині: Червоне й Переможне.

«Коли німці прийшли на цю польську територію 1939 року, Кристинопіль був на 70 % єврейським містечком, як і інші невеликі міста Галичини», — розповідає Галина Гриник. Частина з них покинула місто ще в міжвоєнний період, вирушивши до Палестини, частина перебралася на радянську територію перед приходом німців 1939 року, а інша частина вже, коли вони у 1939 році зайшли місто і почали його палити. Єврейська історія міста майже стерта, про неї можна зрозуміти лише з артефактів у музеї, яким керує історикиня. Музей, до речі, розташований у частині замку Потоцьких, якій вдалося вціліти крізь століття турбулентностей. Натомість на вулиці, що веде до замку-музею, збереглися вивіски ще радянської назви — вул. Пушкіна. «Нині це вже Музейна, — каже Галина Гриник, коли я зауважую це. — Ми змінили цю назву торік».

Переселення із цих територій, яке відбувалося як по закінченню Другої світової війни, так і вже після 1951 року, додає гірких спогадів. 1946 року українців із сіл навколо Кристинополя переселяли до сусідніх областей. 1951 року вже польське населення Кристинополя переселялося на територію Польщі, в основному на терени, які ПНР отримала в обмін від СРСР — частину на той час Дрогобицької області, але й у так звані Ziemie Odzyskane, або повернені землі — історичні польські терени, які в часи Другої світової належали Третьому Рейху й повернулися до складу Польщі по війні. Однак аби поляки змогли переселитися у ті землі, які отримала ПНР, бойків із тодішньої Дрогобицької області переселяли в донецькі степи. Історію сіл Званівка, Лісковате та Роздолівка в Донецькій області, де такі переселенці із села Лісковате тоді ще Дрогобицькій області не лише вижили, а й зберегли свою ідентичність, розповідає Катерина Зарембо у своїй книжці «Схід українського сонця».

Читайте також: Євген Дикий: «Вийти з лав ЗСУ можна через цвинтар або інвалідність. Мусимо це виправити»

Натомість у Червонограді радянська влада намагалася формувати осердя радянської ідентичності на західних теренах. Про це комуністичні лідери не цуралися говорити відкрито: «В цей день ми підводимо підсумки того як будували західноукраїнську кочегарку і нове соціалістичне місто над Бугом, яке стало форпостом радянського способу життя на західних рубежах Країни Рад», — пише в присвяченій 25-річчю Червонограда статті тодішній перший секретар міськкому КПУ В. Марченко. Однак чи вдалося цього досягти?

Шахтарі

«Зобовʼязати Червоноградський міськвиконком до 18.07.90 демонтувати памʼятники Леніну і Марксу», — читаю в пʼятому пункті вимог трудящих м. Червонограда до міськвиконкому 2 липня 1990 року. Вимоги були за підписом голови страйкового комітету міста — Сергія Бесаги, голови місцевої профспілки працівників вугільної галузі. У 1990-х червоноградські шахтарі були серед рушіїв епохальних змін, хоча вирішальним стало те, що на перших демократичних виборах 1990 року тут перемогли рухівці.

Нині велика кількість шахтарів міста на війні. Рівень мобілізації серед гірників дуже високий. За словами мера міста Андрія Залівського, з 6,5 тис. шахтарів 1,5 тис. воюють. Через це профспілки вже тривалий час гостро ставлять проблему нестачі кадрів на місцевих шахтах, але й постійно долучаються до збору коштів і волонтерської підтримки колег на фронті та їхніх сімей у громаді.

Окрім шахт Павлоградвугілля, шахти Львівської та Волинської областей єдині, що нині забезпечують Україну власним вугіллям. Водночас рух України до ЄС і зміни, яких він вимагає, означає закриття всіх вугільних підприємств до 2037 року.

Цей процес уже частково триває в громаді. Ще торік уряд схвалив пропозицію Міністерства енергетики про закриття шахти «Великомостівська». Загалом ліквідація шахти триватиме близько двох років. «Ми не проти закриття шахт, але спершу потрібно створити нові робочі місця», — каже голова профспілки шахти «Степова» Василь Семканич. Такі проєкти вже є, утім, поки що проєкти, а не реальні робочі місця.

Зокрема, місто розробило проєкт індустріального парку для залучення інвесторів, а також Червоноград вибрали пілотним містом для реалізації фінансованого німецьким урядом проєкту з підтримки структурних змін у вугільних регіонах України. Німецьке товариство міжнародного співробітництва з 2021 року (GIZ) працює з місцевою владою над упровадженням інноваційного хаба. Тож на місто чекають неуникні зміни, не лише в назві. Видається навіть символічним, що місто, сподіваємося, врешті попрощається з радянською назвою, попрощавшись так само з радянським спадком.