Але більше йому дісталося від місцевих пенсіонерок, яким це гасло здавалося геть нелогічним, попри всі очевидні докази. Тоді все минулось, і цю пригоду нині він згадує з усмішкою, особливо порівняно з тим, що відбувалося далі в житті — його, міста, країни…
«Я разом із батьком був у Києві під час Помаранчевої революції, бо відчувалося, що це дуже важлива подія. Ми жили в наметах, спілкувалися з людьми. І ті враження дуже вплинули на мене. Взагалі в нашій родині це було не першим спротивом: пам’ятаю, як на початку незалежності ми з батьком малювали за допомогою трафаретів плакати «Не вірте комуністам, вони вас обманюють!», щоб потім розвішувати їх по всіх містах на півночі Донеччини. А на останній Майдан я не поїхав, але там був мій брат, якому разом із пастором довелося служити в медкорпусі й виносити та відспівувати загиблих. Але відчув усе протистояння на наших, краматорських українських мітингах, так званих Краммайданах, яких, до речі, було у 2014-му багато», — розповідає Дмитро, намагаючись віднайти той самий початок, про який зазвичай запитують журналісти.
Читайте також: Брауні та позитивна дискримінація
Але, як це часто буває, розповідь забігає далеко, власна історія перемежовується з думками про болючі питання сьогодення, але все одно випливає в точці «Ч», яка для більшості мешканців Донеччини та Луганщини починається тієї весни, яку потім, засипаючи прокльонами, почнуть називати «русской». «Тоді вже розумів важливість фіксування та передачі певної інформації. Так і вийшло: весь час, доки Краматорськ був під окупацією, ми не тільки малювали патріотичні графіті, а й збирали різні факти, дані, які потім оперативно повідомляли спеціальним людям. Також купували й передавали допомогу військовим, які боронили місцевий аеродром і потім стояли на Карачуні. Навіть зараз не можна багато про що казати, але хочу запевнити: таких людей, які одразу почали свою боротьбу, тут було багато», — каже Дмитро. Зізнається, що навіть вів щоденник в окупації. Але потім знищив, бо не хотів навіть згадувати про ті дні.
Про нинішню війну він залишив інший спогад: попри те що працював на радіо, відомим його зробило кіно. Якось колеги з іншого регіону знімали сюжет про декомунізацію на Сході, тоді до слова припала історія з написом на пам’ятнику Лєніну. Під час інтерв’ю Дмитро домовився поїхати з ними на передову, де відзняв унікальні кадри, які потім доповнювались історіями з інших поїздок та зустрічей і несподівано для автора перетворилися на документальний фільм «Північ АТО». Продюсер американського режисера українського походження Дем’яна Колодія, який привіз до Краматорська стрічку «Воля або смерть», подивившись матеріал, запропонував Дмитрові зробити невеличкий документальний фільм, щоб його можна було показувати й у Канаді чи Америці. Тому «Північ АТО» вийшла одразу з англомовними титрами. Упізнавані та яскраві картинки з блокпостів і зруйнованих населених пунктів перших років війни відтворюють атмосферу напруження й страху, але відверті розмови з військовими роблять фільм світлим і чесним.
Читайте також: Діти в окремому світі
Дмитро зізнається, що ця стрічка — певна журналістська удача, бо тепер військові вже рідко бувають аж такими відвертими з журналістами: хтось обпікся неякісним спілкуванням, хтось боїться реакції керівництва. Та й сама військова система стала закритішою, уникає відвертих розмов, заміняючи їх правильними тезами від прес-офіцерів. «А тоді відчувалося величезне емоційне піднесення, особливо серед тих, хто пішов добровільно захищати Україну. Хлопці із самої передової, звідки можна побачити ворожі ВОПи в Кримському чи будівлю Донецького аеропорту, розповідали щиро, чесно, від душі про важливі, гострі, болючі теми. І начебто для тих, хто волав «то вбивці та злочинці прийшли вбивати мешканців Донбасу», вони як на долоні: один каже, що педагог-історик, інший розповідає, як на останньому курсі консерваторії вивчав військову справу, а ще один узагалі про філософію війни міркує», — розповідає чоловік.
Окрім іноземних глядачів стрічку подивилися мешканці багатьох населених пунктів Донеччини. Покази відбувалися в навчальних закладах Слов’янська та Краматорська й без жодного примусу збирали великі зали. Хоча Дмитро зізнається, що серед учителів та учнів були й ті, хто не хотів дивитися цей фільм, бо він суперечив їхнім ідеологічним переконанням. А потім майже за принципом сарафанного радіо на зустріч із автором та перегляд збирались аудиторії у великих і малих містах по всій Україні. Якось фільм потрапив на спільний показ із роботою метра Іллєнка. А одного разу про показ серед колег попросив навіть депутат Верховної Ради. І вже після такого турне Україною «Північ АТО» потрапила в інтернет, де сьогодні має доволі велику аудиторію й залишається одним зі щирих свідчень про ті часи, що вже стали історією.
Читайте також: Тренер із лицарського клубу
«Думаю, з багатьох цих подій логічно виходить, що зараз я перебуваю в лавах ЗСУ. Вже підвищив своє офіцерське звання й поки що не знаю, як надовго ця сторінка мого життя. У військкоматі спочатку здивувалися такому рішенню, бо ж я в анкеті написав, що маю стосунок до релігії гаудія-вайшнавізм, або кришнаїт, що звичніше. Але це не заважає мені тримати зброю в руках, щоб боронити рідну землю від загарбників. Хіба що відчуваю незручність із їжею і сподіваюся, що в нас, як у багатьох арміях світу, скоро теж буде окреме меню для вегетаріанців. Бо, якщо чесно, сьогодні на службі можна зустріти людей різних національностей, релігій і переконань. Із Закарпаття чи Донбасу, з Дніпра чи Рівного. Тому що головне не в тому, що різне, а в тому, що єднає нас і робить сильними».