А ще ж до цього можна додати інші 116 національностей, зафіксованих останнім українським переписом населення 2001 року і представлених як численними діаспорами, так і окремими особами. Таке розмаїття (хоча із плином часу його склад змінювався) було притаманне півострову здавна.
Кримські татари vs «усі інші»
Сьогодні багатьох цікавить питання: як сприймають останні кримські події різні етнічні спільноти півострова?
Прийнято вважати, що відмінність у ставленні відповідає етнічному поділу кримського населення: росіяни – «за», українці та кримські татари – «проти». В реальності все складніше. Прокремлівський табір та російська адміністрація просто-таки рясніють питомо українськими прізвищами. Можна спостерігати й палкий ентузіазм у пристосуванні та самопросуванні до влади РФ серед певної частини кримських татар. Водночас бачимо справжній «інтернаціонал» поміж кримських «політичних українців» – тієї меншості кримчан, що відстоює свою належність до багатонаціонального народу України.
Утім, якщо рахувати «великими числами», то розподіл думок і справді розмежовує дві великі спільноти. По один бік перебуває очевидна більшість кримських татар (разом із не надто численною – чи надто добре законспірованою? – групою «політичних українців»). А по другий стоять… ні, не росіяни. По другий – усі інші. Вони включають і росіян, і антиукраїнськи настроєних етнічних українців, і решту народів Криму (нагадаю: ми оперуємо лише «великими числами», а винятки із правила є всюди й завжди).
Логічно очікувати, що строкатий етнічний склад населення мусив би зумовлювати ширшу палітру думок, ніж отой примітивний поділ на «татар» і «нетатар». То чому ж більшість «усіх інших» асоціює себе саме з російськими інтересами? Чому етнічне багатство Криму в цьому сенсі знівельоване до «татар» та «інших»?
Це питання має свою історію. І, звісно, свою відповідь.
«Дорогі гості» й «небажані тубільці»
Захопивши Кримське ханство у 1783-му, Росія прийняла під свій прапор фактично моноетнічну країну, населену майже суцільно кримськими татарами. Однонаціональність є незвичним і протиприродним станом для Криму, і до її виникнення спричинилася та ж таки Росія. Бо ще до захоплення краю, в 1778–1779 роках (тобто не встигнувши його анексувати, але вже окупувавши), російське командування в «добровільно-примусовому порядку» виселило звідти до приазовських степів усіх християн: понад 30 тис. греків та вірменів.
Мета цієї акції – це досі загадка для істориків. Вона бачилася тим дивовижнішою, що захоплення Криму було лише частиною ширшого російського прожекту «відновлення Візантії». Згадками про цю фантазію лишилися назви перейменованих на псевдокласичний кшталт кримських міст (Севастополь, Сімферополь, Євпаторія, Феодосія), тоді як реальні, живі носії візантійської культури потягнулися з рідних гір до пустельних степів, умираючи в дорозі тисячами. Інколи доходило навіть до віровідступництва, аби лише записатися вже не «греками», а «татарами» й не покидати домівок.
Вичистивши півострів від християн (крок, на який не наважувався жоден правитель майже за півтисячі років мусульманської влади в Криму), колоніальна адміністрація взялася за кримських татар. Кримців, що не залишили регіону під час російського вторгнення та супутньої громадянської війни, вичавлювали, позбавляючи їх землі. До 1793 року Крим утратив до половини свого колишнього населення.
На межі XVIII й XIX століть на «освоєння» краю радо рушили багацько представників російської верхівки – тим паче імператриця заохочувала це щедрою роздачею ласих земель. Витіснення кримських татар виправдовували твердженням, нібито вони нездатні належним чином розпоряджатися власною землею. Типовий для тих часів погляд висловлює суддя Павєл Сумароков (до речі, автор одного з найкращих ранніх російських описів Криму): «Главнейшим бы благом было для Тавриды, когда бы татары совсем оную оставили… Освобожденная через сие от ига татарского счастливая полоса представит тогда разные приманчивости обитающим в Анатолии армянам и рассеянным по островам грекам».
Думка про те, що місце кримських татар мусять зайняти «вдатніші» й «працелюбніші» народи, стала загальноприйнятою. І її втілення на практиці не забарилося.
Виселивши кримських греків та вірменів, Росія почала заселяти Крим знову-таки греками, але іншими. Попереднє «грецьке» населення півострова мало характер не стільки еллінської діаспори, скільки об’єднаного грецьким православ’ям конгломерату нащадків давніх народів Криму різних часів: таврів, скіфів, готів, аланів, кипчаків та ін.
У цьому сенсі «кримські греки» були єдинокровними братами кримських татар, значна частина яких походила від тих самих предків. На зміну цим невойовничим автохтонам Криму, що пам’ятали ханську терпимість щодо них, Росія запросила на півострів греків з островів Егейського архіпелагу – «арнаутів». На відміну від своїх кримських одноплемінців ті були загартовані в повстаннях проти османів і росіяни використовували їх як воєнних поселенців, що мусили наглядати за «підозрілим» кримськотатарським населенням.
Слідом за греками-архіпелажцями Росія відкрила ворота до Криму багатотисячним хвилям нових переселенців: росіян та українців, болгар, сербів, німців, чехів, естонців. Ці люди мали перетворити Крим на джерело доходу й центр торгівлі – те, чим його, на думку Петербурга, нездатні були зробити кримці. Російський уряд заохочував іноземців до переселення різними привілеями, а головне – щедрими земельними наділами. Вільної землі на півострові було багато: адже одночасно з напливом приїжджих тривало витіснення кримських татар. Особливого масштабу воно набуло після Кримської війни 1853–1856 років, коли перебування в регіоні військ антиросійської коаліції дало Петербургові зручний (але безпідставний) привід звинуватити кримців у масовому пособництві ворогові. Наслідком цього стала еміграція ще до півтораста тисяч кримських татар – так цей етнос вперше став національною меншиною на півострові.
Для описання взаємин переважної частини поселенців зі старожилами найбільш вдалим буде, певно, термін «сегрегація». Прибульці, відірвані від батьківщини, жили відокремленими й доволі замкненими громадами. Класу поміщиків-латифундистів вони не сформували: одні залишалися заможними селянами (німці), другі (як усі серби та певна частина болгар), не призвичаївшись до нового краю, поверталися до рідних країв. Утім, попри невелику дистанцію на соціальних щаблях, різниця в становищі новопоселенців та кримців була разючою: перші були бажаними гостями в Криму, тоді як других уряд примушував до еміграції.
Серед кримських старожилів, що пам’ятали ханські часи, слід згадати ще дві малі народності: кримчаків та караїмів. Перші, будучи нащадками середньовічних євреїв Криму, зазнали типових обмежень, що їх російські закони накладали на юдеїв. Водночас караїмське духовенство наполягало, що їхній народ походить від тих юдеїв, які нібито переселились у Крим іще до Різдва Христового, а отже, не відповідають за розп’яття Спасителя. Бозна, чи повірив їм цар, але караїми таки дістали низку нечуваних для російського юдейства привілеїв. Незмінно проявляючи до російського уряду підкреслену лояльність, вони зуміли зберегти свою традиційну суспільну нішу фінансистів-кредиторів та великих торгівців.
Тактику беззастережної лояльності використовували й представники кримськотатарського дворянства, точніше тих його залишків, що врятували свій статус, співпрацюючи з колоніальною владою. Російські маніфести про приєднання Криму містили гарантії збереження всіх «природних прав» нових підданих – і, треба сказати, стосовно верхівки, що скорилася, цих гарантій було дотримано. Кримськотатарські дворяни легко влилися до нобілітету Росії (котра здавна мала великий досвід інтеграції «тубільних князьків») і через це опинилися на протилежному боці тієї етносоціальної прірви, що відділила їх від співвітчизників.
Коренізація, окупація й депортація
Не новина, що революційні події 1917–1920 років змінили дуже багато. В цьому полум’ї згоріла панівна верства всіх етнічних спільнот півострова разом із задумом скликати Установчі збори, на яких делегати від усіх народностей Криму разом визначили б долю свого краю… Надалі історія розгорталася за сценарієм, відомим і в України: пропагандистська гра в «коренізацію», коли Кримська АСРР набула виразних рис кримськотатарської національної автономії.
Червоні небезпідставно вважали кримських татар найбільш пригнобленою царатом меншиною на півострові. Ставлення до інших народностей було стриманішим, адже переважна частина греків та вірменів потрапляли до класу «дрібної буржуазії», а німці були класичним прикладом «куркульства». Сміливим експериментом у «вивільненні» народів із «буржуазних пут» стало створення в Криму єврейських колгоспів, ба навіть цілого сільськогосподарського району для представників цієї національності. Кінець політики «коренізації» також був типовим: звинувачення «націонал-більшовиків» у «буржуазному націоналізмі» та розстріл.
Гітлерівці, заволодівши Кримом, почали з того самого, що й більшовики: загравання з етнічними спільнотами, імітації створення органів національного самоврядування. Але були й відмінності, наприклад масові страти юдеїв, якими були майже винищені кримчаки. Нацистська довготермінова програма передбачала повне знелюднення Криму, заселення його тирольськими німцями та включення (на відміну від інших окупованих територій) до складу власне Німеччини. На щастя, цей задум реалізувати не встигли. Але після поразки Рейху розпочалася нова хвиля расових експериментів: натепер радянських.
Читайте також: Кримський якір
У травні 1944-го з півострова було цілком депортовано весь кримськотатарський народ, а кількома тижнями пізніше – й місцеві діаспори болгар, вірменів та греків (німців виселили ще до початку окупації, влітку 1941 року).
Аналіз причин депортації є темою для окремих великих дискусій. Зазначимо лишень, що вона ґрунтувалася винятково на расових, а не політичних чи класових принципах. Адже від неї не рятували ні заслуги, ані лояльність: на заслання відправили і фронтовиків, і партійних функціонерів.
Наприкінці 1950-х років до Криму було дозволено повернутися болгарам, вірменам та грекам. На десятиліття пізніше «вольную» отримали німці. Кримських татар ці послаблення не стосувалися. Апеляції комуністів – вихідців із цього народу до «принципів лєнінської національної політики» мали наслідком лише урядове скасування «огульних звинувачень у пособництві окупантам», але не дозвіл повернутися. Здійснивши давню мрію царату про очищення Криму від кримців, Москва не квапилася відмовлятися від досягнутого. Так народи, що ділили горе депортації, були знову поставлені в нерівне становище з «помилуванням» для одних і продовженням беззаконня супроти інших.
Divide et impera
Під час Перебудови Москві таки довелося погодитися на повернення кримських татар. Але вимоги репатріантів не вичерпувалися самим переїздом. Стикаючись на батьківщині зі штучними перепонами стосовно вибору місця проживання, працевлаштування тощо, кримці вимагали статусу не напівлегальних мігрантів, а корінного народу Криму (на що, зауважимо, мали цілковиті підстави як етнос, що склався виключно на території Криму й не є діаспорою жодного з тих, що живуть на материку). Ці вимоги передбачали державні гарантії відновлення прав народу, його присутності в місцевій владі й захисту мовної та культурної спадщини. Найкращим форматом, у якому ці гарантії могли бути забезпечені, кримські татари вважали і вважають кримськотатарську національну автономію у складі України.
Такі вимоги обурили пострадянську номенклатурно-кланову верхівку Криму, що після падіння СРСР вже почала була вибудовувати зручну для себе структуру місцевого політикуму. Типовим контраргументом на вимоги кримськотатарського національного руху стала відповідь: «Ви у Криму не самі». За цією логікою сама етнічна різноманітність кримського суспільства виключала можливість відновлення тут кримськотатарської національної автономії. Категоричне заперечення статусу кримських татар як корінного народу півострова стало аксіомою державної політики в царині міжнаціональних відносин як у Сімферополі, так і, на жаль, у Києві. На підтримку своєї позиції влада активно залучала інші етнічні спільноти краю, намагаючись штучно протиставити, з одного боку, кримських татар, а з другого – весь «кримських етносів букет», демагогічно наголошуючи, що жодна із сотні кримських народностей не є вищою за інші.
Читайте також: Кримські хроніки Михайла Коцюбинського
Неприйнятність поділу на «вищих» і «нижчих» не викликає сумніву (кримці ніколи й не ставили питання таким чином). Але ж і національна державність (зокрема, у формі автономії) є питанням не «расової вищості» й навіть не переваг за етнічним принципом, а лише політичного визнання того факту, що на будь-якій території існують корінні та некорінні народи. Ця природна даність жодним чином не обмежує прав і свобод громадян будь-яких національностей, але вимагає певних перемін у політичному устрої влади. Перемін, котрі стали б кінцем панування кримської «еліти».
Треба визнати, що останній значною мірою вдалося досягти своєї мети. Вона зуміла переконати решту національних спільнот, що декларування кримськими татарами свого статусу корінного народу загрожує правам усіх інших етнічних груп. Поділові сприяло й те, що майже всі національно-культурні товариства Криму, залежні від державних фінансових субвенцій, із незмінною лояльністю підтримували регіональну владу. Кримськотатарський національний рух відрізнявся від них чисельністю й організованістю, незалежністю від держави, а головне – метою, що йшла набагато далі суто «етнографічних» зацікавлень. Постійно перебуваючи в опозиції до місцевої влади, рух кримських татар вважався провідником «українських інтересів» на півострові. Таким його визнають і досі, з усіма небезпечними наслідками, що випливають із цього в нових російських реаліях…
Отже, метод, завдяки якому владі вдалося розвести етнічні спільноти Криму по різні боки ідеологічних барикад, є простим і старим як світ: поділяй і владарюй. І задіяно цей метод, як бачимо, вже дуже давно.
Поставити підданих у виразно нерівні умови й штучно підживлювати конфлікт інтересів між ними – це найкращий спосіб запобігти виникненню єдиного фронту невдоволених, від об’єднаних зусиль котрого маніпуляторам довелося б утікати на смітник історії.