Однією з найдражливіших міжнародних проблем нинішньої Європи є державна належність Криму. Свого часу актуальними були претензії польських ура-патріотів на «Львівнаш», німецьких на «Гданськнаш» та «Калінінграднаш», але вони відійшли в минуле й, за винятком хіба що останнього, більше не з’являться на порядку денному.
Натомість анексія Росією Кримського півострова породила велетенську хвилю політичних і навколоісторичних дебатів, аргументація учасників яких здатна заплутати навіть підготовленого дослідника. Чимало американських та європейських видань рясніють статтями з «поясненнями», чий усе-таки Крим і чи варто вважати захоплення території сусіда «поновленням історичної справедливості». Якщо не буде поступового та ґрунтовного розбору всіх «за» і «проти», на розуміння західних суспільств сподіватися марно. Зі сторонами конфлікту начебто все чітко: «Крим український», бо це патріотично й за законом; «Крим російський», бо «ґород русской слави» плюс стаття КК РФ за заклики до сепаратизму. Але поставмо себе на місце європейського обивателя і спробуймо осмислити sine ira et studio, як і, головне, навіщо 1954 року Крим був переданий Росією Україні.
Хвилинка лікнепу
Упродовж кількох тисячоліть Крим населяли представники сотень народів: від кіммерійців до кримчаків; його територію контролювали десятки імперій: від Римської до Османської, а російський орел запанував у кримському небі лише 1783 року. Під час революції 1917–1920-го тут змінилося кілька місцевих та окупаційних урядів, але правом самостійно обирати собі долю півострів тішився недовго.
Крим був остаточно завойований більшовиками в листопаді 1920 року й увійшов до складу Росії як звичайна губернія. 18 жовтня 1921-го в руслі розпочатої тоді політики коренізації (на півострові – «кримсько-татаризації»), а також задля пропаганди радянського ладу серед «трудящих мусульманського Сходу» губернію перетворили на Кримську Автономну Соціалістичну Радянську Республіку. 1946 року півострів став звичайною областю в складі РРФСР, а в 1954-му його передали Україні. 20 січня 1991-го там відбувся перший в СРСР референдум, згідно з результатами якого 12 лютого автономію було відновлено.
Історія боротьби Сімферополя з Києвом за статус Криму у 1991–1998 роках надзвичайно цікава, проте лежить за межами нашої головної теми. Тож ми лише зазначимо, що теза про «нелегітимну передачу Криму Україні» відігравала важливу роль як у претензіях сепаратистів на суверенний статус, так і в діях їхніх покровителів із Москви. Описати в одній статті всі pro et contra передачі півострова навряд чи можливо, але розглянути головні проблеми цього процесу цілком реально.
Як: за законом чи за справедливістю
Відомо: де два юристи, там три думки, особливо якщо вони є представниками ворожих країн. Проблеми законності передачі Криму це стосується повною мірою. Умовні «росіяни» наполягають на тому, що змінювати кордони РРФСР президія Верховної ради республіки своєю постановою від 5 лютого 1954 року не могла, позаяк цього права не було в переліку її повноважень, визначених 33-ю статтею місцевої Конституції. Так само кордони СРСР за його Основним законом мала право змінювати лише Верховна рада, а не її президія, котра зробила це указом від 19 лютого (ст. 14 і 31). Тому юридичні підвалини передачі Криму є щонайменше сумнівними, а то й незаконними взагалі.
«Українці» відповідають на це, що зміна підпорядкування півострова була закріплена законом СРСР, ухваленим 26 квітня Верховною Радою, а оскільки він має вищу силу, ніж указ, то й передачу Криму було легітимізовано. І навіть якщо порушення процедури президією ВР СРСР створило юридичний казус (легітимним законом затвердили нелегітимний указ), то подальший конституційний процес зняв усі можливі суперечності.
По-перше, тим-таки законом 26 квітня ВР СРСР внесла зміни до ст. 22 і 23 чинної на той час Конституції 1936 року, в яких ішлося про територіальний склад РРФСР та УРСР. По-друге, ВР РРФСР змінила 2 червня Конституцію останньої, викресливши Кримську область із її складу. І по-третє, в цілком нових Конституціях СРСР 1977-го та РРФСР і УРСР 1978 років Крим беззастережно було визначено як територію України.
Позаяк Конституція має найвищу юридичну силу, жодні казуси в ній неможливі: решту документів має бути приведено у відповідність до неї. Таким чином, стає безглуздо говорити про нелегітимність процедури передачі Криму. Що закріплене Конституцією, те є абсолютно законним.
Що ж до Севастополя, то ситуація з ним нагадує проблему півострова у мініатюрі. У 1948 році місто було виведене зі складу Кримської області й дістало пряме республіканське підпорядкування. Зазначимо, що його не було згадано в документах стосовно передачі Криму Україні. Отож-бо, як стверджують «росіяни», Севастополь залишився за РРФСР і мусить належати сучасній Росії.
Але відповідь на цей закид буде така сама: хоч і справді не існує жодного окремого нормативного акта про перепідпорядкування Севастополя Києву, згідно із Конституціями РРФСР та УРСР 1978 року місто входить до складу України, а в переліку російських адміністративних одиниць відсутнє. У конституціях записано – справу закрито.
Навіщо: багатошарове питання-цибуля
Величезна кількість міфів та здогадів навколо причини передачі Криму робить проблему… цибулиною: багато шарів, а поки знімеш – розридаєшся. Треба обережно відділяти їх один від одного.
Згори лежить формулювання офіційних документів – постанови президії ВР РРФСР від 5 лютого 1954 року, указу президії ВР СРСР від 19 лютого та закону СРСР від 26 квітня: «…враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки…» Але таке розпливчасте твердження не влаштувало більшості пострадянських дослідників та політиків, відтак розпочався активний пошук справжніх причин, які «влада приховала».
Міф № 1. Це був «царський подарунок» Хрущова, зроблений ним «улюбленій» Україні до 300-річчя Переяславської ради та «возз’єднання». Тут вигадка на вигадці. По-перше, від смерті Сталіна (1953) до розвінчання культу особи (1956) Микита Сергійович не був і не міг бути одноосібним правителем СРСР. Так, він обіймав посаду першого секретаря ЦК Компартії, але формальним провідником Союзу був голова президії Верховної ради Ворошилов, тоді як виконавчу владу очолював голова Ради міністрів Малєнков; обоє належали до старої сталінської гвардії. Зрозуміло, що рішення з’явилося як колегіальне, тож про одноосібний подарунок і мови бути не могло, тим більше версію про «підгін» події під круглу дату не підтверджує жодне архівне джерело.
Міф № 2. За путінською версією від 18 травня 2014 року Хрущов намагався заручитися підтримкою української номенклатури в боротьбі за владу чи загладити провину після своєї участі в масових репресіях. Щодо змагання за найвище крісло – тут усе зрозуміло. Рішення було колективним, тож сподіватися на якусь прихильність товаришів із КП(б)У особисто до себе він не міг. Те саме стосується й репресій: навіть якщо Микиту Сергійовича і тривожила совість, до ХХ з’їзду Країна Рад репресій офіційно не визнавала, тож і вибачатися не було за що.
Міф № 3, господарський. За іронією долі, він надзвичайно подобається українським патріотам. Суть у тому, що Москва таким чином просто скинула на Київ усі клопоти стосовно відбудови Криму, який постраждав під час війни. Але це лише наполовину міф, бо син Хрущова Сергій підтверджував: батько й справді намагавсь упорядкувати оперативне керівництво господарством нижнього Подніпров’я та півострова у межах однієї республіки. Хоча ще за 10 років до початку прокладання Північно-Кримського каналу він був визначений як загальносоюзна «велика будова комунізму», тобто спорудження його вели «всім миром». Очевидно й те, що руїни на півострові уже не було: за 10 повоєнних років більшість об’єктів відбудували або звели з нуля, як-от залізничний вокзал у Сімферополі. І наостанок. «Окремий» тягар на плечі УРСР не лягав, бо вона не мала власного незалежного бюджету, а у випадку додаткових витрат Київ отримував субвенції із загальносоюзної скарбниці. У 1950-му дотації із центру становили тільки 0,6% доходів республіки, а у 1955-му (відразу після передачі Криму) – вже 13,4%, у 22 рази більше! Тож гіперболізувати кримський «тягар» не варто.
Міф № 4, фінансово-конспірологічний. Через інтернет поширено легенду, мовляв, у лютому 1929-го радянська Росія уклала з міжнародною фірмою Agro-Joint контракт на отримання багатомільйонного кредиту під заставу землі в Криму, а 1954-го начебто добігав кінця термін повернення коштів, тож регіон передали Україні, щоб земельні претензії в разі чого висловлювали до неї, а Росія залишалась осторонь. Ані архівних матеріалів, ані свідчень очевидців на підтвердження цієї версії її прихильники не наводять. Натомість густо змішують реальні угоди 1920-х років, єврейські автономні поселення на півострові, плани «Кримської Каліфорнії» і подають це під соусом з імен рокфеллерів та рузвельтів. Одначе ця схема дужче пасує до контрактів бандитських 1990-х, ніж до міждержавних угод. Насправді домовленість 15 січня 1929 року була підписана Agro-Joint із земельним комітетом при ЦВК СРСР, а затверджена 15 лютого загальносоюзною Радою народних комісарів, тож передача Криму Україні не врятувала б Союз від розплати. Втім, хоч як це смішно, в договорі дата «1954» узагалі не фігурує.
Але якщо ні волюнтаризм, ні апаратні інтриги, ні господарство не стали головною причиною передачі Криму Україні, то навіщо взагалі було здійснено цей акт? Відповідь на запитання неможливо знайти лише на вітчизняному матеріалі, потрібно охопити поглядом увесь Союз.
Доктрина анклавів
Чи задумувалися ви, як так вийшло, що у складі Молдавської РСР з’явилося Придністров’я – історично український і цілком «слов’яномовний» регіон? З якою метою Осетію було поділено між РРФСР і Грузинською РСР, навіщо останній передали Абхазію? Чому населений вірменами Нагірний Карабах опинився під управлінням Азербайджану, а етнічно узбецька Ферганська долина – Киргизії? За якими лекалами краяли кордони північнокавказьких та поволзьких республік? Чим пояснити непропорційно велику кількість росіян на півночі Казахстану й у країнах Балтії? За СРСР водилося безліч гріхів, але там нічого не робилося просто так, особливо якщо багаторазово повторювали одне й те саме. І якщо всі національні окраїни насамкінець виявилися поцятковані численними анклавами, що утруднювали стабілізацію політичних кордонів і постійно підігрівали міжетнічну ворожнечу, значить це було комусь потрібно, а кому – відповісти нескладно: наркомові у справах національностей РРФСР, а потім і генсеку ЦК ВКП(б) тов. Сталіну, а відтак його послідовникам.
Почалося все з відомої суперечки між ним та Лєніним восени 1922 року про формат майбутнього Радянського Союзу. Джугашвілі пропонував не панькатись, а включити всі соціалістичні республіки до складу Росії на правах автономій: «Справжнє об’єднання […] в одне господарське ціле з формальним поширенням влади РНК (Ради народних комісарів. – Тут і далі авт.), РПО (Ради праці та оборони) й ВЦВК (Всеросійського центрального виконавчого комітету) РРФСР на РНК, ЦВК та економради незалежних республік, тобто заміна фіктивної незалежності справжньою внутрішньою автономією республік у розумінні мови та культури, юстиції, внутрішніх справ, землеробства тощо», позаяк «молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, вперто приймаючи слова про незалежність за чисту монету» (доповідна записка на ім’я Лєніна).
Ільіч заперечив. Цитуємо його лист до Камєнєва. «У § 1 замість «вступу» до РРФСР сказати: «Формальне об’єднання разом із РРФСР у Союз Рад. Республік Європи і Азії»… ми визнаємо себе рівноправними і з Укр. РСР, і з ін. І разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову федерацію, Союз Рад. Республік Європи і Азії».
У тій суперечці перемогла лєнінська концепція формальної рівноправності (її закріпили в Договорі про створення СРСР 30 грудня 1922 року), але останнім сміявся Сталін. Почавши з небаченої централізації влади та цілковитої підміни державного апарату партійним, «батько народів» закінчив нарізкою кордонів союзних республік (Крим змінив «місце проживання» пізніше, але в контексті тієї самої логіки; також див. нижче про Калінінград) і переселенням цілих народів. Хоча офіційно таких подій не пояснювали й не називали, сьогодні лише сліпий не побачить, що Сталін послідовно виконував давно задуману ним програму, яку доречно назвати доктриною анклавів.
У чому ж суть цієї доктрини? Звернемося до аргументації Сталіна під час дебатів про форму СРСР. Основною загрозою єдності нового Союзу майбутній тиран вважав самостійну зовнішню політику радянських республік, помножену на можливість виходу з більшовицької імперії. Пропонована ним автономізація України, Білорусі та Закавказзя знімала цю проблему з порядку денного, але в умовах формально рівноправної конфедерації довелось іти іншим шляхом. Якщо не можна перешкодити проголошенню республіками незалежності, то потрібно зробити абсолютно неприйнятними збитки від наслідків цього процесу. Як перший запобіжник передбачено було застосовувати загальносоюзний каральний апарат і армію (зрештою, Москва намагалася скористатися ним у Тбілісі 1989 року й Вільнюсі 1991-го), а як другий – зорієнтовані на центр етнічні меншини (на цьому питанні нарком у справах національностей Сталін знався). Саме тому впродовж усього існування СРСР Кремль послідовно включав до складу союзних республік території з «чужим» населенням, а заодно й заохочував активну міграцію росіян на периферії.
Результатом стала ситуація, яку спостерігаємо нині. Проросійські анклави відіграють роль якорів, що утримують нові держави в орбіті впливу РФ: Нарва в Естонії, Придністров’я в Молдові, Крим і Південний Донбас в Україні (Донецьк та Луганськ в УНР були прикордонними містами), а також значні діаспори в Білорусі й Казахстані. Литовській РСР тричі (!!!) пропонували приєднати переважно російськомовну Калінінградську область (1945, 1963 і навіть 1987), але Вільнюс розсудливо відмовлявся, чим порятувався нині від сильного головного болю. «Чужорідні» анклави й з умислом прокреслені кордони на Кавказі та в Середній Азії були покликані породжувати конфлікти, для врегулювання яких місцева влада зверталася б до «старшого брата»: Ферганська долина, Карабах, Абхазія, Осетія. Не явні, але тривалі конфлікти тліють через спірні території між Осетією та Інгушетією і всередині Дагестану, попереду неминучі протистояння в Кабардино-Балкарії та Карачаєво-Черкесії. Не відповідають етнічним ареалам і адміністративні кордони Татарстану та Башкирії. Вміле маніпулювання сторонами цих «керованих конфліктів» посилює Росію як імперію, а факт, що при цьому страждають і власне росіяни, Москву традиційно не турбує.
Сьогодення
У кінцевому підсумку передача Криму Україні була мотивована не якоюсь особливою любов’ю, не боротьбою за владу й не господарськими розрахунками, а давньою стратегією прив’язування союзних республік до Росії «регіонами-якорями». І хоча це жодним чином не скасовує значення давніх історичних зв’язків Криму з Україною, а також єдиної інфраструктури, слід визнати, що Кремль досяг мети. На початку 1990-х півострів регулярно дестабілізував ситуацію в Україні сепаратистськими витівками (то декларацію незалежності проголосить, то час із Москвою синхронізує), потім він постійно підтримував регіоналів та комуністів, а тепер «утік» до чужої держави.
І думати, нібито доктрина анклавів залишилася в минулому разом зі спочилим СРСР, було б наївно. Сьогоднішня РФ із точністю дотримується заповітів тов. Сталіна, підігріваючи сепаратизм усередині сусідніх країн і створюючи сірий пояс нестабільності з невизнаних республік уздовж своїх кордонів, не так зміцнюючи себе, як ослаблюючи сусідів. І намагатися здолати доктрину анклавів атакою в лоб – непрощенна трата часу й сил. Єдиною адекватною відповіддю стало б її використання у власних інтересах, наприклад підтримка антиросійськи настроєних кримчан і донбасівців, а потім (як знати?), можливо, й антиімперського підпілля в самій Росії.