Продовжуємо згадувати Володимира Євгеновича Панченка – літературознавця, критика, письменника, професора Києво-Могилянської академії. 2 вересня йому б виповнилося 68 років. Для Тижня Володимир Панченко дописував майже з часу заснування журналу у 2008 році. Цього разу пропонуємо нашим читачам його статтю, опубліковану у 2014 році.
Влітку 1892-го в житті Михайла Коцюбинського (1864–1913) сталася подія, яка мала довге відлуння: він почав працювати в Одеській філоксерній комісії, створеній урядом для боротьби з брунатно-зеленою тлею, що знищувала виноградники. Мешкав тоді 28-річний Михайло Михайлович у Вінниці; працював переважно домашнім учителем у заможних родинах; у галицьких виданнях тільки-но почали виходити друком його перші оповідання.
Філоксера і Братство тарасівців
Щоб стати співробітником комісії, Коцюбинському знадобилася рекомендація одеського нотаріуса Михайла Комарова. Остаточне ж рішення приймав експерт філоксерної комісії Панас Іванович Погибка. Усе владналося просто: «Він (Погибка. – Ред.) із великою охотою приймає Вас на роботу розпорядчиком при робочих, – «звітував» Комаров Коцюбинському. – […] Погибка, читавши дещо Ваше, дуже інтересується мати Вас за помічника»…
Виявляється, під «дахом» комісії гуртувалися люди близьких поглядів, мало не таємне українське товариство! Михайло Комаров був членом одеської «Громади», бібліографом і фольклористом. Із його донькою Маргаритою приятелювала Леся Українка, яка, приїжджаючи в Одесу на лікування, зупинялася в будинку Комарових. Агроном Погибка у 1870-ті роки брав участь у нелегальному гуртку в Полтаві, був заарештований, якийсь час сидів в одеській в’язниці (й навіть тепер, на початку 1890-х, залишався під недремним наглядом поліції!). А невдовзі (у 1893-му) візьме на себе обов’язки видавця «щоденного науково-популярного ілюстрованого журналу мандрівок, пригод і романів для сімейного читання» «По морю и суше», що фактично став трибуною одеських «громадівців».
Серед співробітників комісії були члени Братства тарасівців, таємної політичної організації, що виникла з ініціативи харківських студентів: у 1891-му на могилі Тараса Шевченка вони присяглися боротися за національні права України. Тарасівці, як засвідчує їхній програмовий виступ «Profession de foi молодих українців» (квітневе число львівського журналу «Правда» за 1893 рік), виступали проти деспотизму й централізму, маючи на меті «дати свому народові волю національну».
«Profession de foi молодих українців» став маніфестом політичного українства, яке дистанціювалося від старого українофільства народницького зразка. Тарасівці декларували єдність «України російської» з «Україною австрійською» і готовність перенести «осередок ваги нашої культурно-політичної справи в Галичину», а пріоритетом у своїй діяльності оголосили «ідею культурно-національного відродження України», обіцяючи зробити із себе «українську інтелігенцію в самому високому розумінню сього слова». Наголос зроблено, зокрема, на потребі розвитку «рідної школи» і поширенні української мови: «Дбаємо про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загальносуспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні. Так кожен з нас, свідомих Українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де його зрозуміють, по-вкраїнському».
Був у деклараціях Братства і соціалістичний компонент: тарасівці мріяли про «лад, у якому немає місця ні панові, ні мужикові, ні визискувачеві, ні визискуваному, а є місце ціловкраїнській (так у документі. – Ред.) національній родині, що складається з рівних поміж себе правом, можливо, однаково забезпеченихнаціонально свідомих братів-працівників». Соціальна справедливість, отже, уявлялася як рівність членів суспільства.
Згідно з уявленнями тарасівців межі українських земель мали визначатися за етнічною ознакою (Лівобережна, Правобережна, Степова України, Кубань і Галичина), права ж українців повинен був забезпечити «федеральний лад в тих державах, з якими з’єднана українська земля».
Читайте також: Український флот і кримське питання у 1917–1918 роках
Фактично у своїх програмових візіях Братство тарасівців зупинилося за крок від ідеї самостійної Української держави.
Ідеологічні основи Братства заклали Іван Липа та Микола Міхновський, добрий знайомий Коцюбинського. Серед активних «братів» були Борис Грінченко, Валер’ян Боржковський, Віталій Боровик, Василь Андрієвський, Мусій Кононенко, Володимир Самійленко, Євген Тимченко… Присягнувши біля могили Шевченка, вони брали на себе обов’язок пропагувати ідеї товариства серед народу. Тим із них, хто працював у філоксерній комісії (Андрієвський, Боржковський, Боровик, Коцюбинський), це було нескладно, адже поруч із ними були молоді селяни з Полтавської губернії, головна робоча сила в комісії, а також розвідувачі виноградників, студенти з Одеси, Києва, Харкова і вчителі народних шкіл, яких цікавила не тільки філоксера.
Розвідувачем був і Михайло Коцюбинський. Протягом двох років він служив під безпосередньою орудою Панаса Погибки в Оргіївському повіті, «де ліси Карпат переходять у степи Бессарабії», а потім перевівся в Ізмаїльський повіт, на Подунав’я, де матеріальні умови для співробітників були вигіднішими.
Коцюбинський їздив від села до села, обстежував плантації виноградників. Один селянин, який працював у його артілі, згадував: «Коли ми вільні були від роботи, то збирались часто гуртом у колибу (хлівець) і там балакали, співали. Найбільше збирались українці. Михайло Михайлович дуже любив пісню, особливо чумацьку, хоч сам співати і не тямив…
А після пісні дає карбованця нам – купуємо вина, варимо кашу і гуляєм. Розпитує Михайло Михайлович за звичаї наші полтавські, за ярмарки, за чумаків і все, все… Читав нам часто лекцію – розказував про хліборобство, як світ збудовано і т. ін. А найбільше говорив за одділення України та щоб президент управляв нашим краєм…»
Зимову пору Коцюбинський проводив у Вінниці, в рідній домівці, де мав можливість узятися за літературні заняття. Так з’явився бессарабський цикл оповідань письменника: «Для загального добра», «Пе-коптьор», «Дорогою ціною». Перше з них читається як сповідь письменника: немає сумніву, що філоксерист Тихович – це «двійник» автора. В оповіданні йдеться про драму молдавських селян (чиї заражені тлею виноградники знищує спеціальна комісія), а водночас і про тяжкі душевні сум’яття самого Тиховича, якого мучить совість. «Мені часто здається філоксерист одним з паразитів на винограді», – напише в одному з листів 1896 року Михайло Коцюбинський, мовби продовжуючи внутрішні монологи свого героя.
«Твій Муся»
Навесні 1895-го Михайло Коцюбинський відкрив для себе Крим, де продовжилася його епопея боротьби з філоксерою. А через кілька місяців на запрошення Василя Андрієвського він уперше приїхав до Чернігова й познайомився там із 32-річною Вірою Іустинівною Дейшею (1863–1921), яка невдовзі стала його дружиною. Родом вона з містечка Ржев Тверської губернії, проте гімназію закінчувала в Чернігові, потім навчалася на Бестужевських курсах у Петербурзі, де її підхопила хвиля народницького руху.
У 1893-му Віру Дейшу арештували й ув’язнили у Варшавській цитаделі. «З підстриженим волоссям (у ті роки це було рідкістю), високого зросту, з квітучим, цікавим обличчям, з рішучими, трохи різкими манерами» – такою запам’яталася вона в 1902 році молодій співробітниці Чернігівського земства Шурочці Аплаксіній (до речі, своїй майбутній суперниці, «дамі серця» Коцюбинського).
Одружилися Михайло Михайлович і Віра Іустинівна в січні 1896-го, якийсь час мешкали у Вінниці, весну ж і літо провели в Криму. А в жовтні Коцюбинський уже засипав дружину листами, надсилаючи їх із Алушти, апотім із села Куру-Узень (нині Сонячногірськ), де працювала та ж таки філоксерна комісія. За місяць до Чернігова полетіли 19 (!) його послань із неодмінним підписом наприкінці: «Твій Муся».
Кримські листи Коцюбинського до дружини мають кілька сюжетів. Передусім інтимний, родинний. Послання, написані на березі моря, містили зливу ласкавих слів із характерними для Михайла Михайловича пестливо-зменшувальною лексикою та вишукано-ніжними звертаннями (просто-таки колекція для закоханих усіх часів: «дитино моя кохана», «лебідочко», «серденятко моє маленьке», «рибочко моя, доленько моя ясна», «серце моє кохане», «моя ти ясочко, моя квіточко наддесенська»).
Читайте також: Кримська війна: 160 років тому
Що ж, екзальтація почуттів, інтимне «вуркотіння», зрозуміле лише двом, – річ природна у спілкуванні закоханих. І не для наших же очей це писалося: «Цілую тебе в оченьки, брівоньки, устоньки та у всі пальчики»; «ти мені потрібна як повітря, як вода»; «давай устоньки, оченьки та бровенята, а ще й третє око»… З тим химерно-підозрілим «третім оком» цнотливі радянські видавці мали мороку, тому відповідні місця суворо купюрувалися!
Турботи уважно-пам’ятливого Михайла Михайловича стосовно побутових, житейських справ, його хвилювання з приводу перебігу вагітності Віри, тривожно-радісне очікування сина, якому ще до народження «придумали» ім’я Юрко («Як там Юрок? Чи вибрикує?»; «напиши мені, чи гарні сорочечки для Юрка»), – це теж психологічні прикмети кримського епістолярію письменника з його дещо «сахариновою» манерою…
Кореспондент із Коцюбинського був надзвичайно акуратний: він щодня писав у різні кінці по два – чотири листи, не дозволяв собі затяжних пауз у заочному спілкуванні з Вірою Іустинівною і від неї вимагав того самого.
Листи з Криму писала щаслива людина: «Тепер би я кожному порадив: не женись, коли хочеш бути егоїстом, коли не хочеш зазнавати великого й солодкого щастя – жити щастям і горем другого, мати приятеля – жінку, сподіватися Юрочка…» (19 жовтня 1896 року).
Другий сюжет громадський. Не забуваймо, що Михайло Михайлович і Віра Іустинівна однодумці, люди широких інтересів. У дружині Коцюбинський волів бачити друга, соратника. Тішився, що вона виступає в галицьких і буковинських часописах із науковими статтями (журнал «Зоря», наприклад, у № 15 за 1896 рік надрукував студію Віри Коцюбинської «Мірмікофільні рослини та мурахи»). У їхніх листах зачіпалися теми політичні, національно-культурні, часто згадувалися прочитані й переглянуті часописи та книжки, висловлювалися оцінки і враження від лектури… За інтенсивністю духовного спілкування саме кримські листи-хроніки Коцюбинського найяскравіші.
Читайте також: Під чужими прапорами
У семитомному радянському виданні творів письменника вони були ретельно «зачищені» цензурою від «крамоли». В одному з листів Михайло Михайлович, скажімо, розповідав дружині про свою суперечку зі співробітником комісії А. Сіземським із приводу самостійності Польщі, Кавказу, Криму, України. Для «русского» ліберала то все не більш як «гарні краї, потрібні Росії». Коцюбинський же обурювався: «Коли більшість кацапів (я їх мало знаю) такі, то хай їм біс!».
Викинула цензура і згадку про «капосну Лізе» (лікарку, приятельку Віри Іустинівни. – Ред.), яка, нарікав Коцюбинський, «досі не прислала мені вкраїнських карток – і мушу писати на московській, що мені просто неприємно» (1896 рік, 10 жовтня). Тут уже, звісно, пахло «українським буржуазним націоналізмом», тому такий «компромат» на «революціонера-демократа» в радянських виданнях не проходив…
Ще одну сюжетну галузку в кримських листах Коцюбинського можна назвати екскурсійною. Віра Іустинівна, розкриваючи конверт, не раз читала «записки мандрівника», який любить докладно описувати місця, де йому довелося побувати, фіксує враження від побаченого. Глухі вулички Алушти, татарські будинки, «синє, аж чорне» море, що «білою піною б’є об берег», – усе це викликало в Коцюбинського бажання вдатися до словесного живопису. Він і в листах свідомо чи несвідомо залишався митцем, який робить замальовки для майбутніх полотен. Особливо вражає «звіт» про подорож до Кузьмо-Дем’янівського монастиря біля Алушти. Про неї йдеться в чотирьох листах! Уже на початку 1990-х Соломія Павличко дорікне Михайлові Михайловичу за любов до «гастрономічних переліків», а тим часом ботанічних переліків у нього значно більше. Царська дорога, що веде до букового лісу, панорами гір, коріння дерев, що чіпляється за камінь, зелене, схоже на бенгальський вогонь світло лісу, цвіт шафрану під ногами і шелест букових горішків, які падають, мов дощ, – як багато картин та ботанічних деталей потрапило в окуляр «мікроскопа» Коцюбинського-мандрівника! Мимоволі впізнаєш у цих епістолярних нотатках руку майстра пейзажу, шукача краси, неоромантичній прозі якого притаманний саме контраст красивого й потворного. Є такі протиставлення і в описах монастиря, який розчарував письменника («серед розкішної чистої природи монастир з його «братією», святощами та забобонами здається якоюсь гидкою плямою, смердючою купою гною»).
«Моральним смітником» називає Коцюбинський також «дурне, невиховане, псевдоаристократичне» оточення й родину дідича Княжевича з Куру-Узеня, де працювали філоксеристи. Читаючи описи маєтностей господаря і пишних гостювань у його домівці, мимоволі всміхнешся: надуті олігархи та їхні самозакохані діти-«мажори» в усі часи однакові. «Обідали у Княжевичів, – пише Коцюбинський дружині 15 жовтня 1896 року. – Було велике товариство: 6 чи 7 старих панів, що тільки й розмовляють про Ніццу, Рив’єру й Париж, військовий з генерального штабу з блідою у всяких розуміннях жінкою й ми. Льокаї в фраках, брудних манішках і засиджених мухами білих краватках. Голені й криволиці. Все претендує на шик – а пригадує другорядний ресторан. […] По хаті літає нудьга. Всі такі нецікаві: наперед знаєш, хто що скаже. […] Хоч би тобі одна благородна думка, хоч би одно людське слово! Анічогісінько!
В бібліотеці, повній старих книжок, висять патрети поважних предків; дивляться вони розумними очима на виснажених нащадків, що не тільки не заклали нової бібліотеки, а навіть стару оддали мишам на сніданок. А нащадки бавляться: збудували в парку літній театр і під час вистави пускають татар постояти оддалік од «благородної публіки», а для порядку закликають десяцьких і урядника!!!»
Сарказм Коцюбинського вельми характерний! Згодом ця його в’їдлива інтонація впізнаватиметься в новелах «Коні не винні», «Подарунок на іменини», «Сміх»: «зривання масок» із лукавих облич стане в них суттю психологічних сюжетів.
«Цікавить мене життя татар тутешніх…»
Працюючи в Криму, Михайло Коцюбинський, звичайно ж, листувався не тільки з дружиною. Він підтримував тісні контакти з широким колом кореспондентів.
Я спробував скласти їхній список, і в ньому виявилося понад десяток імен. Поет і перекладач Віталій Боровик, статистик і етнограф Валер’ян Боржковський, поети Микола Вороний і Володимир Самійленко, письменник Борис Грінченко, якого друзі, зокрема й Коцюбинський, жартома називали «Генералом», Олександр Кониський, котрий саме працював (у Криму!) над науковою біографією Тараса Шевченка, дослідник Сходу Агатангел Кримський, редактор львівського журналу «Зоря» Василь Лукич, буковинський видавець і письменник Осип Маковей, студент Тарас Мальований, харківський юрист Микола Міхновський (невдовзі він напише працю «Самостійна Україна»), педагог і видавець Кость Паньківський, філоксерист Олександр Урсин-Німцевич, львівський геній Іван Франко…
Переважно це «брати», ідейно близькі Коцюбинському люди. Той-таки Микола Вороний: його листи часом нагадують репортажі про політичне життя на Галичині. Серед іншого він повідомив Коцюбинському про вихід у Львові «дуже цікавої» книжки» Юліана Бачинського «Україна irredenta» (6 березня 1896 року) і навіть виклав головні її ідеї, знаючи, що праця, в якій обґрунтовувалася потреба у створенні української соборної держави, Коцюбинського зацікавить.
Проте частіше в листах ішлося все ж про справи літературні: філоксера філоксерою, а всередині 1890-х Михайло Коцюбинський уже набирав сили як письменник. Тому й приглядався до довколишньої екзотики Південного Криму: Ялти, Алупки, Сімеїза, Кастрополя, Алушти… «Цікавить мене життя татар тутешніх, котре, може, колись і опишу», – зізнавався він у листі до Василя Лукича (6 серпня 1895 року). А ось (у рядках, адресованих дружині) і безпосередні свідчення такої цікавості: «Місця тут (біля Алушти, в Куру-Узені. – Авт.) доволі цікаві, справжнє татарське царство без впливу московщини» (19 жовтня 1896-го).
Читайте також: Нестор Махно: не державний, але народний
Запас вражень, здобутих під час «філоксерних» мандрів Кримом, Коцюбинський-письменник зрештою реалізує в новелах «Під мінаретами», «У грішний світ», «На камені». Час творчості для нього таки настане, і виявиться, що нічого з побаченого й пережитого не зблякло. Не стерлося з пам’яті й «татарське царство»: його екзотика присутня в кожній із трьох новел. Причому з маленького шедевра «На камені» (1902 рік), із цієї дивної, сповненої неоромантичної туги за красою і свободою, поеми про кохання і море починався новий Коцюбинський, прозаїк-модерніст, чиї художні відкриття стануть значним здобутком не тільки української літератури.
Народження сина Юрія наприкінці листопада 1896-го загострило бажання Михайла Михайловича перебратися до Чернігова. «Боже, коли б уже звідси, коли б уже! Так мені хочеться бути вже біля тебе, так я вже змучився тою самотою, так мені дорого коштує розлука ота! Особливо коли знаєш, що й тобі без мене не дуже солодко, що ти потребуєш рідної й близької душі», – писав він Вірі Іустинівні. Проте для того, щоб переїхати на помешкання до Чернігова, потрібна була згода губернатора, а той, своєю чергою, мав дочекатися дозволу від департаменту поліції.
Минулося, однак, і це. І Михайло Коцюбинський таки поселився в Чернігові. Але й звідти його неспокійна душа не раз кликатиме в краї екзотичні: на острів Капрі, у гори Гуцульщини, де він, як і в Криму, серед скверни недосконалого світу шукатиме нектар краси й гармонії…
Нагадаємо, 2 вересня 2022 року на літературно-критичній мапі України з’явився новий Youtube-журнал – «Критичний Панч». Читайте розмову Ростиславом Семківим – одним із засновників проєкту, літературознавцем, викладачем Києво-Могилянської академії, директором видавництва «Смолоскип».