Причому впродовж останнього десятиліття темп зростання середньої зарплати на півострові відставав від усіх названих регіонів (див. «Змарновані можливості»). Оглядаючись на 20 років автономії Криму у складі незалежної України, можна констатувати, що його «особливий» статус так і не був використаний для реалізації унікального природно-кліматичного, культурно-історичного, транспортно-географічного потенціалів, тобто з конструктивною і творчою метою. Його пожертвували деструктивній ідеї – законсервувати в регіоні заповідник совка; звести бастіон опору європейському та євроатлантичному курсові України, а заодно й процесам консолідації політичної нації; створити плацдарм для діяльності радикальних антиукраїнських та неоімперських організацій, зорієнтованих на Москву. Фантомні болі «славного совєтского прошлого», а надто паразитування на них людей, які претендували на статус регіональних еліт, фактично заблокували розвиток Криму як поліетнічного курортного і транспортно-комунікаційного центру міжнародного масштабу – весь цей час півострів тримали в стані напруження (чого варті лише систематичні в недалекому минулому інформаційні війни з метою демотивації потенційних туристів щодо відпочинку в автономії під приводом можливих сутичок на міжетнічному ґрунті тощо).
Чужі пріоритети
Місцеві еліти (як і здатність населення селекціонувати їх) відіграють ключову роль у взаємовідносинах із центром та в реалізації потенціалу тієї чи тієї території. Коли вони мають хибні пріоритети, чужі територіям, які намагаються репрезентувати, й тамтешнім жителям, бо ж тоді заручником стає цілий край. Саме так сталося в Криму. На противагу донецьким, західноукраїнським елітам, кримські – виявились неготовими до виходу на загальнодержавний рівень лобіювання регіональних інтересів. Замість інтегруватися до українського політичного простору вони гралися в автономізм, часто намагаючись орієнтуватися прямо на Москву або балансувати між Кремлем і Банковою. Це завершилося їхньою маргіналізацією після приходу до влади «донецьких», коли Крим зазнав «окупації», яка розпочалася із призначення головою Ради міністрів АРК покійного нині Василя Джарти. Той привів із собою чималий десант нових керівників різного рівня: тенденція дістала продовження за його наступника, теж «донецького» Анатолія Могильова. На всіх ключових посадах в органах державної влади та правоохоронних структурах в автономії опинилися вихідці з Донбасу чи прилеглих до нього регіонів.
За останні 20 років владні еліти півострова не впорались із завданням створення там сучасної інфраструктури для відпочинку – до Криму не прийшли великі інвестиції через засилля місцевої еліти, яка не бажає пускати сюди «чужих». А левова частка доходів наявного туристичного бізнесу й надалі перебуває в тіні, збагачуючи часто напівкримінальні структури, а також, через систему відкатів, пов’язаних із ними державних чиновників. Як ілюстрація – із запровадженням туристичного збору влада АРК заявила, що планує отримувати $6–7 млн за рік. Символічна в масштабах краю та з огляду на його потенціал сума, з одного боку, свідчить про високий рівень тінізації туристичного бізнесу, а з другого – про його невиправдано низький рівень розвитку.
Порівняння півострова із іншими причорноморськими та балканськими курортами (див. стор. 20) свідчить, що успіху досягли ті, хто зробив ставку на адаптацію рівня своїх послуг до світових стандартів, зокрема за параметрами ціни-якості. У Криму цього не відбулося. Більшість туристів становлять росіяни та мешканці інших пострадянських держав, для яких він доступніший за розцінками, аніж відпочинок на російському Кавказькому узбережжі Чорного моря, і водночас прийнятніший з огляду на ментально-психологічні та мовні особливості порівняно з туристичними країнами «дальнєго зарубєжья». До того ж регіон не став цілорічним курортом (а це можливо лише за належної інвестиційної політики). На тлі високої активності влади Туреччини та Грузії в завоюванні туристичного й рекреаційного ринку Крим виявився справжнім «островом», малодоступним для модернізації та розвитку галузі. Причому ставка на невибагливий совковий контингент лише консервуватиме відставання відповідної сфери краю і перерозподілятиме не на його користь потоки відпочивальників, які поступово збільшуватимуться.
Окупований Херсонес
Деструктивними для розвитку Криму є і орієнтація на російську військово-політичну присутність та підтримка продовження оренди Чорноморським флотом низки об’єктів на території півострова. Військовий статус Севастополя зменшує бажання приватних, особливо неросійських інвесторів вкладати гроші в розвиток навіть різних видів нерекреаційної (насамперед транспортної) інфраструктури, що вже й казати про туристичну.
Читайте також: Загублений півострів
У форматі чинних угод із Росією місто дуже багато втрачає від базування Чорноморського флоту й насамперед тому, що Бюджетний кодекс дозволяє йому залишати в себе 100% податкових надходжень від плати за землю та податку на нерухоме майно (наразі цього збору Верховна Рада ще не «активувала», але після його запровадження Севастополь буде одним із тих міст, які найбільше від нього могли б виграти). Очевидно, 100% надходжень від майнових податків для міста, де вартість нерухомості – одна з найвищих в Україні, – запорука процвітання. ЧФ РФ займає понад 14,6 тис. га землі (для порівняння: площа всього Севастополя нині 107,9 тис. га). Це означає, що якби тамтешня громада отримала сьогодні орендовані ділянки в комунальну власність, то лише орендна плата за них означала б для неї десятки мільйонів додаткових гривень (нині базова вартість сотки землі в Севастополі становить 21,5 тис. грн). Своєю чергою, поява на ринку такої кількості наділів за цінами, значно нижчими від нинішніх ринкових, стимулювала б активну забудову, оновлення інфраструктури міста, і в перспективі це створювало б нові робочі місця й наповнювало б доходами муніципальний бюджет (наприклад, підрахунки, проведені напередодні підписання Харківських угод, свідчили, що мінімальні вигоди лише в перший рік виведення ЧФ із Криму – 1,5 млрд грн додаткових надходжень до міської скарбниці).
Перевага Севастополя – в тому, що він поєднує в собі статуси міста й регіону, не здійснюючи відрахувань до вищої територіально-адміністративної одиниці. Він міг би стати потужним транспортним і туристичним осередком, а натомість перетворений фактично на закриту мілітарну зону, такий собі рудимент холодної війни.
Якісна зміна в розвитку Криму загалом і Севастополя зокрема можлива лише за умови, що тамтешні жителі (бодай у результаті оновлення поколінь і здійснення відповідної інформаційної політики) усвідомлять, що їхня роль як «військових форпостів» і «непотоплюваних авіаносців» не адекватна сучасним геополітичним реаліям. Що майбутнє для них полягає в переорієнтації на європейські цінності й підтримку відповідного курсу Української держави. Лише в такий спосіб, подолавши наслідки совка і обравши перспективнішу модель розвитку, вони зможуть реалізувати власний та свого регіону потенціал, уникнути міжетнічних і політичних конфронтацій, які неминуче чекатимуть на Крим, нависаючи над його модернізаційними перспективами в разі, коли пріоритет буде віддано збереженню ролі ексклаву ефемерного «русского міра».