«Ми теж – частина вашої … нації, – жалісно заспівали кримчани, звертаючись до українців. – Укри, а може досить?»
Здавалося б, що сталося? Черги на автозаправках у Криму – річ неприємна, звичайно, але точно – не найгірше, що могло б відбутись у житті. Але місцевий люд заметушився. Занервував, забігав по півострову з порожніми каністрами і головне – почав замислюватись, де ж вона – причина проблем, яких ніхто не чекав?
Схоже, українські санкції проти російських НПЗ працюють не лише по логістиці, але й по мізках, у кого вони не застигли від обробки пропагандою. Мешканці Криму раптом почали згадувати, що десь у них по шухлядах заховані й українські паспорти. І якщо так, Україна – рідна мати мусила б захищати своїх заблудлих дітей, а не виховувати обстрілами та дефіцитами. Цей мотив вправно підхопила Юлія Латиніна, яка давно вже перестала вдавати «хорошу росіянку».
«Якщо в Криму живуть українці, то навіщо ЗСУ позбавляють своїх громадян світла та бензину?», – вдає вона наївну і не думає, що словесну формулу легко повернути у зворотній бік. Якщо Москва вважає Донбас російським, чому вона застосовує проти нього тактику випаленої землі? Ясно, що трубадури імперії такими дрібницями, як формальна логіка, не переймаються. Їх уже й могила не виправить. А от із мешканцями Криму все значно цікавіше.
Якось під час одного з ефірів на французькому телебаченні колега-журналіст наполегливо допитувався, чи справді Україна хоче повернути Крим. Там же за 12 років виховали на російських підручниках історії ціле покоління. Там же населення – ті, хто залишився – цілком лояльне до росіян. А якщо Київ розпочне відвойовувати півострів збройним шляхом, то тільки об’єднає проти себе і без того недружню публіку. «Любити не примусиш!», – впевнено виголошував французький телевізійник, хоч я й на це не заперечувала.
Але дивіться, що ми зараз спостерігаємо. У Криму – постійні перебої з бензином та світлом. Черги на виїзд-в’їзд по Керченському мосту – аж губляться за горизонтом. Та ще й спека, від якої плавляться мізки. І попри все частина кримських обивателів, які ще пам’ятають життя в Україні, проходять цікавий процес самоусвідомлення. «Хто ми, чиї ми? Як так сталось, що Росія нас не здатна захистити, не може завезти на заправки достатньо пального?». Інфантил починає дорослішати тоді, коли той, кого він вважає за всесильного дорослого, виявляється не таким вже сильним. Вертикальна свідомість «русского мира» вимагає високих п’єдесталів та могутнього царя. А якщо цар виявився «ненастоящим», вертикаль розпадається, як картковий будиночок.
Що далі? Ясно, що ця здивована, розгублена та розчарована публіка масово не побіжить записуватися до руху «Жовта стрічка» і не почне підривати автівки окупантів. Не все так просто. Проте саме сумніви обивателя є ахіллесовою п’ятою Московії. Оті всі «анекдоти про Брєжнєва», що свого часу підточили підмурки СРСР, отой спонтанний плюралізм та просвітництво початку ХХ століття, що розхитали царську імперію… У царя тут вірять, він мусить бути – як бог. А тут українська армія ось-ось зламає магічну голку, що тримає в собі кощеєву силу… В обивателя просинається «сищицький» азарт.
Історія має безліч прикладів, які підкажуть, що основна маса будь-якого населення завжди конформістська. Вона пристосовується до умов, в яких їй випадає жити, нарікає, гнівається, скандалить, але не повстає. Конформіста на революціонера можуть перетворити лише надзвичайні умови. Якась настільки виразна червона межа, яку навіть особи з позаполітичним мисленням не перетинають. Тому не варто аж так перейматись викликами, що постануть перед Україною, коли вона повернеться до Криму. Вони неодмінно будуть, і шлях не буде легким. Але нездоланним він також не стане.
Цього літнього, ясного, сонячного дня Україна святкує 30-річний ювілей Конституції. Тим часом на окупованих територіях настає день прозріння. Або не день, а тиждень, місяць… Він починається з сумнівів. Ворог слабшає, бо його новоспечені піддані, мешканці Криму, починають, нехай і з вдаваним сарказмом, звертатися до українців: «Ми теж – частина вашої… нації». Поряд із формальною та символічною логікою формується новий підвид цієї дисципліни – кримський. За формою він маскується під парадокс, але за суттю – відповідає давній історії півострова. Упродовж тисячоліть, яких тут тільки не було загарбників! А росіяни, врешті, тут протрималися сукупно лише 177 років. Пора й честь знати.
