«Російські генерали бувають тут дуже часто. Пропонують зарплатню, квартири нові. Але я присягав на вірність українському народові». Василь не знає, що буде далі. Наводить ті факти, що на кримських вокзалах кримська самооборона і козаки обшукують усіх і кожного, а також блокують передачу посилок для українських військових. Навіть цивільне вбрання не завжди рятує українських вояків, яким треба вийти у тій чи іншій справі за межі своєї частини. “До кожної школи, кожного містечка приїджають російські високопосадовці, і розказують, як нам гарно буде жити в Росії. Поводяться так, наче ми уже Росія…», – розповідає Ліля. Йдеться про українського офіцера з-під Севастополя і кримської татарки із Джанкоя. Обидвоє стали заручниками ситуації, – штучно створеного конфлікту на території Криму.
Якби знайшлася, і відразу, політична воля, можна було забрати дружин, родини і дітей українських військовослужбовців, щойно почалися проблеми. Цього досі не зроблено. Поряд із атаками на українських військових на півострові саме їхні родини, жінки і діти, стають об’єктами утисків. Так само потерпають кримські татари та кримські українці та росіяни, які не бажали, аби до них приходили і «визволяли». «Родини українських військовослужбовців дуже налякані, – розповідає корінний севастополець Дмитро Білоцерковець. – Дехто намагається змінити місце проживання, виїхати за межі АРК, або кудись до маленьких селищ чи містечок на півострові. У місті відбувається «бєспрєдєл». Так звана кримська самооборона вривається до квартир родин українських військовослужбовців, або туди, де є підозра, що господарі причетні до проукраїнської діяльності. Стається це за доносами».
Читайте також: Як врятувати Україну?
Дмитро додає, що в повітрі вже відчутно справжню, не бачену доти гуманітарну кризу: люди змітають з прилавків все, що там є. «Що далі? Повна прірва…вже рівень криміналітету зашкалює. Людям палять машини, їх самих б’ють і грабують. Мародерство процвітає». Еміне Багатирли, родина якої проживає у Джанкої, підтверджує, що той самий острах панує й серед кримських татар. «Наші сусіди-слов’яни, головним чином росіяни, уже нам розказують, що заберуть наші будинки. Як і за часів сталінської депортації, місця компактного проживання татар позначають хрестиками. І не так страшні російські військові, як казакі і різні маргінали. Враження таке, що нас кинули разом із українськими військовими на призволяще…», – констатує вона. «Зрозумійте, що нас, як стадо баранів, заганяють до РФ. Ми не можемо своє слово сказати. У Криму вже бандитська влада, яка опікується своїми інтересами, а українська сторона теж нічого не контролює, лише закликає не вестися на провокації».
Еміне розказує, що пресинг відчувають усі і кожний. Зокрема, євпаторійські бізнесмени, в яких є торгівельні ятки, потерпають від рейдерства і погромів. Цим не обмежується. Навколо її будинку розклеюються агітки, де вказано, що вона є «пособницею Майдану, особою, яка розстрілювала «Беркут». Такі випадки не поодинокі, і стосуються не лише виключно кримських татар, а й кримських українців і росіян. Мірило для цькування одне: ти за Україну, чи за путінську Росію. Кримські татари свідомі можливості етнічних чисток і депортації. Порятувати їх від цього покликаний Закон України про кримськотатарський народ як корінний етнос Криму, який щойно ухвалили
Скрута із продовольством в АРК – це факт. Зокрема на пропускному пункті в Чонгарі підприємцям доводиться стояти по 2-3 години, їх обшукують оті самі козаки. «Борошна в магазинах ще лишилося. Проте швидко може зникнути. Навіть “Нова пошта” не працює. Від України ми відрізані», – описує ситуацію Еміне. Відрізаними лишаються не лише виключно кримські татари, а й усі інші. Один з офіцерів однієї з кримських авіаційних частин розповів, що українські військові намагалися повивозити з Криму своїх дітей до родичів. Проте не кожну машину нині випускають з півострова. Якщо власники фірм та установ, де працюють їхні дружини, проросійсько налаштовані, то жінки втрачали місце роботи. Вимкнення світла, води, погроми квартир українських військовослужбовців – це факт. Коли жінку із дітьми можуть викинути із свого житла на вулицю, як колись радянська влада викидала українських селян під час розкуркулення.
Читайте також: Чому кримськотатарська карта стала золотою
«Ми всі у стані очікування. Наші дружини, які лишилися тут, моніторять ситуацію, і повідомляють нам про можливі загрози. Так і тримаємося», – розповідає військовослужбовець. Також він розповідає, що з початку окупації жодний український генерал не приїхав до їхньої частини. Розказує, що досі українські військові тримаються завдяки тій матеріальній та фінансовій допомозі, яку надає цивільне населення. Нарешті, на 21 день окупації, керівництво української армії почало говорити про надання місць поселення для родин тих військовослужбовців, які виїжджають з Криму. Враження таке, що військові мають вибратися з півострова самі, своїми силами. І ні слова про соціальні гарантії, пенсії, зарплати, робочі місця і хоч якесь відшкодування нерухомого майна. Українська влада мовчить. Вона не знає й досі, що робити із тисячами українських вояків з Криму, їхніми родинами.
Ані українські військові, ані кримські татари не хочуть залишати Крим. Тут їхнє майно і родини. Татари вже пережили декілька депортацій. Українські ж військові просять свою державу пояснити їм, коли вона від слів про підтримку перейде до реальних справ? До постачання найнеобхіднішим, а у разі потреби – евакуації, забезпечення робочих місць, пенсій ? «Мені здається, що якби в Криму були самі військові, то довбонули б по нас ракетою, і списали б на військові жертви. Так би й проблему вирішили», – підсумовує український офіцер з-під Севастополя. Нині у ВР багато говорять про військове забезпечення, модернізацію армії тощо. Мовчать лише про практичні дії, як допомогти тим, хто нині в Криму. Мовчання – це теж злочин, так само, як і дія.
На фоні загального збурення і щільного інформаційного потоку, заяв українських, світових, політиків губиться найголовніше – пересічна людина із її проблемами. Російська сторона розсипається в різні сторони заявами про те, що кримчани почнуть отримувати гідні пенсії і зарплати, і на цьому фоні Аксьонов блокує виплату пенсій пенсіонерам із українськими паспортами. Систематично порушуючи права людини і громадянина тих, хто мешкає в Криму. Вирішуючи гуманітарні проблеми на словах.
Читайте також: Каїне, де твій брат Авель?
Українська сторона у офіційних зверненнях в.о. міністра оборони адмірала Тельнюха, в.о. президента Турчинова і прим’єра Яценюка до українських військовослужбовців та їхніх родин, які нині знаходяться на території Криму, суголосно говорить одне й те саме : «Хочемо висловити слова сердечної вдячності сім’ям військовослужбовців за моральну підтримку, розуміння та витримку. Ви маєте бути впевнені, що ви не залишені без підтримки». За високими словами – суцільне зволікання, імітація діяльності. В останньому зверненні Прем’єр-міністра України можна знайти й такі слова: «Вся країна буде працювати на те, щоб забезпечити кожного військовослужбовця, який вірний український присязі». Як не дивно, країна, цивільне населення вже давно працює на те, аби хоч якось допомогти протриматися на окупованій, і вже фактично відрізаній від материка території військовим, які з 27 лютого і до сьогодні знаходяться у блокованих військами РФ військових частинах. Згідно з інформацією Міноборони, громадяни зібрали на армію понад 25 мільйонів гривень. Українська держава виявилася реально не готовою відповідати і допомагати своїм громадянам, котрі не з власної волі потрапили до величезної скрути та можуть втратити не лише майно, а й свої життя. Відсутність в української влади системного мислення щодо вирішення гострих та кризових соціальних проблем, гуманності і елементарного людського почуття спільності із власним народом може поховати цих людей як політиків.