Крим, мир і самобуди

 

 

Бахчисарайський район. На полі над дорогою бачимо селище з недобудованих хаток. З усього вид­но, що це і є оті самобуди реінтегрованих.

 

 

Виходимо на трасі, продираємося крізь посадку. Йдемо від одного будиночка до іншого – усі порожні. Це радше коробки з ракушняка з голими стінами, деякі напівзруйновані, з вибитими вікнами, в інших – сліди від пожежі або підпалу. Усюди купи будівельного каміння.

 

Підходимо до найбільшого з будинків – він уже побілений. На стіні напис: «Мурадли – житловий квартал компактного проживання кримських татар, які повернулися з місць депортації». Тим часом певні ознаки життя все таки знаходимо: біля однієї будівлі – умивальник, зроблений із пет-пляшки, на даху іншого – щось схоже на димар. У вікні третього помічаємо рештки їжі на столі. Хочеться побачити хоча б когось.

 

Це порожнє селище з ко­роб­ками-самобудами розташоване на межі Сімферопольського і Бахчисарайського районів. А за кілька кілометрів звідси у подібних недобудованих хатах з ракушняка люди живуть уже по кілька років.

 

Зупиняємося біля селища Чистеньке. Вже стемніло. На полі у подібних незатишних на вигляд будинках горять якісь вогні. Йдемо на ліхтар – він світить поблизу хатки з прибудованими конструкціями із целофану, рейок і сітки-рабиці. Біля воріт гуде прикритий шифериною електрогенератор і заливається гавкотом пес. Наближатися лячно – нас не раз попереджали, що татари, які проживають на самозахоплених землях, неохоче йдуть на контакт. Однак стукаємо у вікно. Нас, попри побоювання, запрошують у дім і пригощають кавою.

 

Це житловий район Курбан-Кой селища Чистеньке Сімферопольського району.

 

«Друга хвиля самоповернень почалася три роки тому, – розповідає мешканець самобуду Ридван Аблякімов. – Ми хотіли закріпитися хоч будь-де. У свої села нас не пускали – лишалися степові райони. Але деякі татари прагнуть до цивілізації та міста». Ридван роз’яснює позицію самозахопників на власному прикладі. Приїхав 1989 року, зачепитися зміг у селі Наумівка Сакського району: «Але село вимирає, зараз там залишилося близько 12 дворів. Ні роботи, нічого. А тут я сів на маршрутку – і вже в місті, де завжди знайду якийсь заробіток».

 

У Курбан-Кої комунальних вигод обмаль. Вода привозна. Якщо якась цистерна заїздить у район ­самозахоплення, слідом за нею, буває, прямує міліція. У водія забирають права. Усі комунікації – електрика, газ, водогін – є поблизу, в старому облаштованому мікрорайоні Чистенького. Але підключатися самовільно і загострювати конфлікт самозахопники з Курбан-Кою не хочуть.

 

«Як ми організувалися? – продовжує Ридван. – Є базар – там татари торгують, кучкуються. Пішли розмови – всі незадоволені, ніде жити. Є люди, які з 1990-х років по кутках поневірялися. Зібралося нас 500–600 осіб – поставили намети. Це сталося 11 січня 2006 року. Тоді вдарив лютий мороз. Ми влаштували акцію і висунули вимоги, щоб на наші проблеми звернули увагу. Два роки жили в тих наметах. Далі завезли будматеріали, потроху почали будуватися. За весь час хто сюди тільки не приїжджав: і «Беркут», і ще якісь маски-шоу. Міліція сюди й досі ранками їздить і влаштовує нам пробудження своїми сиренами».

 

На цьому самозахопленні близь­­ко 50 дворів живуть постійно, хоча тут і незатишно: під сиренами міліції, в необлаштованих коробках. Будується й мечеть.

 

Поки нас пригощають, тут-таки на завішені тканиною ліжка кладуть дітей спати. Діти ходять до школи в Чистеньке. Маленькому Абдухасану лише четвертий місяць – його у селищі з гордістю й іронією називають «корінним»: дитина народилася вже тут. Але решта хіба не корінні?

 

Поки спілкуємося, до кімнати заходять ще люди – подивитися на пізніх гостей із Тижня. Приходять і найстаріші мешканки самозахоплень. Вони пережили депортацію і на старість повернулися до Криму.

Сафінар Маметовій 71 рік. Народилася в Бахчисараї, там і досі стоїть її будинок. У ньому тепер мешкають інші. Під час депортації їй було шість років. Повернутися змогла лише у 2001-му. П’ять років винаймала кутки по квартирах, але вже четверту зиму живе тут, на самозахопленні: «Мої діти Бахтіор і Айше в Узбекистані. Мають при­їхати. Онука й онук живуть тут у времянці зі мною».

Старенька зітхає: «Дуже образливо – моя бідна мама нічого з собою взяти не могла, ми залишили у Криму все, що мали. Ось повернулися, а в наших хатах живуть чужі. Ми ж до себе додому повернулися, не будь-куди!»

 

Черговий гість сповіщає ос­тан­ню новину, що передається між татарами з вуст в уста: дружина мера Москви мільярдерка Єлєна Батуріна отримала від Ради міністрів Криму 900 га землі. «Вай-вай-вай», – прицмокують бабці, похитуючи головами.

 

У слов’янського населення Чистенького ставлення до самозахопників негативне – зрештою, вони теж претендують на ці землі.

 

«По цьому самозахопленню є рішення суду – звільнити. Воно не виконується вже протягом двох років, – скаржиться Тижню Михайло Кулєшов, голова сільської ради Чистенького. – Це розпайовані землі колгоспу «Радянська Україна», у них три власники – колишні колгоспники, які отримали державні акти на право власності.

 

У Чистенькому була ситуація, коли слов’яни пішли захоплювати ділянку 1,8 га неподалік вулиці 45 років Перемоги. Так їх одразу затримала міліція на три години до з’ясування обставин. А поки складали протоколи, цю ділянку захопили татари. На сьогодні там уже стоять їхні будівлі. Тобто діє отаке вибіркове ставлення до кримськотатарського та інших народів.

 

На сесії сільради було прийнято положення про порядок надання земельних ділянок. Ми хочемо вирішити цю ситуацію за принципом соціальної справедливості – дати ділянки тим, хто їх потребує. За документами, які надають до сільради татари, визначити рівень потреб неможливо – деякі самозахопники вже мають ділянки».

 

 

Село Вікторівка, що до депортації називалося Кючук-Яшлав, розкинулося на глинистих землях неподалік від Бахчисарая. На початку 1990-х у селі залишилося сім-вісім дворів, воно вимирало, зараз уже близько 400. Майже 1,5 тис. кримських татар – це більш ніж половина постійних мешканців Вікторівки. Дітей до бахчисарайської школи возять два шкільних автобуси, бо у селі є лише початкова.

 

У Вікторівку люди повертаються й досі, хоч і не так масово, як у 1990-х. «Буквально в середу наді­йшла заява, люди щойно приїхали з Узбекистану, зупинилися у своїх родичів, отримали громадянство і просять виділити земельну ділянку, – розповідає місцевий сільський голова Асан Чабанов. – Розглянемо на сесії».

 

Дороги у Вікторівці без асфальту. Йде дощ, тому може здатися, що їх узагалі немає. «Будуть, – каже голова, – вода в нас є, світло вже ­горить, далі візьмемося за дороги». Водогін справді діє, проте воду подають лише протягом двох годин на день – з 16.00 до 18.00. Газу ще теж не провели, однак уже виділено місце під будівництво мечеті.

 

У гості до 49-річного Шевкета Белялова заходимо без попере­дження, як дощ на голову (сніг тут буває рідко). А втім, нас радо зустрічають і частують кавою з місцевими солодощами – це незмінний ритуал в усіх кримськотатарських оселях. Поки господар показує нову, власноруч збудовану двоповерхову домівку, господиня йде на кухню, а донька стрімголов кидається до пилососа й закінчує прибирання. Стіни з ракушняка ще голі, нештукатурені, але власний дах над головою – це головне. Роззирнувшись у кухні, заходимо до вітальні. Хочеться підійти якнайближче до грубки, адже в інших кімнатах температура майже не відрізняється від вуличної. Живе сім’я з п’яти осіб фактично у двох кімнатах на другому поверсі – троє дітей сплять покотом поряд, так тепліше.

 

Родина переїхала із Самарканда 2006 року. Спершу винаймали квартиру в сусідньому селі Маловидному. Стали в чергу на ділянку в сільраді й отримали. Заселилися вже після того, як під’єднали електрику. Нинішня зима для них – перша у власному будинку.

 

Шевкет одразу ж улаштувався працювати на Бахчисарайський комбінат благоустрою. Дружина Ділляра за фахом – хімік-технолог, роботи ще не знайшла. В Узбекистані у Діл­ляри лишилися батьки й сестри, вона телефонує їм майже щотижня.

 

«Дітям важко було з мовою, адже вчилися в узбецькій школі, – пригадує перші труднощі Діл­ля­ра. – До того ж інший клімат: в Узбекистані сухий, а тут вологий. Діти усі троє злягли з температурою, а я все бідкалася: навіщо переїхали? Шевкет заспокоював».

 

Хліб Белялови печуть самі, точніше паляниці, – купувати магазинний дорого. Та й свій смачніший. Мішка борошна вистачає майже на місяць.

 

 

 

Попри проблеми, якими зустрів Крим, татари не називають Вітчизну мачухою: молодняк вже здобув освіту і працює на престижній роботі.

 

Їхні біографії подібні: ці молоді люди народилися в Узбекистані, до Криму потрапили на початку 1990-х, розселилися спершу по степових селах, а тепер винаймають квартири у Сімферополі. Працюють на єдиному у світі кримськотатарському радіо «Мейдан». Воно вже чотири роки охоплює мовленням центральний і степовий Крим.

 

Спочатку всім без винятку було тяжко, зараз звикли. «У школі спершу місцеві діти з нами не спілкувалися, – пригадує 23-річний Гірей Сейдаметов, системний адміністратор. – А ми звикли в Узбекистані: до будь-кого підходиш й одразу дружиш. Сусідська дівчинка зізналася, що спілкуватися з нами їй не дозволяла мама. Вже коли здружилися, сусіди розповідали, що до них приходили люди і лякали: «Приїдуть татари й почнуть різати людей і мазати кров’ю дахи». Потім побачили, що ми не варвари».

 

У маленькій кімнатці «Мейдану» від комп’ютера доносяться орієнтальні мотиви, а з радіорубки виходить темноволоса красуня Севіля, яка щойно читала новини. Вона жартує, що в Криму її часто впізнають по голосу, особливо в маршрутках, коли просить зупинити. Адже водії маршруток – переважно крим­ські татари, вони постійно слухають не «Шансон», а «Мейдан».

 

Культ землі батьків, рідної мови у дітях виховували з дитинства. Гірей Сейдаметов до восьми років говорив лише рідною кримськотатарською, у школі йому довелося опанувати узбецьку, а згодом в Україні – ще й російську та українську. Зараз ходить на курси вдосконалення рідної мови, які заснувала громадська організація «Бизим Къырым» («Наш Крим»).

 

«Мої батьки щороку приїздили з Узбекистану сюди відпочивати, – підтверджує Ридван Халілов, голов­ний редактор «Мейдану». – Нас, маленьких, теж брали. А діди часом показували, хто в якому будинку мешкав до вигнання. Казали: це наші помешкання. І нові власники не завжди не пускали старих навіть на поріг. Бували випадки, коли колишні господарі зупинялися у господарів теперішніх – це історія мого діда. Він так щороку їздив у гості до себе додому».

 

 

 

«Відбувається гуманітарна катастрофа кримськотатарського народу, – тривожиться відомий кримськотатарський художник Ісмет Шейх-Заде. – Частково це пов’язано із загальною стратегією ставлення держави до кримськотатарської куль­тури, цивілізації. Звісно, на ці процеси впливають і повернення, облаштування. Я бачу проблему, що вплітається в загальноукраїнську, – це криза ідентичності».

 

У Криму з’явилася нова традиція, що згуртовує кримських татар, – щорічні зустрічі колишніх односельців. Адже у 1944 році народ було розпорошено. Повертаючись до Криму, люди намагалися купити будинок де завгодно, селилися не за родинним принципом і не в місцях колишнього проживання, а там, де була можливість.

 

І ось у колі земляків старші знайомляться з молодшими односільчанами, родичі мають нагоду побачитися. Зазвичай зустрічі відбуваються влітку, десь на околиці селища з музикою і застіллями збираються по кілька сотень осіб. Окрім того, це добра нагода зафіксувати старі назви річок і потічків, гір або окремих скель, джерел, святих місць і навіть пов’язаних із регіоном рослин, а також казки й легенди місцевості предків. Адже топоніміка – це значна частина історії. Нині в кожному районі постали свої Іванівки, Червоноармійські, Новоселівські, Танкові й Гвардійські, а колись були Кок-Коз, Сюйрень тощо.

 

 

 

59-річна мешканка Бахчисарая Зеніфе Комурджи часто пригадує конфлікт навколо місцевого ринку, що розташовувався на місці старовинного кримськотатарського поховання – Азіза Малік-Аштера. Ще б пак – вона брала у ньому безпосередню участь.

 

Пенсіонерка і мати п’ятьох дітей мешкає у затишному будиночку в Бахчисараї з 1990 року. Родина повернулася до Криму однією з перших – ще у 1968-му. «Чого тільки не довелося нам перетерпіти, – пригадує Зеніфе, – і поневіряння, і сутички з міліцією, коли нас забирали й просто вивозили за територію Криму… Ми тут навіть повоювали трохи – ліквідували ринок».

 

Ринок розташовувався неподалік будинку Зеніфе. Зараз цей залитий бетоном майданчик порожній, поряд височіють стародавні культові споруди майбутнього меморіального комплексу. Біля однієї з них і досі стоять залізні прилавки, вже порожні. Утім, події трирічної давнини наче вчорашні: «Отут ми стояли, – показує Зеніфе. – Отут на нас летіло каміння, і, погляньте, не було навіть куди сховатися. Ми побігли за оту будівлю, багато хто з наших дістав поранення. Отам через дорогу аптека. Поки ми стояли, мені стало погано, і я пішла по ліки. Але продавщиця відмовилася їх продавати. Каже: «Що ви, татари, тут стоїте і вимагаєте?» Який там Гіппократ! Відмовилася обслуговувати – і квит».

 

Мирна акція протесту відбулася влітку 2006-го. Татари чергували на заблокованому ринку з наметами декілька тижнів. «Двічі на наших нападали вночі, били. Я особисто стояла, як і вся моя родина: син, чоловік, донька, старший онук, зять… Зранку встаю, готую термоси, гарячу воду, сухий пайок – несу тим, хто чергував уночі. Погодувала, помила посуд – і так щодня. Увечері ми готували їжу. Від російськомовних сусідів підтримки не бачила, навпаки, проходили і казали: «Що цим татарам треба?» Але звідусіль нас приїздили підтримувати наші співвітчизники і чергували разом із нами. Одного дня ми стояли, як завжди, на чергуванні, а потім чуємо – гуркіт, біжать нападники. І як полетіло на нас каміння, наче град, це було жахливо. А скільки попсували тоді машин і порізали коліс! Деяким татарам розбили голову. А на дорозі вже стояли бронетранспортери».

 

Після того як конфлікт було вирішено на користь кримських татар, облогу зняли. «Одна сусідка потім приходила до мене вибачатися. Ми дружили завжди з нею. Але коли навкруг ринку стояли, ця жінка кричала: «Що цим татарам ще треба?»

 

Мусульманські цвинтарі в Криму і досі громлять вандали. Останні випадки траплялися у селищах Чистеньке, Нижньогірське та поблизу Гвардійського. «Винних не знайшли, ще нікого не покарали. Вони чекають, щоб ми у відповідь руйнували слов’янські цвинтарі? Ми цього не робитимемо».

 

Пані Зеніфе не вірить, що конфлікти вичерпано: «Можуть бути провокації. Ми не знаємо, з якого боку на нашу голову може полетіти каміння».