Важко назвати іншу націю та іншу країну, де протягом значного часу повторювалися б багаторазово одні й ті ж самі помилки – українські «граблі», на превеликий жаль, найвеличніші «граблі» у світі. Змінюються режими, змінюються партійні прапори й політичні покоління, багато що змінюється, недоторканними залишаються тільки «граблі».
Дуже характерною рисою всіх сегментів і всіх історичних модифікацій українського політикуму виступає феноменальне геополітичне невігластво, що для тих, хто береться керувати державою, є кричущою ознакою професійної непридатності. Без знання основ геополітики і стратегії в цій сфері нічого робити, бо провали гарантовані. Геополітика – це наука про те, як географічні чинники впливають на політичні процеси і обумовлюють міжнародну і внутрішню політику різних держав. Ця наука допомагає зрозуміти важливість і цінність окремих регіонів, територій для повноцінного функціонування і розвитку країн.
Чому Іспанія багато століть бореться за повернення собі контрольованого Британією Гібралтара? З погляду керівних « пацанів» України, це абсолютно безглузде заняття, адже Гібралтар – то невелика скеля, що сторчить з води поблизу південного іспанського узбережжя. Але контроль над цією скелею означає контроль над усім Середземномор‘ям, бо саме вона домінує над протокою, що з‘єднує Середземне море з Атлантичним океаном. Чому Німеччина так прагнула в 1939 році отримати Данциг, не таке вже й велике місто? А тому, що це був контроль над усією північчю Польщі, зв‘язок між Східною і Західною Пруссією, шлях до Остзеє – Східного моря, до країн Балтії. Чому ламають списи Ізраїль і палестинські араби (а за їхніми спинами весь арабський світ) через Єрусалим? Здавалося б, поділити місто і закрити питання. Але з Єрусалимом пов‘язано надзвичайно багато в усій філософії єврейської історії і державності. Без Єрусалиму існування Ізраїлю як національного вогнища світового єврейства втрачає сенс. Протягом тисячоліть іудеї молилися: «Нехай відсохне моя рука, якщо забуду тебе, Єрусалим!», перебуваючи, між іншим, на відстані сотень кілометрів від Землі Обітованої.
Геополітика зачіпає найінтимніші ментальні структури національного життя і водночас виступає наочним і жорстким його фактором. Утрата певних територій, що є дуже важливими, може призвести до маргіналізації нації, її занепаду і провінціалізації. Часто-густо стратегічно ключові регіони є запорукою існування нації. Якщо національний провід цього не розуміє, держава приречена на згубні випробування.
Для України з часів Київської Русі надзвичайно важливим є регіон Чорного моря, насамперед Крим і Севастополь. Як писав визначний і на жаль, одинокий геополітичний мислитель України Юрій Липа, до речі уродженець Криму, а потім мешканець Одеси, який загинув у Галичині в 1945 р. від рук загону НКВД: «Той, хто володіє Севастополем, той володіє Кримом, хто володіє Кримом, той володіє Чорним морем». Варто згадати, що княжа Русь виникла завдяки контролю над стратегічною магістраллю «із варяг у греки», що з‘єднували Балтійське і Чорне моря. І після краху княжої держави, українці, керуючись національним геополітичним інстинктом, століттями знову пробивалися до узбережжя, колонізуючи південні терени козацько-селянським рухом шаблі й плуга.
Академік Грушевський називав це «чорноморською орієнтацією» нашої нації і робив такий висновок: «Взагалі, коли обставини тому сприяли, Україна йшла до того, щоб широко заволодіти Чорноморським узбережжям і стати тут міцною ногою». Правильні речі писав пан академік, але це саме Центральна Рада відмовилась від Криму, демонструючи свою політичну «доброчесність», а насправді, глупство.
Генерал-лейтенант Павло Скоропадський, прийшовши до влади, негайно заявив, що Крим є невід‘ємною частиною Української Держави. Гетьман пройшов навчання в Академії генерального штабу і добре розумівся на геополітиці (хоча й не був сильним і далекоглядним політиком). Але діячі Центральної Ради були типовими геополітичними невігласами в полоні архаїчно-провінційних уявлень, які дивилися на сучасний їм світ, за влучною фразою Енгельса про прусського міщанина, «з висоти купи гною». Саме про цих примітивних, обмежених і пихатих «товаришів» (враховуючи їхні соціалістичні ілюзії) напише найблискучіший полководець УНР полковник Петро Болбочан, згодом ними розстріляний: «Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде назустріч большевизмові й більшовикам! Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями…»
Написане полковником Болбачаном понад 90 років тому жахає й сьогодні своєю актуальністю.
Звісно, не йдеться про нинішню владу, з нею все зрозуміле. Але й Кравчук, і Кучма, і Ющенко були гідними геополітичними спадкоємцями Центральної Ради, які геть не розумілися на цих питаннях. Щодо Чорноморського флоту ми й досі долаємо важку спадщину Леоніда Кравчука, який наприкінці 1991 – на початку 1992 р. усе зволікав, роздумуючи, чи потрібен Україні військовий флот і почав діяти лише в квітні 1992 року, коли чудові можливості було бездарно згаяно. Час тоді виграла Російська Федерація. І це при тому, що після проголошення незалежності України, за одкровеннями багатьох офіцерів, 70% командирів бойових кораблів флоту ховали під подушками українські прапори, очікуючи сигналу з Києва, але його не було. А коли він прозвучав, було вже запізно, Москва встигла перехопити ініціативу. Якби наші керманичі діяли сміливо, енергійно і швидко … Але це не про українських політиків, здатних програти навіть тоді, коли все приречено на успіх. Леонід Кучма, підписавши в 1997 році угоду з Росією про базування Чорноморського флоту в Криму, віддав півострів і місто Севастополь на 20 років під контроль іноземної держави. Янукович цю фактичну окупацію українських теренів продовжив ще майже на 30 років. За цей час під впливом Москви не лише в Криму, а на всьому півдні України стануться незворотні зміни, що уможливлять втрату цих теренів Україною. До речі, нашим наївним псевдоукраїнським інтелігентам, що дуже співпрацюють з нинішньою владою і намагаються її «українізувати»: в усіх геополітичних планах Російської Федерації тривале існування української держави не передбачається. Саме це варто було б зрозуміти всім тим, хто вважає себе українським патріотом.
Для України втрата Криму буде лише початковим етапом втрати державності як такої. Наступними процесами будуть: політичні струси і громадські заворушення в самій Україні (координовані й фінансовані Москвою), втрата політичної стабільності, громадянського миру і міжнаціонального спокою, загострення – аж до зіткнення – стосунків між полярними політичними силами України, неминуча наступна втрата контролю над усім узбережжям Чорного і Азовського морів, посилення загального тиску на Україну і висування нових територіальних вимог, втрата на невизначений час власних військово-морських сил, панування іноземних флотів на всьому українському узбережжі, встановлення іноземного контролю над українськими морськими перевезеннями, новий імпульс для сепаратистських рухів на сході, півдні, заході (Закарпаття) України, порушення порядку управління і непідлеглість регіонів центру держави, заворушення національних меншин у прикордонних смугах. Цей ефект «доміно» після втрати Криму призведе до розпаду України і краху державності разом із тими ексцесами, котрі, здебільшого, супроводжують подібні події.
Найближчим часом треба очікувати зусиль Москви та її агентури в Києві щодо виведення українського військового флоту з Севастополя, після чого він стане де-факто російським містом, плацдармом для подальшої експансії в українські регіони. Всі докори щодо геополітичного невігластва стосуються лише адміністрацій Кравчука-Кучми-Ющенка, бодай формально української влади. Явище прямої державної зради я в цій статті не розглядаю. Але всупереч продажності політиків, попри тимчасові геополітичні провали, є об‘єктивні речі. Україна ніколи не буде повноцінною державою, допоки частина її території є окупованою.
А це означає, що евакуація російських військ з України є найважливішим національним завданням. Українська нація ніколи не відмовиться від надбань багатовікової жертовної боротьби за вихід до морських просторів, від тієї конфігурації її державних морських кордонів, що склалася на сьогодні. Це не примха і не сваволя, це логіка історії, імператив історичного буття українства.