Освітня конкурентоспроможність держави вже давно перестала бути питанням престижу, а тим більше сьогодні, у часи Четвертої промислової революції. Але у багатьох міжнародних освітніх рейтингах Україна і досі не присутня. Найбільш авторитетну оцінку у даній сфері сьогодні надає Програма з міжнародного оцінювання студентів (PISA), котру реалізує Організація економічного співробітництва та розвитку (OECP). До цієї програми, котра діє з 1997 року, Україна долучилася лише 2016 року. PISA оцінює грамотність 15-річних учнів у таких предметних галузях, як читання, математика та природничо-наукові дисципліни. Причому йдеться не так про рівень засвоєння шкільних програм, як про наявність базових навичок, як то розуміння тексту та здатністьпрацювати з інформацією; практичне застосування математичних знань; вміння давати різним явищам наукове пояснення, тощо. Такий вік обраний не випадково: саме у 15 років у більшості країн світу учні закінчують основну школу і постають перед вибором майбутньої професії. Крім оцінки предметних компетентностей учнів, програма PISA визначає чинники, що впливають на рівень їхніх навчальних досягнень.
Читайте також: Навчання на власний розсуд
Цикл дослідження програми PISA (підготовчий, пілотний та основний етапи) триває три роки, і до сьогодні такі зрізи освітніх компетентностей відбулися у 2000, 2003, 2006, 2009, 2012, 2015 та 2018 роках. У загальному рейтингу тих 78-и країн, які взяли участь у дослідженні 2018 року, позиції визначаються з урахуванням похибок та множинних порівнянь між країнами на схожих рівнях успішності. У рейтингу читацької компетентності Україна посідає 37-42 позицію, математичної — 41-46 позиції, природничої — 35-42 сходинку. Згідно з результатами PISA-2018, мінімального базового рівня, якого учні мають досягти в кінці першого етапу середньої освіти, з читацької грамотності не досягли 25,9% українських підлітків, з математичної — 36%, а з природничо-наукової – 26,4%. Для порівняння, у країнах ОЕСР базового рівня сформованої читацької грамотності не досягли 22% підлітків, математичної – 23,9%, природничо-наукової – 21%. Одним словом, українські освітяни включно із профільним міністерством мають поживний матеріал для роздумів.
Не надто добре і не надто масово у авторитетних міжнародних рейтингах представлені й українські виші. Так, до світового рейтингу університетів, який складає британський спеціалізований журнал Times Higher Education у 2019 році потрапили тільки чотири українські виші: Львівський національний університет ім. Івана Франка, Львівський національний політехнічний університет, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка та Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна. Загалом, це оцінювання включало 1250 вишів з різних країн світу, і згадні українскі заклади зайняли у рейтингу місця у категорії 1001+. 2021 року дослідження розширилося, охопивши вже 1500 університетів і до нього потрапили вже дев’ятьукраїнських закладів: окрім загаданих вище, додалися Чернівецький національний університет ім. І. Федьковича, Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського, Харківський національний університет радіоелектроніки, Сумський державний університет та Національний технічний університет “Харківський політехнічний інститут”.
До рейтингу світових університетів, який укладає британська аналітична компанія Quacquarelli Symonds (QS), 2019 року потрапило шість українських вишів, і найвищу позицію у рейтингу — 491 місце із 1000 — посів Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна. У цьогорічному рейтингу QS (https://www.topuniversities.com/university-rankings/world-university-rankings/2021) цей виш піднявся на 477 позицію. “Харківський політехнічний інститут” розмістився у рейтинговій ніші між 651-700 сходинками, Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського та Сумський державний університет — у ніші 701-750. Львівський національний політехнічний університет розмістився уніші 801-1000, а Національний університет “Києво-Могилянська Академія” потрапила до категорії 1001+. Але, попри загалом скромний результат, українська вища освіта демонструє видимий прогрес.
Читайте також: Освіта: доленосне перехрестя
Набагато складніше піддається оцінюванню така властивість держав, як їхня м’яка сила, тобто здатність тієї чи країни впливати на уподобання та поведінку різних суб’єктів на міжнародній арені (держав, корпорацій, громад, суспільств тощо) за допомогою залучення чи переконання, а не військового чи економічного примусу. Таку концепцію м’якої сили американський політолог Джозеф Най сформулював ще 1990 року, проте дієвого та авторитетного інструменту оцінювання цього явища не існувало аж до сьогодні року. Оскільки значення і потенціал м’якої сили ставали все більш очевидними, уряди, державні та недержавні організації, а також представники бізнесу сформували запит на її оцінювання. 2020 року британська приватна компанія Brand Finance, один зі світових лідерів оцінки брендів, презентувала перший Глобальний індекс м’якої сили. Цей індекс враховує широкий спектр параметрів, які забезпечують збалансовану і цілісну оцінку інформаційної присутності націй, їхньої репутації та впливу на світ. Згадане дослідження враховує низку різноманітних факторів, як-от рівень обізнаності у світі щодо певної країни, її вплив на світовій арені, репутація, а також продуктивність в семи головних сферах: бізнесі та торгівлі, державному управлінні, міжнародних відносинах, культурі та спадщині, медіа, освіті та науці, людському капіталі.
Для створення Глобального індексу м’якої сили 2020 року було опитано понад 55 тисяч респондентів з більш ніж 100 держав щодо їхнього ставлення до 60 країн, включених до дослідницької вибірки. Глобальний індекс м'якої сили-2021 було розширено: він охопив 75 тисяч респондентів та 100 різних країн (https://brandirectory.com/globalsoftpower/). Україну було включено як до рейтингу за 2020, так і за 2021 роки. Цьогоріч Україна посідає 61 позицію з-поміж 100 країн. За рівнем впізнаваності в світі ми знаходимось на 52 позиції, за впливом — на 45, а за показником репутації посідаємо 68 місце. У сфері бізнесу/торгівлі ми займаємо 72 місце, управління — 79, міжнародних відносин — 62. Україна є 65-ю за показником культури і спадщини, 62-ю щодо медій, 60-ющодо освіти та науки і 68-ю щодо людського капіталу. За показником рівня реагування на пандемію COVID-19 наша країна перебуває на 88 позиції. Загалом, позитивним сигналом можна вважати вже сам факт того, що Україна увійшла до згаданого рейтингу. Проте наші результати залишають бажати кращого. Втім, за відсутності цілісної і головне ефективної державної політики із нарощування м’якої сили, на щось інше годі сподіватись.
Читайте також: Освіта: уникнути фальстарту
З огляду на поточні світові тенденції, складовою позитивного образу країни, поряд із гуманітарними показниками, є також її екологічна політика. Уявлення про місце України у світі тут дає Індекс екологічної ефективності (EPI), розроблений Центром екологічної політики та права при Єльському університеті спільно з Колумбійським університетом. Він оснований на кількісній оцінці та порівняльному аналізі показників екологічної політики держав світу. Таке дослідження публікується кожні два роки, починаючи з 2008 року. Відповідно до цього рейтингу, 2012 року Україна посіла 102 місце серед 135 країн, а 2020 піднялась на 60 з-поміж 180 країн. Втім, показник індексу екологічної ефективності України за цей час покращився мало: станом на 2012 рік він складав 46,3 балів зі 100 максимальних, а 2020 року — 49,5. За рівнем здоров'я довкілля 2020 року Україна посідала 69 місце, за показником якості повітря — 89, а за показником протидії змінам клімату — 26 сходинку. За рівнем захисту населення від неналежного рівня санітарії та забруднення питної води Україна є 66-ю з-поміж 180 країн.
Отже, в тому що стосується освіти, екології та м’якої сили, Україна видається “середняком”, який поки не може конкурувати із лідерами рейтингів, але й не заслуговує на тавро аутсайдера. З одного боку, це дає нам уявлення про наше місце у світі, а з іншого — може слугувати дороговказом для внутрішньої політики. Бо зрештою, йдеться не так про конкуренцію із іншими країнами, як про розв’язання внутрішніх проблем країни. І проблеми ці, хоча й стосуються досить різних сфер, мають спільну природу. Освітній потенціал, екологічні ресурси та наш образ у світі головним чином підриває брак ефективних стратегій та послідовних реформ, а також політичної волі уряду до їхньої реалізації. Причому відповідні зусилля потрібні вони не лише для поліпшення наявних результатів, але й навіть для збереження статус кво.