На пляжах Флориди стоять інформаційні стовпчики, які наочно демонструють територіальні й економічні втрати внаслідок підняття рівня води через зміни клімату. Проблемою підвищення рівня моря занепокоєно більше третини всіх країн світу, особливо острівних і морських. І поки вчені розповідають про економічні, міграційні й безпекові наслідки, деякі політики та частина громадськості обговорюють питання: чи це все не просто ліберальні вигадки?
Дуже схожою є ситуація з демократичним світом, у якому крило наївних і меркантильних обирає применшувати загрозу наступу автократій: перші — заради власного спокою, другі — заради власної вигоди; крило оптимістів за інерцією далі робить ставку на досвід минулого й сподівається на незворотний процес розширення демократії як історичну даність; крило радикально налаштованих, що плутають поняття порядку й авторитаризму, вітає втрату продемократичних позицій.
І поки сама наявність цього різноманіття думок говорить про демократичність країн, в автократіях голос незгодних давно вже чутно лише з-за кордону чи зрідка з тюрем. Поки в демократіях ведуть довгі дискусії про пошук компромісів і переваги економічної співпраці для всіх, в авторитарних державах громадян ознайомили із «правильним поглядом», особливо щодо потреби «згуртуватися й затягти пояси» задля протистояння ворогам.
Українці мають досвід перебування по обидва ідеологічні боки й точно знають, що авторитарні наративи — це не просто міфологія, яка формує суспільство, а коректувальні залпи перед шквалом вогню на знищення призначених ворогів. Проте колективний захід все ще не демонструє єдності в протидії вже явним загрозам, які інерція так довго давала змогу просто ігнорувати.
Тож, видається, демократичному світу вже час визначитися зі шкалою зростання загроз утрати демократіями «своїх територій» аналогічно до тих, що стоять на пляжах Флориди. І агресія проти України вже стала незаперечним доказом зміни «геополітичного клімату».
Маніфестом золотої доби демократії, що минає, стала відома книжка американського науковця Френсіса Фукуями «Кінець історії та остання людина», натхненна розпадом Радянського Союзу. Основна ідея — західна ліберальна демократія не просто перемогла в Холодній війні, а й стала кульмінацією тисячоліть людського розвитку.
Сьогодні, майже 30 років по тому, сам Фукуяма визнає, що деякі його очікування були нереалістичними, і говорить про помилки західних експертів та радників Білого дому, які допомагали розробляти план реформ для колишніх комуністичних країн. Після вторгнення в Україну в Стенфордському центрі демократії, розвитку та верховенства права він і його колеги вивчають український досвід, адже наразі країна «стоїть на передовій світової боротьби за демократію».
Надмірний оптимізм того часу, коли в колективного Заходу не було на геополітичній арені реальних конкурентів, занадто довго впливав на зовнішню політику США. Наразі ми спостерігаємо, як демократії, що розвивалися, автократизуються, як-от Угорщина чи Словаччина, встановлені автократії радикалізуються й перетворюються на тоталітарні держави, наприклад Росія, а радикальні режими сміливішають, як-от Північна Корея чи Іран.
Порівняння даних Індексу демократії за 2006 та 2023 роки наочно демонструє неготовність людства побачити в демократії Святий Грааль цивілізаційного розвитку й добробуту. Оцінка базується на основі індексу Economist Intelligence Unit та експертних висновків про те, чи громадяни можуть обирати своїх політичних лідерів у вільних і чесних виборах, користуються громадянськими свободами, віддають перевагу демократії над іншими політичними системами, можуть і беруть участь у політиці та мають чинний уряд, який діє від їхнього імені.
«Навіть коли відкат демократії не веде до авторитаризму, він погіршує якість демократичного управління й здатність громадян притягати лідерів до відповідальності», — зазначає Кеннет Робертс, співавтор дослідження 2024 року «Відкат демократії, стійкість і спротив» науковців з Корнелльського університету.
На основі 38 нещодавніх кейсів, що варіюються від незначного до серйозного зниження демократичних стандартів, дослідники виокремили чотири основні моделі: «розширення повноважень виконавчої влади» (Бенін, Угорщина, Нікарагуа, Туреччина), коли політична партія при владі обмежує систему стримувань і противаг та стримує опозицію; «змова еліт» (Індонезія, Гватемала, Перу), де союзники влади й бізнес кооптують представників опозиції та незалежні медіа, перетворюючи їх на лояльних до влади фінансовою вигодою; «самоперевороти» (Туніс), коли самі керівники закривають або нейтралізують демократичні інституції, такі як суди й законодавчі органи, дозволяючи централізацію влади; і випадки «стійкості» (Малаві, Молдова, Південна Корея), де інституції та громадяни стримують відкат демократії.
Нещодавні вибори в Молдові, коли результат референдуму про європейське майбутнє країни фактично забезпечили голоси діаспори, — це нагадування про те, що демократія не даність, а результат щоденної участі громадян у її розбудові. Ситуація в Грузії після парламентських виборів ще драматичніша.
Після оголошення ЦВК переможцем парламентських виборів проросійську партію «Грузинська мрія» президентка Грузії Саломе Зурабішвілі закликала народ не визнавати результати й виходити на протести. Дві опозиційні партії вже оголосили бойкот роботі нового парламенту.
Українці мають довгий послужний список захисту демократичного вибору. Війна з Росією іде насамперед не за землю чи ресурси, а за соціальний договір, де за людиною визнано право на самоочевидні істини, що всіх створено рівними й наділеними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода та прагнення щастя, а уряди встановлюють, щоб забезпечувати ці права, та їхня влада походить зі згоди тих, ким вони управляють, — як це записано ще 1776 року в Декларації незалежності США.
Звичайно, як-от кажуть, цінності на хліб не намастиш. Але результати активної економічної співпраці з ідеологічними опонентами, як-от Китай та Росія, замість стабільності призвели до зростання їхніх геополітичних апетитів унаслідок збільшення економічної та військової потуги. Звичайно, у світі, де з восьми мільярдів тільки два живе в ліберальних чи електоральних демократіях, вибудовувати економічні зв’язки тільки з ідеологічних причин неможливо й непотрібно. Але зміцнювати країни, які здатні кинути справжній виклик правилам, установленим західним світом, необачно й небезпечно.
БРІКС ще не становить глобальної економічної сили рівної колективному Заходу, а дедоларизацію не вбачають можливою в короткостроковій перспективі, але тренди очевидні. Наразі доля країн БРІКС у світовому ВВП становить приблизно 26 %, як порівняти з 15 % на момент створення 2006 року. Це зростання забезпечило не так приєднання нових членів, як зростання економік Китаю та Індії. Сукупне населення країн БРІКС становить приблизно 40 % населення світу.
Як блок, БРІКС прагне не лише посилити економічну інтеграцію між своїми членами, а й створити багатополярний світовий порядок, позиціонуючи себе як противагу західним інституціям, таким як МВФ і Світовий банк. На додаток Росія розвиває розрахунки в криптовалютах як інструмент дедоларизації.
Паралельно формується воєнний антизахідний блок Китаю, РФ, Північної Кореї та Ірану, хоч поки що й неформальний, але очевидний. Сам факт участі контингенту з Північної Кореї у війні Росії проти України має нагадати, що неможливе, нечуване й неуявне може швидко перетворитися на страшну реальність.
На фоні бунту автократій проти заснованого на правилах світового порядку, який відображав цінності західного світу, проявляється потреба реформування міжнародних інституцій. Ще одним прикладом нереальної реальності є візит Генерального секретаря ООН Антоніу Гутерреш у РФ цього місяця, куди він приїхав на саміт БРІКС. Під час саміту Гутерреш, який раніше відмовився від запрошення на організований Україною Глобальний мирний саміт, обговорював питання багатополярного світоустрою та альтернативних західним альянсів.
Наслідки візиту Путіна до Монголії, яка не виконала свої зобов’язання як член Міжнародного кримінального суду й не арештувала особу, хоча МКС видав ордер за воєнні злочини, обмежилися черговим «глибоким занепокоєнням». МКС може передати справу на розгляд Асамблеї держав-учасників, яка може винести офіційне засудження, але не має можливостей для виконання своїх рішень.
Можна довго розмірковувати про економічну слабкість РФ проти Заходу, але применшувати успіх країни в демонстрації його слабкостей та зниження довіри до здатності захищати свої ж цінності не варто.
Але найнебезпечнішим каталізатором згортання демократії у світі може стати неперемога України у війні. Згаданий вже Френсіс Фукуяма зазначає, що інтелектуальне марнославство — одна з причин, чому дехто на Заході говорить про неможливість перемоги України, підриваючи підтримку її боротьби за демократію.
Як зазначив Даг Лівермор із Центру аналізу європейської політики, якщо збережуть поточну стратегічну траєкторію, Київ може програти війну 2025 року. Невтішні результати можуть представити навіть як перемогу, оскільки Україна зберігає контроль над 75 % своєї території, залишаючись суверенною державою, але завершення конфлікту на умовах Росії, як того вимагає Путін, стане критичною відміткою на шкалі змін «геополітичного клімату».