Утім, недосконале змістове наповнення фільмів компенсується якісною формою. У кінематографічному плані «Українські злі» бачаться доволі оригінальною добіркою, адже викладають ідею лаконічно, дошкульно, у деяких випадках конкретно, а в деяких образно. Режисерська палітра багата; сценарії, незважаючи на малий час для розкриття історії, наповнені деталями; оператор знімає і з плеча, і на рейках; актори, отримуючи або копійки, або «дякую», все одно показують майстерність, яку не проп’єш. Альманах може справді здивувати, особливо тих, хто небезпідставно вважає сьогоднішнє українське кіно анемічним, якщо не сказати мертвим. Бо в разі появи поодиноких хороших фільмів їхня хода пролягає фестивальними маршрутами, вдалечині від прокатних шляхів. Тож для пересічного, не надто поінформованого і фестивально заангажованого глядача «Українські злі» можуть стати чудовою нагодою, з одного боку, поміняти місце перед телевізором на крісло в кінотеатрі, а з іншого – побачити все те, що показують по «ящику», з хамством, побутовим насильством і політичним маразмом, як більш узагальнену та більш художню картинку.
Щоправда, суті це не змінить: «… злі» тому й названі злими, що доброго в них нічого немає: описуючи різні ситуації, частіше побутові, творці не займалися вигадками, а брали, так би мовити, правду життя. І не дивно, що від неї хочеться бігти світ за очі. У короткометражці «Без ГМО» (на фото) Лариси Артюгіної дівчина перед поїздкою до Америки купує на базарі помідори, любовно вирощені справді без генно модифікованих організмів – на чистому попелі померлих. «Та поїду» Валерія Шалиги оповідає про жінку, яка збирається до Італії не через безгрошів’я, а через побутову гидоту, брехню чоловіка і домашню духовну задуху. В «Ксенофілії» героїня з покаліченими ногами розказує, як добре за кордоном, бо там носять на руках і всміхаються. За кордон, до Німеччини, їде навіть нирка героя з «Гамбургу» Володимира Тихого. Жахливість загальної картини «Українських злих», які взагалі-то радше не злі, а правдиві, звісно, не робить їх такими вже бажаними для перегляду, адже вони не зумовлюють появу доброго настрою, але хто сказав, що кіно має неодмінно викликати почуття щастя? Фільми передусім є криком про допомогу, до того ж допомогу самому собі. Це ніби спричинений хворим нервом зубний біль, що сигналізує організмові про недугу. Хвора Україна в альманасі захлинається від болю, волаючи про порятунок шляхом поки що митецьким і ненасильницьким. Вільний рупор здорового глузду і відвертих висловлювань (приміром, у психіатрично-абсурдистській короткометражці «Красива жінка» творці стрічки не бояться сміятися над президентом, який заграє до героїні з численних білбордів), альманах закликає до змін, показуючи те, що треба поміняти. І робить це різнопланово, адже, наприклад, та сама «Ксенофілія» може претендувати на значно розширену рецензію – така вона багата на пласти, сенси й алюзії.