І от є одне село, нібито засноване козаками, якщо вірити шкільним учителям, які все завжди знають, стоїть у 17-кілометровій тіні, що падає на нього від Миргорода. Мальовнича Полтавщина, Сорочинський ярмарок, Котляревський, сало та вареники! Ну і про Миргород вам теж усе відомо: гоголівські місця, річка Хорол, що тепер уже «не та», коли вірити соцреалістичному віршу «Пісня трактористки» Павла Тичини, котрий у райцентрі та Кибинцях і досі цитують. Утім, найважливіше нині для тутешнього населення таки те, що місто має охайний курорт, на території якого відбуваються концерти третьорядних знаменитостей поп-естради, а також справді унікальну лікувальну мінеральну воду. Але це зміст Миргорода. А як там ті бідолашні Кибинці почуваються в його тіні? «Що показати? У нас нема на що дивитися». «Тут нема чого робити. Я залишуся в Києві» — отак вони й почуваються.
Насправді це просто щастя, що їхню історію не витворили під кальку «головного цензора» Радянського Союзу Максіма Ґорького. Був такий заклик від нього — писати й публікувати історії своїх сіл. А робили це тоді, в епоху соцреалізму, самі знаєте, за якими стандартами — щоб вибудувати однорідну нарацію міст і сіл про боротьбу з панами. Тож тепер навіть фурії декомунізації Кибинцям не дуже були потрібні, хіба що за винятком кількох вулиць.
Із таких міркувань виснувався проект «Метро до Кибинець». Щоб приготувати цю страву, беремо одну історію з минувшини, свідків якої вже не знайти, та одну, очевидці котрої досі є в селі, замішуємо тісто оповіді й ставимо в тепле, щоб підходило.
Перша історія — давня. Вона про поміщика Дмитра Трощинського, нащадка Мазепи, який був на міністерських посадах у Єкатєріни ІІ, але під час служіння цариці щедро вкладав гроші в українську науку, літературу, театр, малярство та музику. І тут починаємо зупинятись і ставити крапочки. Якщо це література, то відразу згадуємо, що Трощинський був серед ініціаторів першого видання «Енеїди» Івана Котляревського, любив книжки й збирав бібліотеку. Якщо це сценічне мистецтво, то під керівництвом Василя Гоголя-Яновського просто в Кибинцях діяв домашній театр, у якому подеколи грав Микола Гоголь. Якщо це музика, то на під’їзді до Кибинців було чути оркестр і т. ін. Історичні можливості для перелічування в цьому випадку дуже великі. Одразу зрозуміло, що Трощинський був меценатом української культури, яка тоді не могла існувати, приміром, при дворі, але могла — при його маєтку. І після цього пригадуємо, що Кибинці тоді називали «малоросійськими Афінами». Перекладаємо сучасною мовою: «українськими Афінами».
Друга історія, яка крутить та обертає проект «Метро до Кибинець», занурює у ХХ століття. У селі живе майже сторічна бабуся, що розказує, як туди приїздила акторка Наталя Ужвій, відпочивала в гамаку на подвір’ї своїх свекрів і місцеві приходили подивитися на знаменитість. Була вона дружиною поета-футуриста Михайля Семенка, народженого тут, якого, втім, кибинчанам не так легко збагнути. Вони досі вважають його надмірним, надто дивним новатором. Тож спрацювати міг хіба що комплімент Семенка на адресу місцевих, наприклад вірш, у якому згадані Кибинці. І він знайшовся — «Підземка». Текст складний, довгий, але його завжди можна переказувати. Тут Семенко висловлюється дещо зухвало, сміливо, тому й захопливо: «І буде до метра паризького — дороги ніч од Кибинець/і буде день і ніч куріти Ромодан/і буде НАШ Берлін/і буде НАШ Нью-Йорк/підземками прогризені…»
Читайте також: «Друга столиця» Полтавщини
Оце включення Кибинців у мережу поетичного метрополітену із прямою гілкою до Парижа вводить село із його 1300 мешканцями відразу у світовий контекст. Це і є історія-обкладинка проекту «Метро до Кибинець», формотворчий сюжет, що здатен структурувати сенси, але й простір теж.
І третій крок — об’єднати ці дві історії — був теж простим. Михайль Семенко виявився нащадком Трощинського, і про це знайшлися документальні свідчення.
Усе крутиться — наратив працює. Є «українські Афіни», є метро до Парижа, є один зрозумілий меценат і один малозрозумілий, але свій поет. І далі було лише справою техніки почати там проект: від проведення одиничних акцій із телезірками, як-от Юрій Макаров або Костянтин Грубич, зустрічей із сучасними прозаїками та поетами до влаштування фестивалю «Метро до Кибинець» із постановкою п’єси про ті ж таки місця та поета Семенка. І скоро там, у селі, буде щось матеріальне — авангардна альтанка, що нагадуватиме Кибинцям про них самих. Отже, крутиться. Історія крутиться.