Ранньохристиянський теолог Тертуліан свого часу написав наступні слова “Semen est sanguis christianorum”, які найчастіше перекладаються “кров християн є насінням Церкви”. Головний сенс фрази полягав у тому, що від часів апостолів до сучасності мучеництво заради Христа є творення Церкви Божої, тому що мучеництво є продовження апостольського служіння світові. Будь-яке страждання, смерть і гоніння віруючих є, якби це не виглядало алогічним, лише зміцнює християнську спільноту і сприяє її розширенню.
У ЗМІ одразу після остаточного підрахунку голосів визначення кількості місць у парламенті для кожної партії з'явилися повідомлення про непоодинокі спроби перетягнути до провладного табору новообраних депутатів. Від представників об'єднаної опозиції і УДАРу надходили повідомлення про тиск на політиків.
Безумовно, для справжньої демократичної країні подібні методи боротьби і “формування” партійної коаліції є неприпустимими. Проте крім сорому за державу і жалю до опозиціонерів в мене виникають інші почуття. Нехай це звучатиме цинічно і жорстоко: опозиційні політики повинні нарешті постраждати.
Давайте чесно визнаємо: донині життя української опозиції, за винятком декількох осіб на кшталт Юлії Тимошенко і Юрія Луценка, було спокійним і привільним. Цілеспрямованих політичних репресій проти опозиційного табору загалом не застосовувалося, на відміну від свідомих і активних громадян на кшталт учасника податкового майдану і мовних протестів Віталія Грузинова, який досі перебуває у СІЗО. За великим рахунком, переслідування опозиції не набуло системного характеру — виключно особиста помста окремим персоналіям
У тої час як в країні розбудовувався авторитарний режим Віктора Януковича, опозиційні політики примудрилися відвідувати ток-шоу на телебаченні, подорожувати світом, зустрічатися із західними дипломатами і політиками, вирішувати долю України у недешевих ресторанах і набиратися сил для боротьби із злочинною владою у комфортних СПА-салонах.
Висловлюючи обурення з приводу ув'язнення опозиційних лідерів, тим не менш, політики мали певних захист — недоторканність завдяки депутатським мандатам і статусу. На публіці вони люблять згадувати про свавілля, вибіркове судочинство і відсутність верховенства права, але все це на рівні теорії. На своїй власній шкірі вони жодного разу не відчули так званого “ментовского беспредела”. Мені важко згадати випадки, коли б якогось відомого опозиціонера затримала міліція, сфабрикувала кримінальну справу, катувала у СІЗО, зробила інвалідом і не понесла за скоєне покарання.
Звісно, становище українських опозиціонерів жодним чином не можна порівнювати із правами і можливостями колег, що представляють демократичні країни. Проте, на тлі соціально-економічних злиднів і безправ'я простих українців, вони відскіпалися малою кров'ю. Отже, політична опозиція і простий народ жили у двох зовсім різних світах. Як не крути, але українську політику формують переважно “мажори”: опозиційні, провладні, тушки — все одне мажори.
Кожен потенційний або діючий депутат має усвідомити: його пересування на дорогих автівках із власної оселі до Верховної ради, звідти до ресторану ресторану, або закордонні поїздки в одну чудову мить можуть перетворитися на маршрут між судом і податковою, наприклад.
Опозиційні політики повинні довести свою принциповість та альтернативу нинішній владі, не лише на словах під час мітингів і участі у телеефірах. Вони повинні страждати так само, як страждає кожен пересічний українець. Якщо народ без депутатської недоторканності зазнає на своїй шкірі свавілля правоохоронців і суддів, без депутатських пільг, зарплат і лобістських можливостей всі жахіття соціально-економічної стагнації в країні, то депутати мусять так само на своєму рівні страждати від тисків і погроз з боку “регіоналів”.
Це цілком логічний і нормальний розвиток подій. У протилежному випадку між народом і політичною опозицією виникає прірва, за умов якої політики відірвані від реальних потреб людей, а громадяни геть не довіряють своїм представникам в органах влади. А це вкрай деструктивна ситуація, яка, безумовно, веде за собою створення міцного авторитарного режиму із подальшим переходом до диктатури. Подібне відбулося свого часу у сучасній Російській Федерації та її сусіда — Білорусі.
Безцеремонність регіоналів у досягненні власних політичних цілей повинна нарешті навчити лідерів опозиції: найкращим їхнім захисником можуть стати люди, що вийшли на вулицю. Цей принцип показово спрацював у проблемних мажоритарних округах, де влада намагалася шляхом фальсифікацій і фізичного втручання вирішити долю голосування на власну користь. Де були протести людей (а не нагнані за гроші прапороносці), там “регіонали” не реалізували свої плани. А без наявності первинних партійних осередків, реального членства і щирих прихильників забезпечити масові вуличні протести не можливо.
Тиск і погрози для багатьох депутатів принагідна можливість довести, що вони опинилися у політиці не завдяки чиїсь протекції і зв'язкам, а саме через політичну принциповість, стійкість і готовність йти до кінця у реалізації власних ідей з реформування країни. Заодно перевірити на вошивість партійних лідерів: чи готові вони захищати своїх однопартійців не йдучи на компроміс із владою, чи дійсно “опозиція своїх не здає”.
Політична системна криза в Україні зазнала такої глибини, що опозиція мусить власною кров'ю доводити свою близькість з народом.