У тисячних лавах – опозиційні народні депутати, дівчата і 50-річні жінки, хлопці у краватках, які відразу після акції планують піти в офіси, та сиві чоловіки. І, звісно, бійці загонів самооборони в голубих «афганських» беретах, біло-синіх динамівських шарфах, розмальованих шоломах, балаклавах та строкатому камуфляжі. Справжня армія. Щоправда, фактично беззбройна.
Повз колони мітингувальників поспішає на роботу респектабельний чоловік років 40. На мить зупиняється біля однієї із сотень (здається, це 14-та, «Вільні люди»). Раптом знімає шапку і схиляється до землі. «Низький вам уклін, хлопці, за те, що ви робите, – каже. – Дякую…»
Колона рушає. На підходах до Верховної Ради майданівців уже давно чекає «Беркут». За лавами бійців спецпідрозділу, що вишикувались і вздовж табору антимайдану, і на проїжджій частині, і на стежках Маріїнського парку, – тітушки в повній бойовій готовності. Деякі – зі щитами «Міліція». Певна річ, не трофейними…
У Маріїнському починається мітинг. Один за одним виступають опозиціонери й активісти. Загони самооборони тим часом стоять навпроти «Беркута» – обличчям до обличчя. Вони чимось схожі. Бронежилети. Шоломи. Нашивки з українською символікою. Щити. Але чимало й відмінностей. Тих, що по «народний» бік барикад, не бояться ані жінки та діти, ані журналісти, які традиційно працюють із боку повстанців.
Священик кропить «Беркут» святою водою. Охоронці з Майдану намагаються поговорити зі спецпризначенцями. «Я капітаном міліції був, – розповідає вчорашнім колегам один із сотників самооборони. – Звільнився тепер…»
«Вы, наверное, с Запада», – перебиває екс-офіцера. «Так, я – так, – визнає львів’янин. – «Але в моїй сотні – 50 хлопців зі Сходу України…»
Він стоїть упритул до міліціонерів. Вдивляється в їхні очі. Із емвеесівських динаміків лунає попередження: наближення до лав міліції ближче ніж на три метри розцінюватиметься як посягання на життя правоохоронців. Утім, щити останніх швидко прикрашають «революційними» наліпками, написами «Зека геть!», «Банду геть!», «Слава Україні!» та усміхненими сонечками. Хоча «сонячних» ілюзій дедалі менше. «Він продає Україну! Ганьба!» – виводить хтось маркером на одному з міліцейських щитів.
У повітрі напруження. Зненацька починається сутичка. З боку протестувальників в хід іде бруківка, яку вже за кілька хвилин починають підносити бійцям навіть старенькі бабусі. З боку МВС – газові та світлошумові гранати, гумові кулі та «коктейлі Молотова», які з ентузіазмом кидають прикриті лавами правоохоронців тітушки. З даху одного з будинків гранати емвеесників летять у натовп, більшість людей у якому не має навіть будівельних шоломів та респіраторів. Багато поранених. У Будинку офіцерів швидко облаштовують медпункт.
Протистояння в Маріїнському парку, яке триватиме не одну годину, швидко перекидається на інші вулиці міста. З офісу регіоналів, що на Липській, жбурляють агітаційні матеріали партії, прапори та інший непотріб і спалюють усе це на вулиці. У дворі палає автівка. Стіну будівлі прикрашає напис: «ПР на дыбу!» Мітингувальників тут не так уже й багато. Тому згодом від офісу їх швидко відганяє «Беркут», пліч-о-пліч із бійцями якого йдуть тітушки. У руках кількох – пістолети. «Беркут» звертає у провулок і переслідує мітингувальників. Тітушки лишаються в «рідному» офісі.
На Інститутській палають, укриваючи небо міста густим чорним димом, вантажівки, якими правоохоронці кілька тижнів поспіль перегороджували прохід в урядовий квартал. Бійня на Шовковичній, є вогнепальні поранення. Києвом ширяться чутки про перших загиблих. Люди, старі й малі, шикуються й передають із рук у руки бруківку. «Бунт», – пояснює ситуацію свіжий напис на стіні одного з будинків на Шовковичній.
Випадкові перехожі, яким «не пощастило» потрапити в урядовий квартал, випитують у протестувальників останні новини. Радіють, що згорів офіс ПР. Цікавляться, які ліки потрібні й куди їх можна приносити. У місті хаос. Десь протестувальники женуть «Беркут». Десь, зокрема на Кловському узвозі, від силовиків доводиться тікати. Скільки затриманих, не знає до пуття ніхто. Втім, невідома навіть точна кількість загиблих. У наметах антимайдану, мешканці якого в певний момент тікають із поля бою, не бажаючи «воювати» за кількасот гривень добових, знаходять побитих полонених євромайданівців.
На Майдан тим часом ведуть полонених силовиків і тітушків. Побачивши, як протестувальники вантажать у швидку двох із його хлопців, один зі спецпризначенців знімає шолом, залишає зброю і біжить у натовп мітингувальників, до карети – чи то цікавитись станом потерпілих, чи то дізнаватись, хто саме постраждав. Ніхто не чіпає його й пальцем.
На 18:00 влада «призначає» штурм Майдану. Поволі він починається з періодичних атак на барикади на Інститутській та Європейській. Але події в місті цим не обмежуються. «Беркут» з обох боків оточує костел, у якому перебувають постраждалі. Між лавами правоохоронців – загін тітушків, одягнених як самооборона Майдану. Обмотані біло-червоними «заборонними» стрічками російськомовні хлопці в камуфляжі та військових шоломах спокійно ходять туди-сюди крізь лави силовиків. Журналістів досередини не пускають. «Це працівники міліції, – розповідає Тижню один із «правоохоронців». – Їм форми не вистачає…»
Уже ніч. У тилу силовиків, на Інститутській, гуляють бійці без розпізнавальних знаків та кримські «морські котики». Біля Жовтневого палацу, який «правоохоронці» нещодавно відбили в мітингувальників – вщент розтрощені ними автівки. Потрощені всі вікна, відбиті дзеркала, всередині все перевернуто. Годинами, нікуди не виїжджаючи, тут стоять автозаки із затриманими мітингувальниками. У Жовтневому все перевернуто. На вулиці – купа одягу, розбитих шоломів, особистих речей тих, для кого за місяці Євромайдану перейменована в палац Свободи будівля вже стала рідною. «Полем бою» навколо неї блукають, шкутильгаючи, вевешники. Підсвідчують ліхтариком розкидані на асфальті речі. Шукають якусь ковдру – холодно… Один із загонів внутрішніх військ, подейкують, іде геть із війни. Командир каже, що горіти в пеклі може тільки за себе. Не за своїх хлопців.
Із гучномовців силовиків лунає «прохання» до жінок та дітей, яких на Майдані безліч. Їм пропонують залишити площу, «оскільки там проводитиметься антитерористична операція».
Уже не першу годину не працює метро. Таксисти підіймають ціни. Кияни йдуть на Майдан пішки. «Терористів» стає дедалі більше. На Майдані палають намети й шини. У вогні та вибухах, зі сцени, яку «прострілюють» міліцейські снайпери, жінка читає віршик свого 11-річного сина, який чекає на маму вдома. Горить підпалений силовиками Будинок профспілок. Мітингувальники намагаються врятувати людей, що залишились у охопленій вогнем будівлі.
Траси, що ведуть у Київ, засипають піском. У звільненій раніше протестувальниками на вимогу влади КМДА облаштовують медпункт. Тут бинтують рани, дістають уламки гранат із людських тіл, дивом, у польових умовах, затискають артерії. Лікарям асистують волонтери. Серед них – 18-річна студентка-художниця Тома Шевчук. Під час сутичок на Інститутській їй зламали два ребра. Дівчина усміхається й каже, що все добре.
Данський журналіст Сімон приїзджає на Майдан серед ночі. Без каски, без окулярів. Розгублено дивиться, як знайти для нього ці речі – нині найнеобхідніші – намагаються українські колеги. «Я був тут учора, – повторює він. – Усе зовсім інакше було. Майдан так змінився… Україна так змінилась».
Українці особливо не дивуються. «Прокидатись у іншій державі» – справа звична. Взагалі прокинутись уже непогано – адже ранок 19 лютого так і не настав для десятків людей.
Це не зупиняє тих, хто їде в Київ. Не зважаючи на небезпеку, оминаючи перекриті та засипані піском автошляхи, люди пробиваються до столиці. Серед них – чоловіки й жінки, молоді й старі, офіцери й ультрас, офісні працівники й далекобійники. Об’єднує їх одне: всі вони «терористи». І всім уже нікуди відступати: «антитерористичну операцію» СБУ обіцяє розпочати не тільки на Майдані, а й по всій території України.