24 лютого 2022 року для Наталії Шостак почалося зі звичайного чергування в приватній клініці, а закінчилося усвідомленням: почалася війна. За кілька років вона пройшла шлях від операційної медсестри цивільної лікарні до молодшої сержантки евакуаційного відділення медичної роти 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади. Її історію читайте далі у Тижні.
— 24 лютого 2022 року я зустріла на чергуванні у «Клініці Спіженко» на Житомирській трасі. Дивлюся — летять вертольоти. Штук шість чи сім. «О, навчання почалися», — думаю, бо вікна виходили на Гостомель. Аж тут дзвонить моя санітарочка: «Володимирівна, я не приїду. Війна». Виявилося, вертольоти не наші, — згадує перший день повномасштабного вторгнення 57-річна Наталія Шостак.
Майже три роки вона служить медичною сестрою евакуаційного відділення медичної роти 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади. У стабілізаційному пункті під Покровськом на Донеччині до обіду обнадійливо байдикує. Це шанс поспілкуватися з незамінною тут молодшою сержанткою Шостак. Пані Наталя, аби відволіктися, пропонує поділитися спогадами.
— Власниця клініки Наталя Спіженко дала дозвіл організувати пересувний госпіталь, — продовжує оповідь про лютий 2022-го. — Повз трасою пішли російські танкові колони. Ми були єдині в тому районі, хто міг надати допомогу пораненим: почали надходити і цивільні, і ТРОшників привозили. Нами керував Сан Санич — чудова людина, він читав натівські протоколи вночі, а зранку нам розповідав, що і як робити, бо цивільні поранення від воєнних відрізняються.
Виявилося, ми 23 дні пробули в оточенні. Чотири рази доводилося змінювати місцерозташування: казали, що нас обстріляють, тому ми ночами лісами переходили з медичним спецодягом і розхідниками. ТРО нас охороняла, допомагала вивозити і завозити людей.
У мене є перші відео і фото постраждалих цивільних, яких розстрілювали. Ми навіть надсилали ці матеріали в Іспанію, і там по центральному телебаченню показали, що росіяни робили з нашими людьми, щоб світ бачив цей жах. Вийшли ми звідти лише завдяки ЗСУ, які зробили коридор.
Нам видали довідки, що ми належимо до ТРО. Потім я виїхала в Австрію до сина. Пожила в безпеці, подивилася на сите життя і зрозуміла: не можу. Мої знання, руки потрібні вдома.
Діти, знаючи мій характер, впиралися дуже довго, не хотіли відпускати. Але 28 лютого 2023-го я виїхала з Австрії, а 6 березня вже була в ТЦК. Дорогою телефонувала знайомим лікарям. Один з них і запросив у 32-гу бригаду, яка саме формувалась.
Я операційна сестра з 38-річним стажем. Бачила все. Але війна — це інше. Тут треба опановувати фах заново. І я вчуся: кожен поранений — це щось нове.
У мене до бійців ставлення не як до пацієнтів, а як до власних дітей. Цього не передати словами. Коли привозять хлопчика — посіченого, брудного, в крові, — всередині аж шкребе, бо вони там, на передовій, на «нулі», пережили достатньо.
Хочеться не просто затампонувати рану, а пригорнути, обійняти, забрати біль. Вони ж герої. Буває, привозять хлопця, нога ледь тримається, ми її «штопаємо», а він рветься у бій: «Я там шістьох завалив! Я того підірвав!». Я ж кажу: волосся дибки стає від цих пацанів. Молодці. Це наша нація, я ними пишаюся, аж мурашки по шкірі. Ми непереможні, це однозначно.
Рада, що пішла в ЗСУ. Особливо це відчуваю, коли на «стабіку» допомагаю хлопцям, коли важких привозять. От тоді пишаюся тим, що тут, що змогла допомогти. Недарма я пропрацювала в операційній — мої знання зараз рятують життя. Це ж чиясь дитина, чийсь батько, брат, син. Це найцінніше. Дуже багато хлопців у нас буде покалічених, це однозначно, — але вони живі.
Пам’ятаю Куп’янськ-Вузловий. Орки за три кілометри. Сидимо з лікарем на сходах, відпочиваємо. І тут — приліт, через один будинок. Інстинкт спрацьовує миттєво: треба в укриття. Лікар, чоловік, сидів нижче за мене. Він підривається і намагається проскочити в двері… Я його ногами затискаю, хапаю за штани, відкидаю назад і кричу: «Куди?! Дами вперед!». Заскочили, віддихалися і як почали реготати. Цей сміх — він як розрядка.
Чи вірю в дива? Так. От «шахед» летів прямо на нас. За метрів 50 змінює траєкторію, йде вбік і за 200 метрів вибухає. Або коли привозять людину без свідомості, починають качати і повертають на цей світ. Це диво. Буває, людина потрощена з усіх боків, прошита кулями: і голова, і руки, і ноги, і черевна порожнина. Витягуємо. Ми не боги, ми медики, але робимо все можливе.
Ось відео є: у хлопчика дві ноги і руки немає. FPV влупило. Все, що від ноги залишилося, ножицями відрізали. Або обмороження — ніг немає… А ось боєць 16 діб пролежав із турнікетом, бідненький. Тут можна було б руку врятувати, не треба був цей турнікет, просто перебинтувати. Спочатку вчили «не знімайте, не чіпайте», а потім дійшло….
У Сергіївці під Куп’янськом я була на зміні, коли хлопці попередили, що везуть полонених. Усередині щось дзенькнуло. Розуміємо, що ці полонені для чогось треба — для обміну наших хлопців. Ми ж не звірі, ми люди. Як би там не було. Ну, вони як кошенята. Їх було тоді шість чоловік. В одного — відкритий перелом передпліччя і закритий перелом плеча. Першу перев’язку йому зробили наші хлопці ще за 15 днів до того, як взяли в полон. Що мене здивувало: два жахливі переломи, а він терпів і навіть не пискнув. Коли ми запитали: «Чого ви сюди прийшли, чого страждаєте?» — сказали стандартне: «Ми приїхали сюди відбудовувати». Допомогу ми надали. Найцікавіше, що він сказав мені: «Ви чудова жінка». Ми всі засміялися, але якщо ворог поважає свого ворога — це чогось вартує.
Але хлопці розповідали страшне. Один казав, що всадив у орка пів магазина, а він іще йшов. Вони наколоті там чи нанюхані — без поняття. Розповідали, як розрізало його чергою майже навпіл, він упав, а верхня половина тіла до автомата руку тягне. Або 30 куль всадив у нього, той присів, закурив сигарету, встав, зробив крок і лише тоді впав. Це точно під наркотою чи чимось подібним. Нормальна людина больового шоку не витримала б, а ці — як зомбі.
Кров і йод — мої улюблені запахи. Там, де вони є, мені спокійніше, ніж у тиші київської маршрутки.
Я донорка. Кажу: тільки після моєї крові без ноги поскачуть. Я просто шалена.
Ми навчалися ще при СРСР. Не знали, що таке турнікет, користувалися гумовими джгутами. Я починала працювати ще багаторазовими шприцами, крапельницями з гумової трубки. Так що ми звикли і здатні вийти з будь-якої ситуації. Якщо не буде турнікета — я трусами перетягну, футболкою затампоную, але кровотечу зупиню. Знаю одного хірурга, який може прооперувати одним цвяхом.
Чи страшно мені? Коли працюєш — ні. Руки роблять. Емоції вимикаються. Я була на операції у власного сина, у невістки — і стояла спокійно. До своїх нікого не підпускаю. І вони знають, що все буде добре, якщо я поруч. Лікарі казали: «Ти залізна. Ми б так не змогли». Ні, я просто знаю: якщо розклеюсь, їм ніхто не допоможе.
У мене екіпаж — я і водій. Це мій напарник. Він відповідає за дорогу, тобто за моє життя і життя поранених. Я відповідаю за його життя, щоб він зміг сісти за кермо і поїхати. Ми починали з першого дня разом, знаємо, хто чим дихає. Я йому цілком довіряю.
Тут, на фронті — друга сім’я. Поїдеш у відпустку — три дні проходить, і тягне сюди.
А приїхала з Києва — там війни немає. Заходиш у маршрутку, й воно ще рило починає крутити, по УБД не хоче везти. Я кажу: наступного разу буду з битою ходити. Мені не жалко тих грошей заплатити, а відношення просто… Ти ж їздиш не під дронами, спиш у теплі…
У Києві мені страшно. Чотири ракети пролетіло — і мене трусить. А на фронті, коли довкола гепає, я спокійна. Бо включена в роботу, і поруч мої. Люди, перевірені часом, війною. Бо впевнена — витягнуть, перемотають. Тут всі про інших думають, не про себе.
А в тилу? Не впевнена, що перехожий чи той же водій не втече, якщо зі мною щось станеться. В тилу ці невизначеність і байдужість убивають ефективніше за снаряди.
