Фразеологія щодо прав трударів забулася, вітчизняні профспілки ослабли, страйки лишилися у 1990-х. Про охорону праці згадують хіба після значних аварій, а про фіксований робочий день взагалі не йдеться. Але, можливо, скоро нам нагадають про нього, зафіксувавши дещо нові нормативи. І навряд чи вони будуть нижчі за звичні.
Стилістика «коммі»
Найбільший «прорив» в історії трудового права зроблено у 1917-му радянською Росією, коли більшовики проголосили перехід до 8-годинного робочого дня, втерши носа свободолюбній Франції, де подібні гасла робочий клас висував уже з 1832 року. СРСР не зупинився на досягнутому: з 1928 року у промисловості почалося впровадження 35-годинного робочого тижня. Але з 1940 по 1956 радянські люди працювали значно більше – по 8 годин 6 днів на тиждень. Варто зазначити, під час війни робочий день був фактично необмеженим, у зв’язку із введення обов’язкового наднормового часу. Серед трудових ресурсів країни тоді неабияку роль вже відігравав контингент таборів і тюрем, на який, звісно, положення Трудового кодексу не розповсюджувалися. Та й умови праці радянський людей деколи не надто відрізнялися від табірних.
У 1956-му, після завершення періоду відбудови, з приходом до влади Микити Хрущова робочий тиждень було скорочено до 42 годин, а у 1977 – і до 40. Відтоді офіційно ніхто не оскаржував таких цифр ані в Україні, ані в Росії.
Реальний робочий день не всюди співпадає із заявленим у законодавстві. А у пізньому СРСР – співпадав. Його трудове право мусило продемонструвати турботу про гегемона, аби надати звабливий приклад трударям всього світу. В цьому полягала специфічна стилістика експансії СРСР, надто відмінна від стилістики Великих гравців сучасності, та про це згодом. Але не лише комуністи і ліві визнають, що світ капіталу пішов на зменшення робочого дня не в останню чергу в зв’язку з привабливістю для своїх громадян комуністичних гасел та прикладу СРСР.
Ледача Європа
Скорочення робочого дня у Європі тривало за принципом «крок назад – два кроки вперед». Коливання в межах певної тенденції диктувала політична кон’юнктура. Перед Другою світовою війною, мілітаризуючись, Німеччина перейшла на 6-денний робочий тиждень.
Але з 1980-х відбулися нові «кроки вперед»: 38 годин у Німеччині та Бельгії, 37 – у Великій Британії і Данії. Зрештою, у 1998 році соціалістичний уряд Франції встановив 35-годинний робочий тиждень. Загалом тривалість робочого часу в Європі з кінця 1960-х зменшилася у 1,4 рази. Тепер ми можемо заздрити фінам, робочий день яких закінчується о 16:00, або іспанцям, які мають право на фієсту… [163]
…Якби не стагнаційні процеси у європейській економіці. Вони – природний наслідок «ледарства» Європи, і так вважають не лише роботодавці. Торік у Франції попри протести профспілок парламент дозволив роботодавцям подовжувати робочий день, а вже на той момент Німеччину сколихнули протести проти збільшення робочого дня на 18 хвилин. Між іншим, це – 10 зайвих робочих днів щорічно, ще й за ту саму платню. Але щодо подальшого збільшення робочого дня The Economist не має жодних сумнівів.
Ледачій Європі звично протиставляються роботящі США, але Японія з Південною Кореєю переплюнули і їх: мають 9-годинний робочий день. Аби відстояти свою сходинку у світовій економіці, доводиться викладатися, а щоб відвоювати чужу – й поготів.
Arbeiten!
Ще у XVIII ст. було помічено, що за вільної конкуренції працівники змушені погоджуватися на будь-які умови роботодавців. Зараз погоджуються не всі – у Європі страйкують, та й у нас на подовжений день йдуть найамбіційніші або трудоголіки. Очевидно, тому що свобода конкуренції ще має певні межі. Зокрема, німецький працівник відносно захищений від конкуренції з китайським. Але ж і співвідношення їхніх заробітних плат дорівнює 25 до 1. Хіба такий розрив не приховує небезпеку для добре оплачуваного і не надто тривалого робочого тижня німця?
Ця небезпека з гіпотетичної стає реальною. І особливо рельєфних рис набуває не в країнах Золотого мільярду, де діють системи соціального захисту, а в Україні. Адже, сподіваючись на інвестиції, ми мусимо запропонувати зручні умови для роботи чужих грошей. Такою умовою стає дешева робоча сила. І потенційний інвестор хоче бути певний, що має право на її робочий час. За млявості профспілок і наднизької платні у держсекторі роботодавці нав’язують той робочий ритм, який хочуть, не рахуючись із законодавством. Але убезпечити себе на законодавчому рівні ніколи не завадить і Світовий банк торік озвучив прагнення капіталу, визначивши 66-годинний робочий тиждень як бажаний для країн, що сподіваються на інвестиції.
66 годин – це шестиднівка з 11-ма годинами щоденної праці. З обідом буде 12. І ніхто не зважає на те, що за такого робочого дня імунітет знижується приблизно у 3 рази, як і вірогідність серцево-судинних захворювань, не кажучи про психологічне навантаження. Чи відомо вам, що нещасні випадки з необережності стаються найчастіше саме з трудоголіками?
Але деякі наші сусіди, які вважаються «інвестиційно привабливими» такі, як, наприклад, Литва вже закріпили у законодавстві 48 годин щотижневої праці, а за 60 годин узгоджено виступають уряд і роботодавці.
У нас же великі капіталісти ще зайняті розподілом недоприватизованих ресурсів і до закручування гайок у трудовому законодавстві у нього руки ще не дійшли. Тому наші громадяни вже який рік поспіль більш-менш одностайно байдикують усі дні від передноворіччя й до самого Різдва. Хоч іще рік тому Кабінет Міністрів вирішив поставити на порядок денний питання щодо відмови від тривалих різдвяних канікул. Зокрема тодішній міністр економіки Арсеній Яценюк вказував на негативні наслідки для ВВП простою робочої сили країни, а ще нагадував про тенденцію європейських країн до збільшення робочого тижня…
Новий уряд не зважився посягнути на канікули – по-перше, було не до того, по-друге, вже не було там Яценюка, з його європейським мисленням. Але хтозна, чи не востаннє видався отой різдвяний відпочинок.
ДОВІДКА
Щасливі британці
Понад 50 годин на тиждень працюють у:
– Японії –28,1% усіх працюючих;
– Новій Зеландії – 21,3%;
– Австралії – 20,0%;
– США – 20,0%;
– Великій Британії – 15,5%.
