За кого голосувати? До виборів президента залишається місяць, і питання вже слід ставити собі чесно, без самоодурення. Я волів би обійтися без імен, бо йдеться передусім про цінності, реалізації яких ми хотіли б на найближчих п’ять років, себто про засади, про принцип прийняття рішення. А вже потім принцип мав би пристосовуватися до конкретних політиків з урахуванням їхньої переконливості. Але без персоналій ніяк не виходить.
Наразі зрозуміло, що основні баталії, якщо «інтернаціональна допомога» не сплутає карти, розгорнуться між двома кандидатами. Один кандидат (-ка) – кризовий менеджер, пасіонарій, опортуніст, другий – системний інтегратор (наскільки в принципі український бізнес може бути системним) і теж послідовний опортуніст. Проблема нинішньої кампанії в тому, що її… немає. Одна кандидатка прямо заявляє, що не час займатися агітацією «з цирковими ведмедями», краще будувати рух опору. Інший претендент мляво сперечається, обмежується невиразними білбордами, ритуальними зустрічами й короткими висловлюваннями з порядку денного. Жодної програми, крім абстрактного гасла й двох-трьох загальних тез. Постає ніби логічне запитання: якщо вже на те, може… справді… вибори не на часі? Навпаки, Україна якнайшвидше потребує стабільної легітимної влади, до того ж ніхто з претендентів не зацікавлений припиняти перегони. Тому питаю знову: за кого голосувати? Точніше, не так: не за кого, а за що?!
Як хочете, а я переконаний, що брак зрозумілих програм, стратегій і відповідно послань – це не нещасний випадок, не форс-мажор, не чиєсь недопрацювання, а об’єктивна і вельми показова ознака вітчизняної ситуації, причому не лише нинішньої. Згадаймо слогани попередніх кампаній: «Так!», «Вона працює», «Покращення вже сьогодні»… Хіба можна з цього вгадати, які переконання має кандидат, які в нього плани, якою він бачить мою країну в перспективі?
Не раз у мене траплялося типове lost in translation, коли я робив спроби характеризувати наших політиків іноземним гостям, причому різним – від американців до поляків. «Ну, розумієте, він ніби правий, але за надійні соціальні гарантії з боку держави…» Гості дивувалися, а дарма. Політологічний компас у нас відмовляє: ліберали та консерватори, ліві та праві – ці дихотомії ніяк або майже ніяк не перетинаються між собою. Консерватор може бути лівим, як наші, з дозволу сказати, комуністи, а ліберал – сповідувати фактично праві погляди. Причини можна шукати скільки завгодно. Наприклад, усталені поняття працюють лише в країнах із певною політичною культурою, де вони, власне, й виникли. Або: тоталітарне минуле спотворює систему координат, потрібен час для виправлення історичних деформацій. І таке інше. Але в мене є підозра, що пояснення простіше: немає в більшості наших політиків системних переконань. Хтось вважає ідеологію беззмістовною, бо для нього влада – то лише інструмент перерозподілу благ на свою користь. Хтось – заскладною, бо для нього влада існує заради самої влади, як найсильніший наркотик з-поміж усіх вигаданих людством.
Але ж універсальні закономірності людської взаємодії нікуди не зникають від того, що хтось їх не усвідомлює. Понад те, саме зараз варто згадати, що довгий час Україна в сенсі політичних практик була невід’ємною частиною Європи. Закони, суди, магістрати – усе це мало залишитися десь у підсвідомості, це не могло повністю витравитися радянським промиванням мізків. Тобто коли політтехнологи (до того ж часто-густо імпортні) нав’язують кандидатам маніпулювання тупою, пластичною сірою масою, подаючи їй найпростіші, найпримітивніші меседжі, вони просто недооцінюють українського виборця?
Так, є й будуть ті, хто купується на обличчя, на образ, на харизму, – люди є люди. Але хтозна, може, якби їм запропонувати переконливі світоглядні програми, навіть вони демонстрували б більшу притомність замість обмежуватися примітивними, скажімо відверто, хамськими реакціями: «Злодійка», «Шоколадний заєць» або взагалі «Всі вони однакові». Коли продаєш не зміст, а обгортку, треба бути готовим саме до такої реакції.
Аж ніяк не я перший констатую кризу лідерської політики, брак ідеологій і потребу на них в українському суспільстві. Просто тепер, після Євромайдану, коли народ прокинувся, запит на змістовність актуальніший, ніж будь-коли. Той, хто хоче перемогти, й не просто перемогти ситуативно, а дістати від виборця мандат на необхідні системні перетворення в країні, мусить показати свою системність. Ну для початку хоча б так: правий чи лівий, ліберал чи консерватор…