Однією з найобговорюваніших тем в українському кіносередовищі є потреба долучити нашу державу до схем копродукції кіно, як це є у всій Європі та багато де у світі. Як до питання копродукції кінофльмів підходять британці?
— Особисто мені хотілося б, щоб Велика Британія випускала більше фільмів у копродукції, ніж тепер, бо їх недостатньо. У цьому процесі багато що зав’язано на англійській мові. З погляду виробництва кінострічок моя країна перебуває якраз між США та континентальною Європою. Є багато таких британських режисерів, які своїми потенційними глядачами бачать саме жителів Нового світу, особливо коли йдеться про комерційне кіно. Якщо відкинути прив’язку до англійської мови як один із вагомих факторів, тоді, мабуть, є сенс подивитися й пошукати партнерів для виробництва спільного кіно в різних європейських країнах. Як на мене, британським режисерам і продюсерам треба звернути більше уваги на цей географічний ареал. Як показує досвід, якщо різні європейські кіновиробники починають співпрацю, то в результаті отримують непоганий продукт. До того ж ідеться й про вирішення фінансового питання.
Британська рада всіляко намагається стимулювати наших кіновиробників знаходити можливості для копродукції з різними європейськими партнерами. Також ми є членом Європейської промоції фільмів (EFP), організації, яка має багато ініціатив і можливостей для підтримки кінопродюсерів, від Сполученого Королівства. Зокрема, EFP надає їм можливість використовувати Каннський кінофестиваль як своєрідний робочий майданчик або влаштовує кінолабораторію на Торонтському кінофестивалі. Ці та інші ініціативи покликані підтримати роботу європейських продюсерів та спонукати їх до шляхів, які ведуть до копродукції в кіно. Зі свого боку Британська рада підштовхує наших продюсерів брати участь у заходах під егідою EFP і шукати засоби для того, щоб створювати нове кіно разом із європейськими партнерами.
2014 року у Великій Британії вийшло 255 нових художніх фільмів, лише 15 із них — у копродукції. Справді, це дуже маленька кількість. Думаю, такого кіно має бути більше. Це те, чого британська кіноіндустрія може навчитися в європейської.
Читайте також: Знімаймося, бо вже треба
У чому, на ваш погляд, полягає специфіка британського ігрового кіно, яка відрізняє його від європейського континентального й американського?
— Якщо подивимося на британську кіноіндустрію, то там багато різних франшиз, зокрема таких, як Бондіана, фільми про Гаррі Поттера, «Зоряні війни», фільми про Шерлока Голмса тощо. Ці кіноепопеї є творіннями великих кіностудій, які розташовані в США й орієнтовані на тамтешнього і, власне, світового глядача. Цілком нормально, що британські кінорежисери працюють на США. Трохи інша ситуація з незалежними творцями кіно, такими як Рой Андерсон, автор фільму «45», котрий цього року відкривав київський кінофестиваль «Молодість». Згадана стрічка торкається суто європейських сприйняття дійсності та психології, є майстерною грою з емоціями та переживаннями глядачів. Це ті матерії, з якими також працює Пітер Ґріневей, автор фільму «Рембрандт. Я обвинувачую»! Це два потужних тренди британської кіноіндустрії, які співіснують поряд. Статистика продажу кіноквитків протягом 2014 року свідчить, що популярність стрічок, створених незалежними британськими кінорежисерами, є співмірно високою з відвідуваністю фільмів із якоїсь кінофраншизи, скажімо, чергової частини Бондіани «007: координати «Скайфолл», тобто з продуктом великих кіностудій. Кіно британських незалежних режисерів нині почувається вельми непогано в себе вдома, до того ж воно має радше європейське, ніж американське обличчя. Це не означає, що воно непопулярне в Північній Америці. Зовсім навпаки. Але пронизане європейською традицією артхаусу. Сутність американської кіноіндустрії полягає в тому, що вона гостріше, ніж британська, заточена під комерцію.
У чому Велика Британія сильна? У своїх кіноакторах, згадати хоча б Єна Маккеллена чи Бенедикта Камбербетча. Знаєте, чому так? Бо здебільшого всі вони починали свою кар’єру на сцені театру. Спочатку в них була театральна сцена, а далі вже кіно й телесеріали. Це те, чого майже немає в США. Британські актори, режисери й автори сценаріїв є дуже мобільними, швидко можуть переключитися з театральних спектаклів на фільми чи телесеріали, а потім знову повернутися до театру. Яскравий приклад — Бенедикт Камбербетч, який на високому рівні грає головну роль у шекспірівському «Гамлеті» й водночас дракона Смока в «Хоббіті» Пітера Джексона та Шерлока Голмса в телесеріалі. І в усіх трьох жанрах почувається як удома. Але його найбільші ролі ще попереду.
Ви курируєте напрям кінодокументалістики в Британській раді. Яке документальне кіно прагнуть знімати й відповідно люблять дивитися британські режисери та глядачі?
— Традиція нашої кінодокументалістики вельми потужна, сягає 1930–1940-х років. Британці і тоді, і тепер цікавляться своєрідним соцреалізмом у стилі Гемфрі Дженнінґса, який змалював життя британського суспільства від найвищих до найнижчих прошарків. Але не варто думати, що британська документалістика зациклена на Великій Британії як такій. Нині всі ми живемо в глобальному селі, тому те, що сталося в Пакистані, ПАР, Німеччині чи США, впливає і на Сполучене Королівство. Прикладом найкращого британського документального фільму сучасності є «Один день у вересні» режисера Кевіна Макдональда про вбивство 11 ізраїльських атлетів на Олімпійських іграх у Мюнхені 1972 року. Також нещодавно світ побачила документальна стрічка про шахтарів Уельсу та їхні страйки в часи Марґарет Тетчер і її наступників. Не чужою нашим документалістам є й тема конфлікту в Північній Ірландії.
Британці люблять документальне кіно, й українська документалістика їм цікава. Зокрема, такі стрічки, як «Майдан», знята Сергієм Лозницею, «Російський дятел» Чеда Ґарсіа. Наступного року, думаю, у Британії покажуть українську документалістику про АТО. Напевно, станеться це або на Docfest, або на Лондонському чи Единбурзькому кінофестивалі.
На які виклики доводиться відповідати британській кіноіндустрії, щоб конкурувати у світі? Йдеться радше про особливості кінопроцесу чи про форми дистрибуції готових кінострічок?
— Думаю, нині можливі великі зміни та зрушення, зокрема якщо додати сюди механізми, знайдені протягом останніх кількох років у царині кінодистрибуції. Старі моделі працюють дедалі гірше. Що саме я маю на увазі? Дистрибуцію до кінотеатрів, угоди лише між мовниками. Частина цього ландшафту суто фінансова: нині ані кіновиробник, ані глядачі не мають величезних грошей. До того ж інтернет змінив майже все. Великою проблемою є піратство, але це феномен, який неможливо зупинити. Кіноіндустрія як така повинна з усім цим рахуватися. На порядку денному стоїть розробка такої форми кінодистрибуції, що відповідатиме способам, якими глядачі хочуть споживати кіно. Поки що в різних країнах світу, зокрема й у Великій Британії, відвідуваність кінотеатрів доволі висока, бо це один із різновидів соціального досвіду. Але разом із тим кіно дивляться на комп’ютерах, планшетах і смартфонах, по телевізору. Має бути знайдено спосіб, щоб усе це відбувалося легально й доступно. Піратське кіно можна скачати й подивитися в не надто хорошій якості, але окрім цього повинна бути можливість подивитися його у форматі HD (тобто в найвищій якості) за доступною ціною. Очевидно, що буде створено такі платформи, які забезпечать щонайширшій аудиторії доступ до високоякісного кінопродукту. Все описане вище є частиною процесу монетаризації інтернету.
Читайте також: Катрін Дюссар: «Україні бракує не грамотних продюсерів, а достатніх фінансових фондів, щоб знімати нове кіно»
Сусідні Румунія та Болгарія вже давно є майданчиками, де різні світові кіностудії та незалежні режисери знімають нове кіно. Що в практичному вимірі не дає Україні, яка ані за технічними, ані за природними параметрами не гірша від своїх сусідів, гідно з ними конкурувати в цій царині?
— У згаданих країнах прихід кіновиробників і приплив інвестицій пов’язані з тим, що вони якісно оновили свої виробничі потужності, а також ухвалили сприятливе для кіновиробників законодавство, зокрема сприятливе податкове навантаження. Якщо такі норми запровадять в Україні, це, безперечно, привабить закордонних режисерів. Хороші кіностудії, чудові локації для зйомок — усе це у вас уже є. Лишилося додати податкові пільги для кіновиробників. З такою схемою можна виходити на майданчики, де збираються провідні кіновиробники світу, зокрема Каннський і Берлінський кінофестивалі, й пропонувати себе як країну, де є все для того, щоб знімати кіно. Там-таки можна пропонувати себе як глядацьку аудиторію для показу кіно, знятого в копродукції на ваших теренах. Саме так відбувається у Великій Британії. Так вже склалося, що частину сцен до фільмів індійського Боллівуда їдуть знімати до Лондона абощо. Сміх сміхом, але ми говоримо про креативну індустрію, яка дає прибутки й створює нові робочі місця.
Україна нещодавно стала частиною програми Creative Europe, що відкриває нові шляхи й можливості для співпраці між вашою країною та рештою європейських держав у царині культури, зокрема кіно. Британським кіновиробникам цікаво, яким чином вони можуть тісніше співпрацювати з вашою країною як одним із партнерів, і нині вони шукають певні шляхи, щоб практично реалізувати таку співпрацю. Це питання перебуватиме у фокусі впродовж наступних кількох років. Україна має низку непоганих кіностудій, талановитих кінооператорів, режисерів, що становить двосторонній інтерес і може забезпечити взаємну вигоду.
————————————-
Крістін Бардслі — радниця з питань кіно в Британській раді з 2001 року. Має різноплановий досвід, зокрема працювала за кордоном у міжнародних донорських проектах. У Британській раді розробляє кінопроекти, курирує програми й консультує щодо відбору британських короткометражних і повнометражних фільмів на міжнародних фестивалях та інших заходах. Також веде напрям документалістики в згаданій культурній інституції.