Іван Лисяк-Рудницький зазначав, що українська суспільно-політична думка ХХ століття виразно поділялася на чотири напрямки: народництво, консерватизм, націоналізм і комунізм. Народницька ідеологія домінувала напередодні Лютневої революції та під час правління республіканської влади у 1917–1920 рр. Радянська ідеологія у свою чергу формувала штампи та міфи, які застосовувала щодо української історії. Націоналістичний світогляд значною мірою сприяв збереженню національної ідентичності в роки комуністичної диктатури та бездержавності й водночас протистояв позитивізму українського народництва та матеріалістичній філософії комунізму. Натомість консервативний, або державницький, напрямок української суспільної думки, за висловом Івана Лисяка-Рудницького, «найслабший і найменше підтримуваний у масах, зробив найбільший інтелектуальний внесок», але й досі лишається на периферії суспільної уваги. Прикметами українського консерватизму є відданість правовим методам політичної боротьби, поміркованість і повага до законної та легітимної влади, прагнення рівноваги між силами змін і стабільності, свободи та влади. Постанням українського консерватизму як цілісної філософсько-політичної доктрини ми завдячуємо В’ячеславу Липинському.
Кресовець
В’ячеслав Липинський народився 1882 р. на Волині. Він писав в автобіографії, що його пращури ще у XVIII ст. осіли на Поділлі. Батько був ротмістром російської армії, після завершення служби оселився в селі і був земельним власником. Відтак і В’ячеслав, і його молодший брат вивчали агрономію в Яґеллонському університеті у Кракові. У споминах Липинський писав: «Ми належали до зем’янства, а не до інтернаціонального магнацтва і революціонізуючих офіціялістів та полупанків… Патріотизм наш носив характер державний. Тому з хвилиною заламання польської державности мусіла наступити криза».
Читайте також: В’ячеслав Липинський. Спадщина
Любов до України Липинський перейняв у матері, від неї успадкував антипатію до прихильників польського центризму та глибоку пошану до своєї землі, властиву кресовцям. У дитинстві він часто хворів, і мати, аби заспокоїти хлопця, грала йому на фортепіано козацькі марші. Згодом у листі до Дмитра Антоновича Липинський просив допомогти пригадати імена тих композиторів.
Ще навчаючись у 1-й Київської гімназії, В. Липинський зустрівся з багатьма однодумцями, учасниками громадських середньошкільних організацій. Він тримався осторонь революційної молоді і скоро опинився в гуртку Марії Требінської, де спілкувався з українськими культурниками: Миколою Василенком, Євгеном Чикаленком, Климентієм Квіткою, братами Матюшенками.
Молодий політик
З 1908 р. В. Липинський починає активну діяльність, яка ставила за мету навернення польської шляхти Правобережної України до українства. Він здобув підтримку групи, яка нараховувала близько 30 членів, вони називали себе «українцями польської культури», або «українцями-латинниками». Згодом, під час Національно-визвольних змагань, у листі до молодшого брата він просив звернутися до Михайла Грушевського й розповісти про їхню організацію, яка підтримувала український рух і бажала взяти у ньому участь. Але – не судилося.
1911 р. у Львові відбулася нарада низки політиків з Великої України та галичан. На нараді дискутували представники двох поглядів на державність – самостійницького (без орієнтації на чужі сили) та сепаратистичного (з виразною орієнтацією на Австрію). Липинський обстоював першу позицію, сучасники характеризували його як послідовного самостійника й націоналіста. На цій нараді вперше прозвучала ідея української монархії.
Читайте також: Cкромна чарівність консерватизму
Липинський запропонував заснувати друкований орган «Вільна Україна», який мав утверджувати ідею державної самостійності України. Часопис мав бути таємним, оскільки і в Австрійській, і в Російській імперії говорити про самостійність було небезпечно. Липинський написав для цього журналу статтю «Другий акт», в якій нанаголошувалося на необхідності створення українцями власних політичних організацій і рішуче заперечувалась участь у російському демократичному русі: «Сили при сім ми тратимо, а нічого не зискуємо». Проте через брак коштів журнал так і не вийшов.
Український рух тим часом стрімко «лівішав», але виникнення самостійницьких течій у політикумі (поява маніфесту українського державного самостійництва «Ukraina irredenta» Юліана Бачинського 1895 р., брошури Миколи Міхновського «Самостійна Україна» 1900 р., початки діяльності Союзу визволення України, ініціатива створення якого належить Липинському) не змінили загальної картини. Постійний острах українських соціалістів перед «українською реакцією» чи «національною виключністю» суттєво заважав зміцненню позицій консервативного компоненту українського руху. Тому 1917 р. український політикум в цілому виявився неспроможним утвердити незалежну українську державу.
Хлібороб-державник
Липинський займався хліборобською працею на своєму хуторі Русалівські Чагари, куди перевіз великий архів та бібліотеку. Проте після ІІІ універсалу Центральної Ради, в якому проголошувалася соціалізація землі, селяни почали грабувати його маєток. Саме тоді, під час одного з грабіжницьких нападів, написана Липинським «Історія України» загинула від пожежі в будинку. Згодом працю «Україна на переломі» про Хмельниччину він присвятить селянину Левку Зануді, який захищав його маєток від грабунку і сам загинув у полум’ї.
На відміну від хлопоманів, представників інших народницьких течій, Липинський не збирався зрікатися свого соціального походження: «Я любив Україну, але і любив свій клас і мислити Україну на руїні мого Роду, мого дому, моєї рідні, мого класу ‒ я не міг», ‒ наголошував він.
Липинський з селянами на хуторі Русалівські Чагари, другий ліворуч – Левко Зануда
У серпні 1917 р. була створена Українська демократична хліборобська партія. Згодом, у листах до друзів, Липинський визнав помилковим рішення назвати партію «демократичною». Для українського руху, міркував він, можуть стати фатальними гасла демократії й громадянського суспільства, оскільки вони спричинять штучне копіювання демократії за взірцями інших країн, а політична культура однієї нації не може бути механічно перейнята іншою. У програмі партії, складеній Липинським, було запропоновано дві форми володіння землею: аренда і приватна власність. Також визначено функцію державного контролю над підприємствами, що вирізняло програму УДХП від інших партій.
Український амбасадор в Австрії
Гетьманський переворот 1918 р. став несподіванкою для багатьох, про що В. Липинський зазначав у статті «Дорогі друзі». На той час він мав великий авторитет і фігурував у всіх списках кандидатів до уряду. Липинський підтримав Гетьмана Скоропадського, він продовжував служити у війську в Полтаві та намагався втримати вояків, що були в нього в підпорядкуванні, від участі в соціалістичних партіях та убезпечити їх від впливу більшовицької пропаганди.
Читайте також: В’ячеслав Липинський: жертвопринесення
Липинському запропонували посаду міністра закордонних справ, яку на той час обіймав Дмитро Дорошенко, проте він відмовився. Хоча й вважав себе польським шляхтичем і політичним українцем, пояснив це тим, що поляк не може очолювати українське міністерство. З тих самих міркувань у 1912 році він не прийняв пропозицію Євгена Чикаленка стати редактором єдиної української щоденної газети «Рада». Зрештою Липинський погодився бути послом Української держави в Австро-Угорщині. Він дуже добре знав галицько-польську проблематику, міжнародну ситуацію, міг передбачити подальший розвиток подій в імперії.
26 січня 1918 р., напередодні підписання Берестейського договору, було укладено таємну угоду про поділ Галичини на Західну і Східну. Підписантами були Болгарія, Австро-Угорщина, Німеччина й Туреччина. Та в останній момент Австрія відмовилась від угоди під тиском Польщі. В. Липинський запропонував цілу низку заходів, які могли змусити австрійську владу підписати договір, зокрема затримати постачання збіжжя. Але Гетьман на це не пристав, і угода так і не була ратифікована.
Під час революції в Німеччині та Австро-Угорщині В. Липинський писав листи до українського уряду із закликом налогоджувати стосунки з новими молодими державними утвореннями. Коли посол Польщі Іґнацій Падеревський жалівся Вудро Вільсону на «банди Василя Вишиваного», Липинський підготував ноту на захист українських позицій.
Після того як Скоропадський зрікся влади, Липинський вирішив залишитись на посаді українського посла, керуючись своїми державницькими позиціями. Це було можливим, адже Гетьман звільнив усіх від особистого заприсяження. Проти урядовця одразу розгорнулася потужна кампанія, яку ініціював Володимир Винниченко, але впливові дипломати організували колективний протест, і його залишили на посаді.
Читайте також: Речник консерватизму
Поширений міф, ніби Україна у 1918 р. безкоштовно віддавала німцям і австрійцям збіжжя. Проте насправді це не відповідає дійсності, оскільки зерно продавали, і доволі успішно. Із цих грошей формувався т. зв. «військовий фонд» у банках Австрії, Угорщини та Німеччини. З огляду на посаду посла частина цього фонду перейшла під контроль Липинського. Дуже скоро його завалили необґрунтованими проханнями про надання коштів різним установам УНР.
Липинський працював у Відні на посаді посла до розстрілу Петра Болбочана. Трагедія полковника стала для нього переламною. Він написав листа до міністра закордонних справ Андрія Левицького: «Наша нація — велика нація, і тишком нишком, невеличким коштом чіпляючи наш державний та національний віз до чужих, хоч би і великих валок, чи то до “всесвітньої революції”, чи то до “Інтернаціоналу”, чи то до “Антанти”, здобути для неї волі не удасться». Він критикував республіканську владу за те, що вона сіє розбрат, послуговується брудними методами політичної боротьби, не рахується з українськими поміркованими колами, відмовляє у виборчому цензі всім, хто не має робітничого або дрібно-селянського походження.
Гетьманець, емігрант, творець
Липинський оселився в Австрії, де займався науковою працею, перекладав українською свої ранні праці. Однак скоро однодумці вмовили його повернутися до політичної діяльності. Консервативні кола українців знову звернули свої погляди на Скоропадського, адже той відмовився від влади, але не від Гетьманства, тож міг стати очільником нової дідичної монархії. У червні 1922 р. у Райхенау відбувся установчий з’їзд Українського союзу хліборобів-державників ‒ речника цієї концепції. У середині 1920-х на гетьманські позиції перейшли «Січі» – військово-спортивні організації у США і Канаді, не в останню чергу завдяки тому, що Липинський заручився підтримкою Осипа Назарука.
За редакцією Липинського почав виходити часопис «Хліборобська Україна», де частково публікувалися його «Листи до братів-хліборобів». Тоді виникає ідея висвітлення діяльності Гетьмана та роду Скоропадських. Із цією метою Д. Дорошенко написав двотомну «Історію України 1917–23» – чи не найґрунтовнішу працю про Національно-визвольні змагання. У 1926 р. з ініціативи гетьманців був створений Український науковий інститут у Берліні, і Липинський переїхав до німецької столиці. Тоді в нього активізувався туберкульоз, за вісім місяців, проведених там, він остаточно підірвав здоров’я і змушений був знову повернутися до австрійських гір.
Липинський з Адамом Монтрезором
У Берліні в нього були учні, котрі дослухалися до його порад. Липинський приймав студентів удома, часом виїжджав на «виклади» до Берліна. Якось один з учнів описав своє захоплення висловленою Липинським критикою української соціалістичної демократії, проте інший застеріг його, що цього робити не варто, адже оцінка української інтелегенції в «Листах до братів-хліборобів», котра трималася «не лівіше есерів і не првіше кадетів», була болюча для самого Липинського. Його жахало те, що українська інтелігенція «обійнялася з російською» та не хотіла розкривати цих обіймів, і лише «по довгих ваганнях були змушені прийняти ІV універсал».
Навіть його опоненти уже в повоєнний час погодились, що ніхто, окрім В’ячеслава Липинського, не може бути ідеологом гетьманського руху, українського консерватизму загалом.
У «Листах до братів-хліборобів» В. Липинський висловлював свою позицію: «Замість способу думання пасивного “фаталістичного”, мовляв, Україна сама зробиться, я хотів дати спосіб думання активний динамічний: що і як ми, Українці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилась Україна».
В одному з листів до прихильника з Галичини Дениса Саварина він говорить: «Плоди нашої праці пожнуть ті покоління, що матимуть державу. Нам залишається тяжкий шлях предтеч, підготовників».
Народжені в передреволюційний час, ідеї В’ячеслава Липинського згодом перетворилися в струнку теоретичну концепцію майбутнього розвитку Української Держави, знайшли практичне застосування в добу Гетьманату Павла Скоропадського 1918-го і стали ідеологічним підґрунтям українського консервативного руху.