Театр імені Леся Курбаса у Львові, субота, тринадцяте. Вхід прикрашають розташовані на одному держалні український та грузинський прапори. В залі – творчий вечір найбільш очікуваного персонажа з російської когорти авторів Владіміра Сорокіна. Аудиторія поводиться стримано й прихильно – літератор під час дискусії «Що таке Європа?», яка проходила напередодні, лаконічно окреслив ставлення до батьківщини: «Росія не Європа. Серпневі події це лише підтверджують». І не відмовився від власного коріння, гордо повідомивши присутніх про бабуню-грузинку.
Українських шанувальників своєї творчості Сорокін підкорив без особливих зусиль. Тоном спілкування – доброзичливим без зверхності, спокійним без поспіху. Манерою поведінки – письменник успішно культивує óбраз втомленого столичною суєтою підмосковного «баріна», самотність якого розвіюють хіба прогулянки з псами. Ретельно продуманим іміджем – білі костюми, сиві кучері, мушкетерська борідка. Чіткістю формулювань: «Я не підписував жодного листа на захист Грузії, бо мені цього ніхто не пропонував. А сам я працюю в іншому жанрі».
Не полишаючи словесні експерименти, характерні для всіх без винятку його книг, у «Дні опричника» письменник чи не вперше використав прості сюжети й потужність антиутопічних візій. Багато проблем у високо посадовця Андрєя Даніловіча Комяґі – покарання буйного столбового, пошук віршомаза-пародиста, котрий зазіхнув на честь государині, театральна худрада – народу «чисте» мистецтво без крамоли, нарада з віщункою. Весь час дзеленчить мобіло (рінгтон – удари нагайки й стогони), на повну потужність працює двигун авто з притороченою до бампера собачою головою. Вірою та правдою служить Комяґа узаконеному в державі середньовічному праву, хоча йдеться про 2027 рік. В одній добі Андрєя Даніловіча лише сліпий не побачить сатиру на імперські амбіції, які дбайливо плекають у сучасній Росії. Та Сорокіну вдалося більше, ніж просто налякати читача, – він його водночас і розсмішив: повість написано стилізованою, але читабельною, архаїчною мовою. Позаяк нею обговорюються реалії сьогодення, це створює невимовно комічний ефект.
Очевидно, ідея сполучення старорежимності з новітніми технологіями й актуальними тенденціями авторові видалася настільки вдалою, що він у «Цукровому Кремлі» розгорнув її якнайширше. Роман, складений, наче мозаїка, з 16 новел, конкретизує побут співвітчизників уже наступного, 2028 року. Добудовується «пояс цнотливості» – Велика стіна, яка відмежовує православних від ворожого зовнішнього світу. В борделях гостей зустрічають дівки в сарафанах і кокошниках. Свідомі громадяни, економлячи газ, перейшли на дров’яне опалення в багатоповерхівках. Тільки одна заморська речовина – кокаїн, який ніжно називають «кокоша», – відкрито продається в аптеках. Коли Сорокіна питають, звідки таке позитивне ставлення до коксу, письменник повідомляє, що тільки за допомогою стимулятора ейфорії та короткочасної працездатності послідовники Івана Грозного зможуть облаштувати Росію, котра розривається між США та Китаєм, старанно роблячи вигляд, що їх не існує.