Кредитна історія

З історичного погляду, дефолт не такий вже й задавнений феномен, йому не виповнилося й тисячі років. Примітивні економіки, до яких належали більшість цивілізацій стародавнього світу, просто не мали розвиненого фінансового господарства, що могло б розвалитися й поховати під своїми уламками решту сегментів економіки.

 

 

Паростки банкрутства або часткової фінансової неспроможності держави чи інших корпоративних суб’єктів з’явилися хіба що в розвиненому середньовіччі, коли у європейських країнах нарешті утвердилися більш-менш стабільні грошові системи і з розвитком транзитної торгівлі почалося формування банківської системи. Передумови дефолтів були досить різноманітними і, на відміну від нинішніх, не завжди наслідком фінансової неспроможності позичальника повернути кредит. Несплата боргу могла бути пов’язана із суто політичними міркуваннями: сильний не бажав повертати гроші слабшому або, приміром, нова династія/уряд відмовлялися визнавати себе спадкоємцями боргів попередників. Короновані володарі середньовіччя здебільшого були не дуже чесними й надійними позичальниками і не надто переймалися своїми фінансовими проблемами. У будь-якому разі особистий борг вінценосця був аналогом державного навіть тоді, коли взяті під відсотки гроші витрачалися геть не на державні справи, а на утримання двору, влаштування весіль, улещування коханок тощо. За наявності абсолютно порожньої скарбниці помазаник Божий міг просто відмовитися визнавати борг, як вчинив 1327 року англійський король Едуард ІІ (1307–1327), зсукавши дулю італійським банкірам, які фінансували видатки його батька, а то й узагалі відрубати голову надокучливому кредиторові.

 

Інша річ – справа королівської честі, коли борг надавався шляхетним кредитором, та ще й під чесне монарше слово. Честь, як відомо, понад усе, тож старосвітські монархи заради неї ладні були чинити зовсім парадоксальні й смішні з погляду сучасних політиків речі. Так, після взяття французького короля Іоанна ІІ (1350–1364) в полон у битві при Пуатьє у вересні 1356 року англійці відпустили його на батьківщину під чесне слово для збору коштів на свій викуп. Але оскільки його діти, які лишилися в заручниках, через деякий час накивали п’ятами, а потрібних грошей так і не пощастило знайти, нетяга-король добровільно повернувся у полон, де й провів решту своїх днів.

 

Відтоді як монархії перестали бути виразниками тільки династичних інтересів, зважаючи на потреби й бажання зміцнілої буржуазії, їхня політика у кредитній сфері стала обережнішою й раціональнішою. Кредитно-грошові операції почали забезпечуватися (читай – страхуватися) не лише внутрішнім законодавством, а й на рівні міждержавних відносин, через що платіжна дисципліна якщо не зросла, то принаймні стабілізувалася. Так, іспанський король й імператор священної Римської імперії Карл V (1530–1558), не маючи змоги повернути державні борги, був змушений на певний час передати права на іспанські колонії у Венесуелі своїм німецьким кредиторам – відомому банківському дому Фуггерів. Але його син Філіпп ІІ (1580–1598) усе одно кілька разів призупиняв їх сплату. Утім і подальша історія європейських держав була врожайною на неповернення суверенних боргів, причому не найбіднішими країнами.

 

Економічне життя України, попри те, що належало за своїм статусом до периферійних, уже в XVI – XVII ст. зазнало дефолтної лихоманки. Фінансове господарство Речі Посполитої, в якому українські землі посідали не останнє місце, було хронічно ослабленим безперервними війнами зі шведами, московитами й татарами. Після того як до них додалися ще й наслідки Хмельниччини, державний бюджет затріщав по швах. Найбільшим із боргів був внутрішній – кількарічна плата війську, що сумарно перевищувала три річні бюджети країни. У 1661-му збунтована королівська армія утворила конфедерацію – такий собі мілітарний аналог профспілки вояків, що збройною рукою почала вибивати затриману плату, простіше кажучи, грабувати шляхетські маєтки, монастирі й селянські дворища. Утім примара справжнього дефолту увиразнилася, коли на чолі конфедерації стали угруповання політиків, невдоволених правлінням тодішнього короля Яна ІІ Казимира. Їх очолив заступник міністра оборони, польний гетьман Єжи Любомирський, який вимагав не лише повернення заборгованого жалування, а й відмови монарха від запровадження спадкової монархії. На вгамування жовнірської конфедерації було витрачено майже п’ять років, але бажаної стабільності економіка Посполитої не мала і в подальшому.

 

Можновладці Козацької України поводилися з фінансами досить прагматично, але й без зайвої ретельності – землі Гетьманщини традиційно не мали власної грошової системи, послуговуючись найбільш конкурентоспроможними сусідськими: польською, а згодом російською. Завдяки цьому українську економіку не зачепив навіть гучний Мідний бунт 1662 року, коли розлючені знеціненням мідних грошей москвичі ледве не розгромили царську резиденцію в Коломенському: наші ремісники й купці, попри суворі приписи Кремля, вже давно не приймали московських мідяків, віддаючи перевагу західноєвропейсь­кій срібній монеті.

 

Зрештою, саме вплив на владу буржуазії призвів до того, що в наступних XVIII і ХІХ ст. уряди почали вдаватися до оголошення дефолтів значно рідше – неплатоспроможність держави підривала авторитет національного бізнесу. Що складнішою й ефективнішою ставала фінансово-економічна система, то небезпечнішим був для неї дефолт. Відтепер він міг стати навіть причиною війни, особливо небезпечної для держав зі слабкою економікою й політичною системою. Коли в 1861-му новий уряд Мексики оголосив дворічний мораторій на сплату державних боргів, до силового вибивання грошей вдалася справжня коаліція кредиторів: Велика Британія, Іспанія і Франція. Французький імператор Наполеон ІІІ навіть виношував плани зі створення на місці завойованого боржника Мексиканської імперії, що була б противагою США. Дефолт, оголошений урядом Єгипту в 1875 році, зумовив тривалу окупацію зони Суецького каналу зацікавленими європейськими державами.

 

Доба монополістичного капіталу та протистояння супердержав у ХХ ст. надала дефолтам тих масштабів і значення, які вони, власне, мають зараз: краху національної економіки внаслідок фінансового банкрутства держави. На долю пересічних українців безпосередньо вплинули дефолти двох найбільших європейських імперій, що розпалися після Першої світової війни: Австро-Угорської та Російської. В січні 1918 року більшовицький уряд у Москві оголосив дефолт за боргами царського й Тимчасового урядів, що незабаром спровокувало вторгнення військ кредиторів – держав Антанти, про яке у радянській пропаганді згадували як про інтервенцію й знімали патріотичні фільми. Фінансовий колапс, що настав після розпаду імперій, поставив на межу виживання економічну систему Української народної республіки, що саме тоді заходилася впроваджувати власну банківську і грошову системи. Кожен новий український уряд, незалежно від його політичного спрямування, протягом 1917 – 1920 років періодично балансував на межі дефолту, що, втім, не заважало фінансувати поточні витрати на армію, утримання дипломатичних представництв за кордоном і навіть наукових установ. 

 

 

Радянський союз щодо зовнішніх і внутрішніх боргів почав сповідувати принцип «економіка має бути економною» ще задовго до приходу до влади генсека, який цю формулу озвучив. Класичний приклад «кинутих» західних кредиторів – історія боргів СРСР за поставки військової техніки, продовольства і стратегічної сировини, здійснені США у межах ленд-лізу під час Другої світової. Загальний борг після завершення війни в 1945 році становив близько $11 млрд, але радянська сторона під усілякими можливими й неможливими приводами зволікала з його виплатою, намагаючись будь-що знизити боргові ставки. Остаточну угоду про порядок погашення боргів підписано лише 1972 року (!), причому Кремль погоджувався до 2001-го сплатити (разом із відсотками) лише $722 млн. Утім у розпалі холодної війни годі було й думати про справне погашення боргу, виплати за яким були заморожені радянською владою вже за рік і поновлені тільки за часів єльцинської Росії, але вже на нових умовах. Не оголошуючи офіційної відмови від сплати боргів і тримаючи міну дипломатичної коректності, казково багата наддержава та її амбітна спадкоємиця реально розщедрилися лише на 1% початкової суми своїх боргових зобов’язань. Пересічні радянські громадяни зі зворушливою затятістю кляли ненажерливих капіталістів, які змушували повертати борги, навіть не підозрюючи, що стануть жертвами дефолту власної держави, яка спалить їхні заощадження в горезвісному Ощадбанку СРСР.