Ювілей В’ячеслава Липинського є добрим приводом поміркувати про її перспективи консервативних ідей у сучасній Україні. Свого часу праці Липинського, попри їх безсумнівно високу інтелектуальну цінність, не набули значної популярності, поступившись простішим і більш зрозумілим для мас лівим теоріям чи радикальному націоналізму. Не відкрию Америки твердженням, що консерватизм не став надто популярною ідеєю в українському суспільстві і в добу незалежності. Попри існування окремих інтелектуальних середовищ, він дуже скромно був і є представлений у нашій публічній політиці. Ба більше, чимало наших співгромадян першою асоціацією до терміну «консерватизм» уявляють цілковите небажання щось змінювати. А в реаліях країни, де змінювати треба чимало, така асоціація – не найкраща основа для популяризації консервативних ідей. Однак, незалежно від політичної термінології, розібратися у тому, чим консерватизм може бути корисним для України, все ж потрібно.
Отож, чим насправді є консерватизм? Сформулювати це коротко непросто, бо консерватизм, на відміну від багатьох інших ідейних систем, не оперує простими догмами. Його осердям є поняття традиції, під якою маються на увазі звичаї спільноти, що визначають її сутність, характер та ідентичність. Сучасні (та і давніші, зазвичай, також) консерватори під захистом традиції не мають на увазі збереження всього старого і відкидання будь-чого нового — це вже не консерватизм, а реакція. Тимчасом консерватизм – це не про заперечення змін, а про їх характер. Про те, що зміни безперечно потрібні, але коли це справді потрібно, а не заради змін як таких. Про те, що реформи мають враховувати специфіку держави та суспільства, де вони впроваджуються, а не спиратись лише на теоретичні конструкції, породжені відірваними від реальності інтелектуалами. Тож консерватизм – це в першу чергу про бажання органічно поєднати минуле з сьогоденням і майбутнім.
Не менш важливим для сучасного консерватизму є питання національної ідентичності, національної культури і національної держави. На важливості цього наголошував той таки В’ячеслав Липинський, і з тих пір нічого не змінилося. Про екзистенційну значущість повноцінного національного буття свідчить навіть те, із якою несамовитістю росія намагається позбавити нас і держави, і культури, і національної тожсамості. Все це спростовує наївний прогресизм, адепти котрого очікували “кінця історії”, після котрого людство невпинно трансформуватиметься у глобальну мультикультурну спільноту, котра насолоджуватиметься плодами всезагальної свободи у її ліберальному розумінні. Не схоже, щоб ця оптимістична картина мала справдитись у близькій чи середній перспективі. Зрештою, схожий оптимізм вже мав місце – на початку ХХ століття. А що було далі – відомо.
Читайте також: Фундамент нації. У чому значення повсякденної згуртованості суспільства
Сучасний консерватизм з його акцентом на культурі та ідентичності добре накладається на українську проблематику деколонізації. Для росії придушення, фальсифікація чи поглинання самих засад українськості є raison d’être, бо лише так може існувати російська імперська модель. А іншої за всю історію російської державності поки й не було. За таких умов знання і розуміння власної історії, плекання власної культури і національної самоідентифікації, зрештою – просто бажання бути собою – це те, що і робить нас нацією у консервативному розумінні цього слова. Якщо продовжити цю думку далі, то протистояння з росією — це також захист нашого традиційного трибу життя. Останнє не варто розуміти у спрощено. Йдеться про історично притаманний українцям індивідуалізм, що яскраво контрастує із російським колективізмом і одвічною ментальністю «усі ми – раби государеві».
До речі, сьогодні цей український індивідуалізм знаходить своєрідний прояв і на війні. Не один воєнний аналітик вже відзначив, що Збройні сили України якісно відрізняються від російської орди саме розвиненою низовою ініціативою, котра значно підвищує ефективність нашої оборони. Таким чином якісна перевага українського суспільства над російським трансформується і у військову перевагу. Звичайно, в різні історичні моменти цей наш індивідуалізм бував як нашою перевагою, так і проблемою, коли вироджувався у анархічний бунт чи «отаманщину». Та все ж він є невід’ємною частиною нашого єства, на захист котрого українці повставали впродовж усієї своєї історії.
Попри тяжкий колоніальний і тоталітарний спадок, ми також поступово позбуваємось сприйняття держави, як чужорідної інституції, котра є джерелом визиску та пригнічення. Ми нарешті усвідомили, що держава – це не президент чи депутати, а спільна справа і відповідальність кожного з нас. І як держава не може бути успішною без вільних та здатних до самоорганізації громадян, так і громадянське суспільство потребує власної держави і природньої ієрархії. І це також — рух до оздоровлення соціуму у суто консервативному розумінні. Бо консерватизм — це також по рівноважну гармонію суспільного і державного, горизонтальної солідарності та розумного підпорядкування заради спільного блага.
Читайте також: У зоні турбулентності. Як національна держава стає інструментом виживання у важкі часи
Консерватори також виступають на захист традиційних інститутів: родини, локальної спільноти, громадських об’єднань у всьому історичному різноманітті. Бо саме на цьому рівні формується фундамент здорового суспільства та формуються загальноприйняті норми. У реаліях ХХІ століття, коли термін «прогрес» найчастіше асоціюється із применшенням вартості (або й взагалі запереченням) таких інститутів, вони все ще мають значення. Бо громадянина — члена суспільства — виховує не тільки і не стільки державна школа, як родина і спільноти, до яких він долучається з моменту народження. Силу своїх горизонтальних зв’язків українське суспільство демонструвало неодноразово — достатньо просто поглянути на безпрецедентний волонтерський рух, який розгорнувся 2014 року і вибухнув з новою силою 24 лютого 2022 року. Усе це було б неможливим без чіткого усвідомлення критичною кількістю українців власної відповідальності і власних обов`язків як перед малими спільнотами (сім’єю чи рідним містом, селом, краєм), так і перед усією нацією та державою.
Також серед ключових тем консервативної філософії завжди було питання еліт, якому присвячував чималу увагу й В’ячеслав Липинський. Його теорію еліт можна вважати одним із найсильніших елементів консервативного проєкту мислителя. Про проблеми українських еліт за останні три десятиліття не говорив і не писав хіба що геть лінивий. Та завжди слід пам’ятати, що в Україні еліта (принаймні політична) є віддзеркаленням суспільства, яке її породжує (а в часи демократії — ще й обирає). Попри великі спокуси антиелітарного дискурсу слід пам’ятати просту консервативну істину: без власних еліт нація і держава не можуть бути життєздатними. Питання в тому, якими саме мають бути ці еліти. Липинський, як решта консерваторів, наголошували на тому, що суспільні ієрархії мають формуватися згідно особистих якостей, а не походження чи вродженого статусу. Згодом ця ідея лягла в основу концепції меритократії, котра має надзвичайне значення для України з її розбалансованими соціальними ліфтами, котрі ще потребують відлагодження.
Читайте також: Які цінності насправді захищає Кремль
Наприкінці важливо звернути увагу на ще один аспект. Коли заходить мова про консерватизм, звичаї чи традиційні цінності, у відповідь можна часто почути закиди про те, що все це нічим не відрізняється від російської пропаганди «скрєп» і «русского мира». Так от – консерватизм не має до цього жодного відношення. Абсолютне домінування держави, знеособлення громадян і позбавлення їх будь-яких прав і автономності, зосередженість винятково на минулому (ще й переважно сфальсифікованому), імперський реваншизм і всюдисуща клептократія – усе це неприйнятне для будь-кого, хто вважає себе прихильником традиції, започаткованої Едмундом Бьорком, і розвиненої В’ячеславом Липинським. Врешті-решт, не кожен, хто називає себе послідовником певної ідеї чи концепції, є таким насправді.
Одним словом, спадщина європейського консерватизму варта набагато ширшого визнання (і пізнання), ніж вона має у сучасній Україні. Бо це не просто красивий артефакт з минулого, стильний інтелектуальний аксесуар чи політичний бренд. Так, монархізм Липинського сьогодні вже втратив актуальність, але жодним чином не застаріли засадничі консервативні принципи: здорова традиція, відповідальні еліти, ефективна держава, розвинена культура та ідентичність, суспільна солідарність та охорона спільного блага. Все це не абстрактні ідеали, а те, що дає життєву силу державам і націям. Це те, що сьогодні забезпечує нашу опірність ворогу на всіх фронтах цієї війни. Тож я вірю, що український консерватизм ще здобуде належне визнання, а разом із ним — і його видатний представник В’ячеслав Казимирович Липинський.