Тільки-но звертаєш до Пилипця із траси Воловець – Міжгір’я (не те, про яке ви подумали), по обидва боки дороги починають з’являтися невеличкі готельчики і зелені садиби. Пилипець упевнено перетворюється на один із центрів гірського туризму. Причина цього – Боржава.
Майже Альпи
Боржавський хребет вигинається скам’янілим драконячим хвостом і височіє над рештою гір, немов острів посеред моря. З довколишніх вершин – Великого Верху, Гемби чи Магури – відкривається неймовірна панорама. Та краєвиди – то лише одна з опцій Боржави. Схили найбільшої полонини українських Карпат узимку притягує шаленців на лижах і сноубордах, а влітку – на гірських велосипедах та просто з наплічниками.
У Пилипці я не був понад п’ять років. Тож дуже здивувався, коли на місці, де колись стояв якийсь корівник, побачив п’ятиповерхову ошатну будівлю з написом «Гранд-отель «Пилипець». Щоправда, з того боку, із якого я на нього дивився, було видно тільки «Гранд-Пилипець», але то звучить навіть ліпше!
Читайте також: Закарпаття в мініатюрі
За останні п’ять років тут, окрім того готелю, з’явилося ще з півдесятка менших, а навколо готелів і готельчиків – іще кілька приватних котеджів. Здалеку все це має вигляд чогось цілком альпійського. Але головне надбання п’ятирічки – тут збудували крісельний підйомник завдовжки майже півтора кілометра. Трохи нижче підвозить новий бугельний витяг.
Проте того дня ані той, ані інший не працювали. Гори ховалися у хмарах кольору мертвої риби. Ідею покататися на лижах довелося того дня відкласти. Лишалося чекати ясної Боржави.
Погода в горах мінлива. Ближче до вечора крізь хмари проглядало сонечко. Навіть коли не працюють підйомники, на околицях Пилипця можна знайти чим зайнятися. Менш ніж за кілометр від готельного майданчика – мальовничий водоспад Шипіт. У Пилипці та сусідньому Подобовці залишилися дерев’яні церкви XVII–XVIII століть та багато іншої автентики. Трохи далі – Свалява і Синевир, можна поїхати на екскурсії.
Зимові небезпеки
Підйом до Великого Верху за добрих погодних умов забере кілька годин і під силу навіть тим, кому «далеко за». На хребті вітер здуває сніг із чорничників і брусничників. Але засохлі та приморожені чорниці, або яфени, як називають ці ягоди місцеві мешканці, зовсім не смачні. А ось брусниці з-під снігу, наприкінці січня – інша річ!
Незабаром повз нас пройшла група втомлених людей, що не відповідала на вітання. Погода погіршувалася, і ми вирішили повертатися. Згодом наздогнали одинокого лижника, що взявся невідомо звідки й потихеньку рухався плаєм. Часом він нахилявся і встромляв у лижню смерекове гілля. Ми розговорилися. Вже кілька днів тут тривали рятувальні роботи. Новини передавали, що на Боржаві загубилися двоє молодих сноубордистів. З’ясувалося, що їх уже знайшли. І одного навіть вдалося врятувати. Другий загинув майже миттєво під лавиною. Тепер шукали двох цілком дорослих і досвідчених альпіністів, які пройшли і Крим, і Рим, і Гімалаї: одному 70, другий на 20 років молодший. «Може, бачили чиїсь сліди, що виходять з ущелини? Чи якісь речі?» Ані слідів, ані речей ми не помітили.
Від тих запитань стало незатишно: ця полонина завжди видавалася такою домашньою… На спуску пам’ять раз по раз повторювала поради нашого нового знайомого: під час прогулянок не сходити з водорозділу, з плаю, не йти на край сніжників, а якщо є небезпека опинитися у хмарах чи в темряві, то якнайшвидше спускатися вниз. А ще – завжди мати із собою навігатор і компас. Без останнього не зорієнтуватися в тумані: життя – на північному сході, якщо рухатися у протилежному напрямку, потрапиш у непролазні буреломи.
Деруни від Ані
Ввечері у нас був запланований кулінарний захід. Закарпатська кухня поєднала в собі українські, угорські та словацькі традиції. Токан, бануш чи деруни можна скуштувати в будь-якому місцевому ресторанчику, або «колибі». Та останні п’ять років я мріяв про деруни від Ані в готелі-ресторані «Під водоспадом» (присягаюся, що грошей від власників за рекламу не брав, понад те, сам платив за їхню кухню). У нашому наддніпрянсько-слобожанському уявленні деруни – то такі картопляні млинці з півдолоні завбільшки. Аніна версія цієї страви настрашила своїми розмірами. Її деруни були розміром із пательню! Отже, терта картопля змішується з яйцем, борошном і виливається на сковороду. А потім, коли гостинна господиня підрум’янить млинець з обох боків, туди викладають обсмажені лісові гриби або нарізані ковбаски та м’ясо. Дерун загинають навпіл, приливають соусом та сиром, який плавиться і розтікається по золотистій спинці цього простенького, але такого вишуканого кулінарного витвору.
Поки Аня поралася на кухні, її чоловік Віктор частував нас гіркуватим вином із суничним ароматом: «Ізабелла?» «Ні, Пані Ізабелла!» – поправив мене господар. Ми говорили про зниклих на Боржаві.
Виявляється, старший із них – Віктор Грищенко – мав неподалік, у Пилипці, будинок. Тому цього чоловіка знали тут усі. Хоча я завжди був далеким від альпінізму, навіть мені його ім’я видавалося знайомим. Віктор Грищенко підіймався на гору-вбивцю Ушбу на Кавказі, на Мак-Кінлі, зробив десятки сходжень на Памірі, йому підкорилися гори Перу та Нової Зеландії. У те, що він міг загубитися тут, на Боржаві, просто біля власного дому, не міг повірити ніхто із його сусідів. Розповідали про собаку, що ніби повернувся до дому. Ходили чутки, що дружина отримала sms «Повертаємося». Були сподівання. Та вісток не було уже чотири дні.
Оманлива краса
Наступного дня вперше за тиждень прогноз обіцяв сонячну погоду. Зранку справді все сяяло. Ось вона, Боржава, у всій своїй красі! У Пилипці відчутно побільшало людей у синій формі – МНС стягувало підкріплення.
Неподалік підйомника з’явився великий намет «Харчувального пункту». Подейкували, що нарешті еменесники зможуть задіяти у розшуках вертоліт.
На верхній станції крісельного підйомника на нас чекало диво: увесь світ вдягнувся у відтінки білого: білого з рожевим, білого з блакитним, синім, сірим, золотим відтінком. Сонце зникало і з’являлося з білих, сіруватих і навіть райдужних хмаринок. Сумні новини в такому казковому пейзажі відступають на далекий план.
На обладнаних маршрутах тут цілком безпечно. Я б навіть сказав, що подекуди снігу могло б бути і більше! Але далі, в ущелинах і кулуарах між Гембою та Великим Верхом, простягнувся білий бермудський трикутник, де в лавинах зникають все і всі. Здалеку це має дивовижний, яскравий вигляд. Оманлива краса ясної Боржави…
Через кілька днів двох зниклих – Грищенка і Багмета – знайшли засипаними снігом в одній з ущелин. Їхні друзі припускають, що альпіністи в темряві чи тумані вийшли на сніговий карниз, який обвалився під ними… Боржава – фантастично красиве і приязне до гостей місце. Але, як і будь-яка гора, вона не прощає помилок. Нікому не можна порушувати її правил.